Про Херсон, життя сім’ї в окупації та нову роботу в кіно: актор Яків Кучеревський у програмі "Точка опори"

Яків Кучеревський — актор театру та кіно, заслужений артист України. Відомий за серіалами "Сага", "Хованки", "Нюхач-3", "Ліквідація". Народився в селищі Новотроїцьке на Херсонщині. Закінчив Дніпропетровське державне художньо-театральне училище. З 1999 року працював в Одеському академічному українському музично-драматичному театрі ім. В. Василька.

Одружений, дружина — заслужена артистка України Ольга Петровська. Подружжя виховує двох дітей.

В авторському проєкті Світлани Леонтьєвої "Точка опори" Яків Кучеревський розповів, як війна вплинула на його особисте життя, як він рятував сім’ю, про втрату батька, про мати та брата, які опинилися в окупації у Херсонській області. А також про те, що заставило актора повернутися до творчості.

Рятування від війни

— Де застала вас війна?

— В Києві. Моя однокурсниця і любима партнерка Вікторія Білан-Ращук запросила взяти участь у виставі про добробатів. А я до того часу взяв таку паузу у творчості, бо трошки перегорів під час довго періоду зйомок у серіалах. Але Вікторії я не міг відмовити.

23 лютого ми зустрічались з творчим складом цієї вистави. Прийшло повідомлення про введення надзвичайного стану, але що Києву боятись нічого, все нормально. Десь о 12:00 я поїхав додому, по дорозі в таксі я прочитав про воєнний стан, але думаю — не має чого хвилюватись, і не хвилювався.

Моя дружина у цей час була в мандрах в Германії. Вдома був я з двома дітьми — син (йому 17 років) і донька (їй 6 років).

Було якось спокійно. А о п'ятій ранку 24 лютого перестало бути спокійно. Це для мене, як і для всіх, було шоком. Я не очікував, і гадаю, що мало хто з людей очікував.

Перше, про що я подумав — треба їхати до батьків дружини у Гостомель. А потім згадав, що там військове містечко і взагалі аеродром.

Тому ми з дітьми сиділи на проспекті Перемоги у Києві. І я у вікно бачив, як летять оці "сюрпризи" від наших сусідів.

— І що ви зробили передусім?

— Я зрозумів, що не треба лякати дітей. Син вже дорослий, він все зрозумів. А для малої я почав вигадувати історії — про тролів, про ліліпутів, що я тільки не вигадував.  Що вони дуже голосні, і нам виходити не можна, нам треба сидіти тут.

Так ми ховались у гардеробній. Бо ми живемо на 20-му поверсі, спускатися вниз було важко, ліфт не працював вже. Пару раз ми спустилися в паркінг, потім сказали: ні, не будемо. Ось так ми ховалися до березня.

Потім всім сказали спуститися вниз, бо військові будуть евакувати жителів наших будинків. Ми спустилися. А тут мені телефонують мої актори, говорять: хапай дітей, на тебе чекає машина. Нас привезли до мого друга, актора Сергія Дерев'янка. Ми деякий час всі разом ховалися у нього в підвалі.

А потім, коли кругом вже гучно бахало, десь 5 березня я знайшов машину, посадив туди дітей. Але я не вмів добре їздити, я їздив тільки на знімальному майданчику — 8 метрів вперед і 12 метрів назад. Це все, що я вмів. Тобто права є, а досвіду не було.

Але я сів за кермо. І ми з дітьми три дні їхали до Ужгорода. Було дуже важко.

— А тут ще така трагічна звістка з Херсонської області...

— 2 березня не стало мого батька. Мені зателефонувала мама про це. А це Херсонська область, і їхнє селище опинилося в окупації. І вже туди їхати не можна було. Я навіть не поховав батька.

Мама в селищі була разом з моїм старшим братом, він має інвалідність з дитинства, ДЦП, він не ходить. Я їх не зміг вивезти, і вони зараз перебувають там.

— А волонтери не могли допомогти?

— Нема підходів. Це прикордонна зона з Кримом. Вони майже біля Криму. Хто розуміє — до Генічеська 40 кілометрів, Арабатська стрілка, тобто це майже Крим. Я намагався їх якось вивезти — але ніяк. Ну слава богові, там зараз майже тихо.

З мамою ми переписуємось раз на тиждень, коли вона знаходить місце, де є мобільний зв'язок. Я записую щось у Viber, і коли вона потрапляє в зону wi-fi, отримує мої повідомлення. Отак ми спілкуємось.

— А дружина як?

— В перші ж дні війни мені подзвонив польський товариш Матеуш Горний. Він воєнний оператор. Ми познайомились на фестивалі у Польщі років 15 тому. Він тоді з журналісткою робив зі мною інтерв'ю. Це і все наше спілкування. І ось він знайшов мене. Написав, чи потрібна допомога. Я одразу подзвонив дружині, щоб вона їхала до Польщі, де Матеуш її прийняв. Я їм передав наших дітей. Тож Матеуш врятував мою сім'ю.

А 9 березня вже дружина дізналася, що 8 березня не стало її батька в Гостомелі. У двір прилетіла ракета, і не стало її батька. Отак за тиждень ми втратили батьків. Наші мами, дякувати богові, здорові.

— А ви де перебували?

— Коли до Польщі я передав дітей, десь добу просто лежав. Я не міг підняти й руки. Дала знати стресова ситуація. Потім я поїхав до Одеси, бо я там прописаний. І відразу пішов до військкомату. Мені відмовили, точніше, сказали: йдіть і чекайте. Ось я і досі чекаю. Але сидіти не міг, почав волонтерствувати, як і більшість України — збирали гроші на броніки, тепловізори, відправляли хлопцям на передову.

— А діти з дружиною були за кордоном?

— Ми не бачились чотири місяці, потім вони повернулися до України. Так що все добре.

Ода людям

— Ви зараз знімаєтесь у фільмі "Герої", режисер Кирило Бін. Це фільму за п’єсою Павла Ар'є “Слава героям”, про період після Другої світової війни, місце дії — лікарня, де опиняються вже не молоді люди. Зйомки відбуваються у Львові. Як ви потрапили в цей проєкт?

— Мені подзвонив Кирило. Він сказав: є проєкт, але ти не дуже підходиш за віком, треба схуднути на 10 кілограмів і поголитися наголо. Я збрив собі волосся. Схуднути на 10 кілограмів не встиг, схуднув на 7.

Чесно кажучи, прочитавши сценарій, я стрибав від радості. Такі сценарії трапляються раз, мабуть, на життя, якщо повезе — то два. Це крутіший матеріал.

За 20 років в театрі я зіграв і Гамлета, і Едіпа, це складні та дуже об'ємні ролі. Після них знайти щось таке, щоб тебе зачепило... От це якраз був проєкт Кирила Біна.

— Війна — це такий виклик. Важко грати, коли зараз у нас війна?

— Важко. Бо у тебе близькі, рідні, які є там [в окупації, на фронті], є яких вже нема. І це тяжко.

І якщо ми правильно все передамо у цьому фільмі, то це буде така ода людям, які в різні часи віддали своє життя за мирне життя своїх близьких і рідних.

Ми намагаємось показати стан наших героїв фільму, які вже недіючі, які покинуті, які зламані. І наша задача — змусити глядача замислитись.

— Що у вашому персонажі вам найбільше подобається?

— Стосовно професійного, тут мені до вподоби все. Я граю трохи хвору людину, у мене шрам, лінзи.. Такий образ — кладень для актора. Є що грати.

Щодо персонажа, я собі фантазую, підключаю уяву. Бо я не знаю, що таке бути зламаним. І мені цікаво дізнатися. Дізнатися про ці переживання — це також є неймовірний досвід.

Мій герой попри те, що він зламаний, він ще намагається бути піаністом, він звик бути на сцені. І тут він покинутий, він спустошений, але при цьому намагається ще якось триматися. І рішення героїв фільму втекти з лікарні — це теж крок, це от заряд, якийсь адреналін.

— У цьому фільмі ваш син буде грати вашого героя в молодості.

— Так, це була моя пропозиція до режисера. Ми з сином схожі, тільки він вище за мене.

А синові це я запропонував трошки обережно, бо я мушу визнати: я зробив все можливе і неможливе, щоб мій син не став актором. Дружина — акторка, я — актор, 20 років пропрацювали в театрі. Я гадав, що хтось повинен бути в сім'ї нормальний.

— А сам син хоче бути актором?

— Син сказав: ось я дивлюсь на вас з мамою, як ви переживаєте, нервуєтесь, як вас постійно немає дома — я цього не хочу. І я, як батько, аж видохнув.

— Дали сину право вибору.

— Мені колись батько і мати дали право вибору і не заважали. За що їм дуже вдячний. Хоча для пацана з херсонського села акторство — це не дуже та професія. Там не мріють про таке, там мріють в полі працювати, або баштан тримати, або ще щось.

Моя мати хотіла, щоб я був лікарем, бо вона сама медик. Або якимось викладачем.

Я й сам не зрозумів, як воно зі мною вийшло. Як пацан з херсонського села пішов в артисти.

— Зараз ви будете зніматися з сином на одному майданчику. Не боїтеся?

— Я боюсь. Я буду поруч, хоча якщо він скаже "Тато, йди звідси", я піду, звичайно. Я стану десь за рогом, і буду звідти виглядати, щоб він не бачив. А можливо, він скаже "Допоможи", і я допоможу.

— Після всього, що ми переживаємо з 24 лютого, про що повинно зніматися кіно у нас, в Україні?

— Про щось хороше, світле, позитивне. Хочеться, щоб люди якнайшвидше забули про той кошмар, що зараз відбувається. На мій погляд, це дуже важливо.

Нам — акторам, митцям, режисерам, художникам, співакам — треба повертати людей.

Нам всім. Гадаю, що зараз у нас буде задача: повертати людей, які покалічені цією війною, щоб у них були світлі, широко відкриті очі, й щоб вони могли думати про майбутнє, щоб вони мали хоч якусь стабільність, хоча б в душі. А мистецтво рятує.

"Вони повинні бути за це покарані"

— Раніше, до війни, ви часто знімалися в російських проєктах, в серіалах, у фільмах. І ви припинили співпрацю.

— До 2014 року я знімався там. Після 2014-го я перестав туди їздити.

— Чи спілкуєтеся ви зараз з кимось із Росії?

— На початку війни пару людей написали мені: мовляв, я не знаю, що сказати.. Я написав у відповідь: ось і мовчи, закрили тему, далі вирішить доля, будемо ми спілкуватись чи ні. Я відрізав всі контакти.

— Ви грали в відомому російському серіалі "Ліквідація", про Одесу. Там знімався відомий російський актор Володимир Машков, який абсолютно підтримує те, що Росія робить з Україною. А ви взагалі з ним в яких стосунках?

— Я з ним практично не бачився. Один раз на зйомках перетнулися. Ну, він вже тоді був мега, а я на той момент був досить молодий актор. Якщо розглядати Машкова з точки зору професійності, я був захоплений. Те що я чую від нього після 2014 року, то якби я зараз його побачив, то руку б я йому не потиснув. А можливо навіть в'їхав би. Впевнений, що доля йому в'їде.

— Але досить велика кількість росіян, мільйони, підтримують і вважають, що це правильно.

— Я вважаю, що вони повинні бути за це покарані. Всі. Я не розумію їхнього "я нічого не міг зробити", "я нічого не говорив такого". Ви — боягузи, це я так дуже м'яко кажу. Я можу так казати, тому що я працював в Росії певний період, і я знаю, про що я кажу.

Ви це дозволили, ви цьому посприяли, бо ви промовчали, ви не сказали. Навіть ті, хто не стріляв.

Вони ще не уявляють, як їм буде важко: руки їм ніхто не подасть, розмовляти з ними ніхто не буде, відношення як до "чмошників". І вони будуть це витримати багато, багато років.

— Але поки що важко нам. І настільки важко, що весь час собі думаєш: а чи можливо  пробачити те, що вони зробили з нашою землею, з нами?

— Я не впевнений, що це можна пробачити. Я досить толерантна людина, досить моральна людина, але я за себе зараз кажу — ні. Я не знаю, яким треба бути, щоб це пробачити. Я стільки друзів вже втратив. Я стільки бачив очей, яких я не хотів би бачити,  яких я не побажав би побачити нікому.

Можливо, років через 100, і те — можливо, я не знаю.

Після війни

— Після 24 лютого, що ви в собі відкрили?

— Я зрозумів остаточно і безповоротно, що є цінністю для кожної людини. До того воно теж було зрозуміло, про це розказували й батьки, й в школі, але воно було якесь ефемерним. А після 24 лютого цінність життю я зрозумів дуже чітко.

Я б не хотів більше такі речі розуміти. Я не хотів, щоб мої діти про такі речі так дізналися.

— Що ви найперше зробите після нашої перемоги?

— Поїду до мами, вивезу її звідти.

Читайте також:

• Про культурний спротив Херсона та життя в окупації: Олександр Книга у програмі "Точка опори"
• Про допомогу ЗСУ, серцевий напад та акторство під час війни: герой програми "Точка опори" — Олексій Вертинський
• Гумор — це найсильніша зброя: герой "Точки опори" — актор та режисер скетчкому "Бандерівське смузі" Дмитро Суржиков
• Біль, сльози та радощі: про порятунок дітей під час війни говоримо з гендиректором "Охматдиту" Володимиром Жовніром
• "Комендантка бомбосховища", або Баба Наташа: Віталіна Біблів у програмі "Точка опори"
• Про Львівську національну оперу, колектив театру та мистецтво під час війни: Василь Вовкун у програмі "Точка опори"