Украина наш дом

Біль, сльози та радощі: про порятунок дітей під час війни говоримо з гендиректором "Охматдиту" Володимиром Жовніром

Національна дитяча спеціалізована лікарня "Охматдит" — унікальна клініка, орієнтована на допомогу дітям. З січня 2021 року її очолює Володимир Жовнір, який став героєм чергового випуску програми "Точка опори" телеканалу "Дом".

Володимир Жовнір — лікар-кардіохірург, анестезіолог, доктор медичних наук, заслужений лікар України, громадський активіст, кавалер ордена "За заслуги" III ступеня. Жовнір також один з організаторів і учасників відомої благодійної спортивної події "Пробіг під каштанами", яка відбувається з 1993 року під час святкування Дня Києва.

Перші 50 днів повномасштабної війни Володимир Жовнір постійно перебував у дитячій лікарні "Охматдит", яка опинилася у центрі бойових дій.

У програмі "Точка опори" Володимир Жовнір розповів, як у перші місяці війни вони з колегами врятували життя 1700 пацієнтів, зізнався, які моменти надихають його у цей важкий час.

Ведуча — Світлана Леонтьєва.

"Я не вірив у це до останнього моменту"

— Де ви зустріли страшну звістку про початок війни?

— Я був удома — під Києвом, Тарасівка. Не знаю, чого прокинувся буквально за хвилину до того, як над будинком пролетіла ракета. Я відчув хвилю прольоту. І потім за 2-3 хвилини почув вибухи. І я зрозумів, що почалася війна.

Буквально за декілька хвилин мені зателефонувала наша прессекретарка, плачучи, в істериці: "Я не розумію, що відбувається, вікна повибивало, стріляють на дворі". Вона в Голосієві жила. Я відповів: "Настю, не мороч мені голову, це почалася війна, зайди в ванну, дочекайся світанку і зі світанком їдь на роботу".

А сам ліг, думаю, що за годину я нічого не зміню, треба поспати, бо буде напружений день. Ліг, але спати не зміг, написав SMS-ки всім своїм медичним директорам, заступникам, що в нас термінові збори, всім бути о 8-й на роботі, важливе питання. І спробував ще лягти, не зміг лежати й поїхав на роботу. 

— А ваша родина?

— На той час теж були вдома. А потім десь через тиждень поїхали, бо біля нас постійно лунали вибухи, з вікон було видно розриви снарядів, і залишатися було просто небезпечно.

Світлана Леонтьєва та Володимир Жовнір. Фото: kanaldom.tv

— А у 2014-му спадало вам на думку, що ця анексія Криму, оця агресія в Донецькій і Луганській областях можуть призвести до такого як зараз?

— Чесно, десь воно на підсвідомості було. Але до 24 лютого не вірив, що буде повномасштабна війна. Не вірив, що по країні будуть стріляти з ракет. Не вірив, що заїдуть танки. Не вірив, що буде відбуватися те, що відбувалося в Бучі, вбивства людей, розтрощені будинки, розтрощені лікарні, школи, люди в евакуації, люди поранені. Найстрашніше — поранені діти, скалічені долі. Я не вірив у це до останнього моменту.

— У вас же у Росії є колеги, знайомі. Хтось дзвонив, щось казав?

— З 50 знайомих, що в Росії, лише один лікар написав повідомлення, попросив вибачення. І сказав, що він не може підібрати слова, які відчуває. Всі інші, на жаль, не реагували. І я, чесно кажучи, не старався з ними спілкуватися, бо я так розумію, що вони вважають, що ця війна — це нормальне явище. Тобто один з 50.

Володимир Жовнір. Фото: kanaldom.tv

"Працюємо, бо ми — Україна"

— "Охматдит" — це велетенська лікарня, велетенський організм, який складається з багатьох складних відділень. 80 відділень. Як вам вдалося все це організувати?

— В перший час війни, десь о 8 ранку ми зібралися на роботі для термінової наради — зібрав заступників, зібрав керівників. Говорю: "Що робимо? Працюємо". І всі фахівці сказали: "Працюємо, бо ми — Україна".

І жоден керівник з нашого закладу на той час не поїхав, жоден керівник підрозділу не кинув своє відділення.

— А ліки, оснащення?

— Ви знаєте, ще ж війни загроза була. Ви пам’ятаєте, що приблизно з грудня 2021 року говорили про те, що є скупчення військ.

І ми робили те, що могли зробити. Про всяк випадок робили запас медикаментів, запас витратних матеріалів, які можуть знадобитися під час бойових дій.

На початок війни у нас був запас основних медикаментів щонайменше на 1,5-2 місяці.

В перші дні війни до нас самі люди звернулися, що ми можемо дати медикаменти, бо склад з медикаментами стоїть десь у зоні обстрілу, краще ми вам вивеземо, ніж воно згорить чи його розкрадуть рашисти.

Ми зробили заклик до суспільства, і суспільство відгукнулося. Бо в перші дні були зачинені всі магазин, аптеки, все було зачинено. Якась кількість діточок була на сумішах, якась потребувала памперси. І знайти це під час бойових дій було досить важко. Відгукнулося багато людей, які переживали за все це, — хтось привіз памперси, хтось привіз харчування, хтось медикаменти.

"Охматдит". Скріншот: kanaldom.tv

— Пам'ятаю, що в Ірпені російські окупанти обстріляли іноземних журналістів. Один загинув на місці, а іншого — Хуана Арредондо — привезли до вас. Як він реагував, що він говорив взагалі про Україну, про лікарів, які йому надають допомогу?

— Він був здивований тим, як його прийняли, потім — де його прийняли. А найголовніше — тією якістю допомоги, яку йому надали.

Ми його пролікували та стабілізували, він був готовий для транспортування за кордон на відновлення. А він каже: якщо можна, я своє відновлення пройду в Україні та не буду спішити виїжджати за кордон, бо тут дуже гарні фахівці, дуже чуйне ставлення, тепле, і я хотів би продовжити лікування тут. Він був деякий час, наскільки я знаю, на заході України, а потім поїхав до Польщі й до себе додому.

"Охматдит". Скріншот: kanaldom.tv

— Багато ж людей евакуювалися в перші дні, чи не відчували ви браку медперсоналу?

— В перший день війни ми ухвалили рішення, що працівники можуть за бажання залишаться в лікарні та будуть забезпечені й проживанням, і харчуванням. Бо розуміли, дійсно, що буде дефіцит працівників.

Тим людям, які не могли вибратись і доїхати до лікарні, ми сказали: щойно буде змога, приїжджайте, ми вас завжди чекаємо.

І таким чином, у нас якийсь кістяк залишився.

Крім того, до нас доєдналися фахівці з інших закладів, які з деяких причин не працювали. Припустимо, я дуже вдячний Першій дитячій лікарні, яка у складі майже всієї реанімаційної бригади, всього відділення реанімації разом з керівником доєдналися до нашої реанімації.

Володимир Жовнір. Фото: kanaldom.tv

— А що вам особисто дало змогу не зламатися, не впадати у відчай?

— Давало, мабуть, те, що моя праця затребувана, що вона потрібна, що я можу дійсно допомагати людям. І якби я сам розклеївся, занепав духом, можливо, я не зміг би допомогти комусь. І от це якось і підтримувало мене, і зараз підтримує.

— Нас зараз підтримує весь світ. І нещодавно до України приїжджала голлівудська актриса Джесіка Честейн, приїхала й до вас, поспілкувалася з дітьми. Що означає така підтримка?

— Така підтримка дуже потрібна. І Джессіка Честейн не просто відома актриса, вона ще світла душею. Вона прийшла — ніякого чванства, дуже відкрита, дуже така усміхнена. Вона зразу знайшла контакт з дітьми. Вона спілкувалася з маленькою дівчинкою з Херсона, причому наша Мариночка дуже замкнута, вона не кожному відкривається.

Джессіка кожній дитині давала подарунок, залишила для всіх дітей, що мені здавалося, вона хотіла обійняти всіх дітей, до кожного підійти, поспілкуватися, подарувати частинку свого тепла, свої емоції. І діти відповіли взаємністю — хтось свій малюнок подарував, хтось свою шоколадку віддав.

І мотив у неї був один — підтримати Україну, підтримати дітей, батьків, наших працівників.

Гадаю, що відвідування і приїзд таких людей дуже потрібен. Росія ж веде гібридну війну, веде інформаційну, економічну. Вона не веде тільки таку загальну війну. І коли люди приїжджають, бачать на свої очі правдиву картинку, доносять цю картинку до світу — це правильно.

Джессіка Честейн (по центру). Скріншот: kanaldom.tv

— У вас дуже багато спеціалізованих фахівців, тому що ви лікуєте рідкісні хвороби. Ось "Охматдит" — єдина велика спеціалізована лікарня в Україні, яка займається орфанними захворюваннями. Ці фахівці зараз є?

— Вони збереглися. Ми зайняли дуже активну позицію. І коли на початок квітня рашисти відійшли від Києва, наші хлопці звільнили Чернігівську область, Сумщину, ми відновили плановий режим роботи. Бо на час війни ми скоротили прийом планових хворих, тобто планові операції, які можна відтягнути на пів року, на рік. Ми сказали: будь ласка, зачекайте, бо якщо буде, не дай боже, масове надходження поранених, щоб можна було їм надати допомогу.

Ми евакуювали разом з Міністерством охорони здоров'я всіх важких онкологічних, діалізних хворих на захід України, за кордон. Тобто ми провели велику роботу, щоб звільнити госпіталь.

І з 1 квітня ми повернулися до звичайної роботи, стали з'являтися планові хворі.

І плюс ми зробили, на мій погляд, важливу роботу, яку ми раніше не робили.

Наша консультативна поліклініка почала їздити по деокупованих територіях і надавати консультативну, діагностичну, лікувальну допомогу.

І навіть зараз, під час війни, ми поновили органну трансплантацію. І щонайменше три нирки було пересаджено от зараз.

"Я відчував, що в мене накочуються сльози"

— Це така жорстока війна, в якій багато чоловіків дозволяють собі сльози. Ви плачете?

— Ви знаєте, в мене було таке, що накатували сльози, особливо, коли це була евакуація дітей з онковідділення, це був початок березня, і перші діти з онкології виїжджали. І чесно, ми не розуміли, як це буде. Бо ми вже чули, що по Житомирській трасі розстрілюють автобуси, розстрілюють машини, що там їдуть танки. Але й розуміли, що на той час залишити дітей в Києві в лікарні немає можливості, бо їх треба спускати в бомбосховище.

— І ці дітки доїхали?

— Так. Ми відстежували всіх дітей, ми на то домовлялися. Ми знали кінцеву точку, куди їде ця дитина, хто її опікує, який там фахівець, які там умови, яке там обладнання, які там методики.

І коли виїжджали ці діти, батьки, це було дуже зворушливе таке видовище. Всі плакали — батьки пакали, діти плакали, лікарі плакали.

І я відчував, що в мене накочуються сльози, і моментами я не знав, що сказати.

Світлана Леонтьєва та Володимир Жовнір. Фото: kanaldom.tv

— Колись ви зізналися, що операційна — це ваша любов, ви в ній забуваєте там про час. Сумуєте за операційною?

— Сумую, я не тільки сумую, я заходжу до операційної. Я домовився зі своїми заступниками, з відділенням анестезіології та реанімації, і вони дозволили мені декілька годин на тиждень приходити в операційну.

— Ви ж маєте коричневий пояс по айкідо і повинні були отримувати чорний пояс.

— Так, я мав складати екзамен на чорний пояс по айкідо, тренер мене допустив, але війна… А приймає чорний пояс сенсей із Японії — це люди, які знаються на цьому, які дійсно можуть сказати, чи правильно я зробив той рух, прийом такий чи не такий. І на жаль, поки війна, сенсей не може приїхати та провести цей екзамен. Але я сподіваюся, що дасть бог, перемога буде найближчим часом, і я зможу прийти на цей екзамен і впораюсь із ним.

Читайте також: "Комендантка бомбосховища", або Баба Наташа: Віталіна Біблів у програмі "Точка опори"

Прямий ефір