Украина наш дом

Про Львівську національну оперу, колектив театру та мистецтво під час війни: Василь Вовкун у програмі "Точка опори"

Василь Вовкун — український режисер, сценарист, культуролог, професор. Народний артист України. Міністр культури та туризму України у 2007–2010 роках.

З 2017 року — генеральний директор-художній керівник Львівського національного театру опери та балету ім. Соломії Крушельницької. Вовкун зміг перетворити Львівську оперу з театру-музею на сучасний мистецький простір. 22 лютого 2022 року відбулися вибори гендиректора-худкерівника театру, на яких знов переміг Василь Вовкун.

Після вторгнення Росії саме Львівська опера однією з перших серед українських театрів відновила свою роботу.

Василь Вовкун — герой випуску авторської програми Світлани Леонтьєвої "Точка опори".

Був психологічний шок, але паніки не було

Ви передчували те, що станеться 24 лютого?

— Звичайно. Напередодні відбулися вибори гендиректора-художнього керівника Львівської опери, в яких я брав участь.

Вночі 24 лютого о п'ятій вже пробудився в шоці від того, що почалася війна. І було враження, що Львів за добу збільшився у кілька разів.

— Львів й до 24 лютого почав збільшуватися, наприклад, з Києва до вас переїхали іноземні посольства…

— Так. Але вже у першу добу війни був такий наплив, що у кожного з нас ночували по десять людей, хто де, навіть не відразу можна було їх десь розмістити. Хтось збирався їхати на Польщу, хтось — ще далі.

А в театрі у вас як було?

— В театрі десь сім осіб відразу пішли до лав Збройних мил України, майже вся решта чоловіків — і творчий, і технічний склад — пішла до тероборони. Жінки плили сітку, у нашій майстерні на вулиці Куліша почали шити бинти, балаклави, переноски… Хто що казав — те ми й виробляли.

Це відбувалося досить швидко, але я не кажу що це було стихійно. Просто кожен хотів долучитися хоч чимось до того, щоб чимось допомогти Збройним силам України.

А паніки не було серед колективу?

— Скоріше, психологічний шок, але паніки не було. Зараз, знаючи ситуацію у всіх театрах України, то Львівську національну оперу кадрове питання торкнулося найменше. Виїхали сім'ї, в кого двоє-троє дітей. І недалеко вони виїхали — до Польщі. Ми з ними тримали контакт. Багато повернулися.

І станом на сьогодні, театр покинуло лише троє людей. А наш колектив — 556 осіб. З них артистів — половина, десь біля 300.

Тобто ми не маємо проблем на сьогодні ні з хором, ні з оркестром, ні з балетом, ні з солістами. У нас всі залишились на місці. І це нам дало змогу 1 квітня вже відкрити двері театру.

Ваша родина евакуювалася до Польщі, і вашу родину прихистив колишній міністр культури Польщі, а тепер очільник Національної опери Польщі Вальдемар Домбровський.

— Ми дружимо понад 25 років. І він навіть не запросив, він просто настояв: завтра на вас чекає машина на такій-то частині кордону — і, будь ласка, всіх внуків і дівчат своїх... Тобто в мене не було навіть можливості подумати. Так ми й зробили.

Гадаю, що це залишиться в історії нашої родини назавжди. 5 місяців вони там провели. І вони були, скажімо, не у гуртожитку при театрі, а Вальдемар просто забрав їх додому. Моїй внучці на той час було близько двох років — рік і вісім місяців. І вона вже почала слова польською говорити. І вона кликала Вальдемара навіть "діді".

Василь Вовкун. Фото: kanaldom.tv

Минуле, сьогодення та майбутнє театру

А ви залишилися у Львові і стали організовувати відкриття театру…

— Так, 1 квітня ми відкрили двері театру. А напередодні, 26 березня, ми дали концерт на вулиці біля театру. Це був ювілей Миколи Лисенка, і звичайно, центральна, східна Україна не могла ніяк на цю дату відреагувати. Це могли зробити тільки ми.

І уявіть собі, що закінчується остання нота, і звучить повітряна тривога.

Ми відстежуємо публіку, яка приходить до театру. Ось 1 квітня до театру заходять люди, вони його роздивляються, що щось подібне вони могли побачити тільки в храмі. Це були люди, які були переселені до Львова, і раптом вони захотіли прийти до театру. І це зовсім інше сприйняття. Це була така можливість не дивитись новини, не дивитись у телефон, що відбувається, і просто забути хоча б на годину про реальність. Це мистецька терапія.

— Львівський театр дуже красивий. Тут стільки розписів. Крім того, унікальні завіси видатного польського художника початку ХХ століття Генріха Семирадського. Картина "Парнас" є центральною завісою, і навіть пожежна завіса — це також картина. Як вийшло, що ваш театр має дві такі унікальні завіси?

— Театр був збудований у 1900 році. Будувався три роки. Це була як би остання архітектурна крапка. Австро-угорської імперії

Найбільш унікальним є те, що він побудований на болоті, і тут вперше в Європі використана бетонна подушка. Також навіть в ті роки сюди було проведено світло — освітила театр фірма Siemens.

Також була передбачена завіса. Але таких завіс у формі картин в європейських театрах всього десь 3-5. І не всі ці завіси використовують, вони вже в музеях. А ми її зберігаємо, хоч вона на балансі національного музею у Львові. Ця завіса ніколи театр не покидала. Навіть під час Другої світової війни її свідомо було кинуто до сміття, щоб її не забрали. До речі, коли фашисти окупували місто, то вони відкрили двері цього театру і тут йшла зарубіжна класика поруч з українською.

Для вас як для очільника, що в цьому театрі особливо важливо?

— Коли я йшов сюди працювати, оперний театр мене особливо цікавив тим, що він досі не може розірвати з таким методом як соцреалізм. Що це театри, скоріше, музеї, що вони не відкликаються на якісь сучасні події, речі, що форми всі застарілі.

А ще — що взагалі не пишеться в Україні для оперного театру, взагалі.

І власне з цього народилася творча програма "Український прорив", яка взяла на себе місію вийти із театру-музею і сповідувати нові форми та стилі, запрошувати зарубіжних режисерів, балетмейстерів.

Також це замовлення оперних і балетних вистав українським композиторам. На сьогодні це вже достатня кількість таких вистав, і є вже напрацювання на майбутнє. Дуже добре, щоб батьки з дітьми відвідували театр. І у нас з композитором Іваном Небесним народилась вистава "Лис Микита". Зараз Іван працює над балетом "Тіні забутих предків".

— А що тепер робити з російською культурою? З тим самим Чайковським. Виконувати чи не виконувати?

— У мене був великий період роботи в масовій культурі. Я урядові концерти робив, Дні міліції… І коли мені нав'язували російських виконавців, я категорично протестував, казав, що це мені заважає, це розбиває мою всю тканину. І всі знали, що Вовкун цього не допустить. Бо ми маємо сили та ресурси, з яким можемо працювати, і працювати цікаво.

Якщо ця культура не спрацювала на тих землях, де вона народжувалася, значить, ця культура є фальшива.

Вона фальшива, бо не виконала своєї місії. Не в тому, що бурят чи там якийсь з Уралу російський воїн знущається з маленької дитини. А в тому, що в Санкт-Петербурзі та в Москві, де більш освічена публіка, мали б зайняти хоча б якусь позицію. Мали б почати говорити християнською мовою, де одна з заповідей "Не вбий". Хоча б задумались над цим. Ні, вони цього не роблять.

Тому ця російська культура не виконує своєї місії.

Якщо говорити про оперний театр, то і глядач, і театр звикли — ну, як не грати, скажімо, особливо під час новорічно-різдвяних свят "Лускунчика" чи "Лебедине озеро". Сьогодні це постає іншим запитанням — а чим ми можемо замінити ці вистави сьогодні або завтра? Це є певний творчий виклик, який має відповісти народженням нових творів, який спонукає українську культуру до розвитку. Згадаємо період, який ми називаємо Розстріляним відродженням — на початку ХХ століття, подивіться, які там імена, причому в кожному напрямку. Курбас — в театрі, Хвильовий — у літературі. У нас були свої Довженки в кіно. Образотворче мистецтво, де представлений модернізм і авангардизму через скульптури Архипенка і так далі. Тобто це було суцвіття. І цей попри те, що на той час Україна була селянською державою. От і сьогоднішній історичний період вимагає щось подібного.

Світлана Леонтьєва та Василь Вовкун. Фото: kanaldom.tv

— 23 серпня ваша вистава "Богема" Пуччіні була представлена на 68-му Міжнародному фестивалі Дж. Пуччіні в Торре дель Лаго (Італія). Ми знаємо про тісні творчі відносини видатної української оперної співачки Соломії Крушельницької та Пуччіні. До цього ж у 2022-му святкують 150-річчя від дня народження Крушельницької.

— Так. В загальному процесі ми розуміємо, що Європа зараз робить акцент на українську культуру. І це дуже відрадно. Вони розуміють, що вони її не знають. Тому що "русский мир" зайшов і в організаторів багатьох міжнародних фестивалів.

А сьогодні в Європі інші акценти. І Львівська національна опера — єдиний український театр, який вперше взяв участь у цьому Міжнародному фестивалі Дж. Пуччіні.

Ми отримали на фестивалі гарні відгуки про голоси наших виконавців. Було сказано, яка співуча українська нація. І це приємно.

І ми дали всю інформацію щодо відносин і творчих, і особистих між Пуччіні та Крушельницькою, і цей день на фестивалі був присвячений саме Соломії Крушельницькій і Пуччіні.

І це був першій захід на передодні 150-річчя з дня народження Соломії Крушельницької, який припадав на 23 вересня. У Італії Соломія довго проживала, ця країна для неї — друга домівка, вона мала там і віллу, і співала у театрі "Ла Скала".

А у 1904 році на сцені "Ла Скала" відбулася прем'єра опери Пуччіні "Мадам Батерфляй", на жаль, вона пройшла з повним провалом. Пуччіні був роздавлений, у депресії. І тоді до нього прийшла Соломія Крушельницька. Вона попросила партитуру і сказала, що хоче заспівати, і що у неї є своє індивідуальне бачення цієї опери. І тепер понад століття ця оперета не сходить зі сцени. Так у Пуччіні та Крушельницької виникли особисті та творчі стосунки.

— І у 1939 році була дуже трагічна історія її повернення, коли влада Радянського Союзу заманили її сюди і потім вже не пустили назад і відібрали все, що в неї було.

— Але приємно, що ми стоїмо на сцені, по якій ходила Соломія після 1939 року, і тут співали її учні.

А якщо до початку історії театру, то після 1900 року тоді в Австро-Угорщині це був самий модерний театр по своїх постановка. Не тільки тому, зо тут виступала Крушельницька й інші фантастичні голоси. Тут працювали директори і режисери, які вносили абсолютно нові речі в оперне мистецтво. Наприклад, соліст Олександр Мишуга (партнер Крушельницької по сцені) порвав з Львівським театром тому, що режисер йому забороняв після кожної арії під час вистави кланятися, така була мода в Європі. А от вони вже дбали про цілісність вистави. За 10 років театр, не маючи постійної трупи, тут були поставлені всі опери Вагнера.

Вистави відвідував видатний австрійський композитор Густав Маляр, і він записав у своєму щоденнику відгук, що який прекрасний театр і прекрасні виконавці. До речі, недавно в пам'ять наших загиблих хлопців була виконана друга симфонія Малера, яка називається "Воскресіння". І тут в залі замість людей були тюльпани на кожному кріслі і квиток, який могли би купити ці молоді люди, які не повернулися з війни. Ми давали цю симфонію в онлайн трансляції, збирали гроші для Збройних сил України.

— Ви на початку війни створили електронну бібліотеку української музики Stand with Ukraine. Вона працює зараз?

— Так, вона працює і поповнюється новими творами.

Ідея створення. У час простою до нас почали звертатися: чи у вас бібліотека, чи є цей твір, чи інший. До театру почалися запити із Німеччини, з Австрії, особливо з Польщі. Дайте нам твори, дайте нам ноти. Тоді ми взяли близько 30 студентів Львівської національної музичної академії, і вони оцифрували твори.

На жаль, це й є робота Національної спілки композиторів, яка б мала це зробити.

Вдалося створити цю бібліотеку під керівництвом музичного керівника, диригента Львівської національної опери Івана Чередниченка. І вона буде надалі поповнюватися новими творами, вони будуть виставлятися, щоб вони не тільки в нашому театрі йшли, а продовжували своє життя.

— Ви згадали Івана Чередниченка. Була трагічна історія, його батьки жили в Ірпені й вони були вбиті окупантами.

— Це дуже важко.

Зараз такі складні часи, а що вас зараз надихає жити, творити, працювати?

— Надихає те, щоб цей період не пройшов в депресивних настроях і відчаї, а щоби навпаки — більше створити нового. У мене особисто була давня мрія мати оперне полотно про Івана Мазепу. Я кілька разів брався за лібрето. Музику писатиме Олександр Бородін.

Цей час застав мене подивитися на постать Мазепи зовсім іншими очима. Зараз достатньо історичних джерел, і коли почитати про Батурин, ми через Батурин побачимо Ірпінь. (Батуринська різанина — каральні дії московських військ у 1708 році із захоплення і знищення Батурина — столиці гетьмана Мазепи. Московські війська вирізали всіх мешканців міста, незалежно від віку і статі. За різними оцінками загинуло від 11 до 15 тисяч батуринців, — ред.).

Ця історична картинка є в опері. А потім дорогою з Батурина до Молдови в гетьмана йдуть 12 спогадів-сновидінь, де він сам себе в кінцевому результаті розтинає за те, що він долучився до створення цієї Російської імперії.

Так що десь через півтора року ви прийдете на прем'єру нової опери "Іван Мазепа".

Світлана Леонтьєва та Василь Вовкун. Фото: kanaldom.tv

Після перемоги

У цій війні ми всі змінилися. У вас є якесь своє відкриття, що ви про себе зрозуміли нового після 24 лютого?

— Насамперед, що всі сили треба прикласти для перемоги.

Бо якщо буде перемога, то в контексті держави це буде інша держава. Держава вже буде європейська. І якщо програє Росія, це буде теж інша держава або держави.

Тобто ця перемога змінює не тільки особисте життя, а життя народу. Але вона змінить повністю і світопорядок в Європі.

Мені здається, що час викристалізовує більшу силу правди. Вже ветерану збрехати буде дуже важко — в політичному плані, в соціальному плані. Тому що люди, які пройшли через війну, вже не будуть прощати брехню. І дуже важливо всім нам усвідомити: ми маємо бути максимально правдивими та робити свою справу максимально правдиво.

А що найперше зробите після нашої перемоги?

— Я б хотів, щоб в мене всі задумані твори саме українських авторів реалізувались, щоб йшла прем'єра за прем'єрою. І щоб вся Україна була тут і бачила, як можна робити українську академічну музику.

Читайте також:

Прямий ефір