Про допомогу ЗСУ, серцевий напад та акторство під час війни: герой програми "Точка опори" — Олексій Вертинський

Олексій Вертинський — актор театру та кіно, народний артист України, двічі лауреат премії "Київська пектораль". Знявся в понад 110 кінопроєктах, серед них — номінований на "Оскар" фільм "Схід-Захід". Також відомий за участь у серіалі "Слуга народу" та комедії "Свінгери". Кавалер ордена "За заслуги" III ступеня.

В червні актор переніс операцію на серці та вже за місяць почав зніматися у кіно й повернувся на театральну сцену.

В авторському проєкті Світлани Леонтьєвої "Точка опори" Олексій Вертинський розповів, як події в Україні вплинули на його здоров'я та як мститься окупантам, не шкодуючи сил.

"Нікуди не поїду"

— 24 лютого. Де ти був, що ти робив, які перші відчуття?

— Я забути цього дня ніколи не зможу. Тому що я збираюся їхати до Одеси грати виставу, в мене ранній від'їзд. І раптом в мене по Вайберу сипляться повідомлення, а за вікном чую якісь гупання.

Але я і гадки не мав, що я вже на війну потрапив.

А в Вайбері переписка: “У нас в Борисполі бомблять, нам їхати, збиратися чи ні?” Я думаю: "Що таке, я щось пропустив?" Бігом вмикаю інтернет, новини. Стало відомо, що ця скотина (Путін, — ред.) вирішила так самостверджуватися. Ну, і все: скасували всілякі поїздки, і я вже від екрана свого комп'ютера ні на крок не відходив.

— А що тоді думав? Чи думав, що так надовго?

— Я в першу ж мить розумів, що це не на день, не на два. Потім спеціалісти сказали, що, можливо, і швидше обійдеться. Ну, я боявся, що це надовго.

І 24 лютого я вже зрозумів остаточно, що в мене немає шансу більше існувати у своїй професії. Я похоронив себе вже як актора.

І я вирішив для себе: якщо ти, с**а (Путін, — ред.), позбавив мене моєї мрії, моєї професії, всього того, що я викохував у собі змалку, то я тобі, с**а, зроблю. І тільки тим і займаюся, що намагаюся допомагати ЗСУ, чим можу. А чим там я особливо можу? Гроші посилав, а потім почались волонтерські концерти, якісь збори за напрямами.

— Але ж тобі 66 років. За віком ти міг би поїхати з країни, але ти не поїхав. Чому?

— Боже, в мене навіть думки такої не виникало. Я навіть більше скажу. До мене приїхала донька з дитиною, з чоловіком, з собакою, і каже: падай на заднє сидіння, ми тікаємо.

Я їм відповів: фіг вам, нікуди не поїду. Якщо ви хочете мене поховати десь на чужині — ну, тягніть, якщо вам з холодним трупиком цікавіше, ніж зі мною живим.

І вони вирішили: тоді ми залишаємося всі разом у твоїй квартирі. І ми всі так з тваринами, з дітьми...

"Жив своєю війною"

— У Львові тривають зйомки фільму за п’єсою Павла Ар'є “Слава героям”, у якому ти граєш одну із головних ролей. Це трагікомедія. Це про період вже після Другої світової війни, про двох ветеранів — радянської армії та УПА, обидва, потрапивши до лікарні, опиняються в одній палаті. Вони проживають поствоєнний період. Розкажи.

— П’єса давнішня. Ідеться і про війну, і взагалі про те, що відбувається, коли основні потрясіння у тебе вже позаду, уже в тебе нічого не лишилося. От і живуть ті герої лише старою енергією, але вони й в пошуках нової енергії — уже на що можуть, на те і спромагаються.

— Зараз робота — це порятунок?

— Так складно відповідати на все це. Важко в голові все це зібрати докупи. Я тобі поясню. Коли почалась ця війна, окрім чисто емоційних реакцій, в мене особисто було ще відчуття, що я дійсно втомився. Що мені зараз найголовніше — збирати кошти на ЗСУ, але я вже не хочу виходити на сцену, не хочу зніматися у кіно. Піду працювати ким завгодно, щоб заробляти і віддавати на потреби армії. Ось що у мене було.

Тому що я якось сам для себе вирішив, що це вже та хвилина, коли моя професія абсолютно нікому не важлива, розумієш?

І так із дня на день, із місяця в місяць. І я змирився, я існував в абсолютно іншому режимі, не властивому мені.

— Тобто емоції головного героя з тобою абсолютно перегукуються?

— Абсолютно.

— За сюжетом, персонаж, якого ти граєш у цьому фільмі, дуже шкодує, що війна не дозволила йому прожити таке повне й насичене життя. І цим він закликає навіть і нас проживати насичено кожен день попри війну.

— Я, може, і не зі всім цим погоджуся. Але так воно виходить, що він своїми вчинками все ж таки підтверджує, що найважливіше — жити саме сьогодні. І його страшенно дратує, що вони проводять в цій альтанці свої нікчемні старі будні, тому він усіх підбурює вирушити кудись, щоб це все зламати. Займаючись своїми буденними справами, він зрозумів, що проґавив власне життя і саме зараз надолужує втрачене.

Ти розумієш, тут все так сплелося. Я тобі скажу, от я згадую свого батька. Нас у нього четверо. Він молоденьким лейтенантом пішов на фронт у 1941-му. І я за все життя свого батька добре і не знав, бо він жив в отих своїх ідіотських спогадах. В домі у нас були ось ці маршал Жуков, Якубовський… І він читає, перечитує — перше видання, друге видання,  перевидання... Ми, діти, були для нього деталлю, яка не має суттєвого значення. Він жив своєю війною.

— Він жив війною, це головне.

— Так. І щоб він щось в домі зробив, це мама весь час: “Сергію, чого ти сидиш? Встань хоча б цвях забий”. Він встане, так той гвіздок вб’є в стіну, що на ньому вже нічого не можна повісити. Для чого було чіпати того Сергія, щоб він з тим цвяхом возився, я не знаю. Так от, це все в цьому персонажі. Що він страшенно любить себе там, але в сьогодні йому не вистачає чогось.

— Ти батька зараз більше розумієш?

— Так. Розуміти — розумію, але все одно не сильно приймаю.

— Ти ж і до театру повернувся.

— А я звідти й не виходив. Це кіно в мене таке — прийшло й пішло, а театр — це моє життя.

— Але ж ти казав, що пішов на пенсію.

— Я мріяв, що коли мені 60 стукне… Я ж живу за законами "совка", розумієш? Ті закони, які понаписував ще Йосип Віссаріонович [Сталін], існують в театрі й дотепер. Коли, знаєш, от син чи дочка якогось видатного актора, яких взяли в трупу, коли вони ще молоді були. Ми всі отримуємо майже ті й самі гроші. Тільки різниця, що щовечора плигаю по сцені, намагаюся зробити це якомога яскравіше, цікавіше, а ті люди бояться сцени — йдуть на лікарняні, їх не видно. Але гроші ми отримуємо ті самі.

Тобто в совкових, репертуарних театрах існує ціла група людей, які займають не своє місце. І через те випускники театральних інститутів не мають можливості навіть бути прослуханими.

— І ти вирішив звільнити місце для когось молодого?

— Звичайно.

— Але ж тебе вмовляли, щоб ти залишився?

— Звичайно, і таке було.

— І ти залишився на контракті?

— Я сказав: якщо я буду вам потрібен, ну, існують же якісь умови в нинішньому театрі, давайте будемо контракт підписувати.

— Скільки вистав ти зараз граєш?

— В "Молодому театрі" граю три назви.

"Все спалити"

— У нас із росіянами було багато спільних кінострічок. Що взагалі робити з цими фільмами зараз? От зараз, після того всього, що ми вже кілька місяців… А що робити з російською літературою, яка насправді має і прекрасні зразки? Але коли так болить, коли те, що вони роблять зараз з нами, коли стільки вбивають, руйнують і нищать…

— Не знаю. Я взагалі не можу давати якісь аналітичні, якісь розумні поради, бо я емоційна людина, мої оцінки не мають нічого раціонального.

Ну, як на сьогодні, то я б все спалив к бісовій матері. Спалив — це я так фігурально висловлююсь.

Мене це не приваблює. Мені абсолютно не цікаві тепер ні Пушкін, ні Горький, ні Достоєвський — взагалі, без винятку.

От розумієш, [російського опозиційного журналіста] Шендеровича слухаю, він засуджує Путіна, засуджує дії чинної влади. А ось коли йому ставлять питання: ви з Олегом Табаковим товаришуєте, як же він так про українців погано? І Шендерович: ну, ви розумієте, Табаков — це особлива стаття… Та пішов ти зі своїми особливими статтями. Ви вчинили підло. На Табакова, враховуючи й мене теж, рівнялися мільйони росіян, і коли ідол тобі сказав: знаєте що, годі насолоджуватися мною, беріть в руки берданки та шуруйте в Україну вбивайте хохлів, — що тут треба пояснювати?

Тому мені здається, що все треба спалити, нафіг.

— Нічого не поясниш, і не знаю, коли пробачиш. Хтось скаже, що неможливо пробачити, але ж християни кажуть, що треба пробачати. Як бути?

—Я і сам такий, чесно кажучи. Знаєш, із першого разу, коли мені в морду дають, я іще і другу щоку підставляю. Бо християнин. А насправді це неправильно. Мені здається, треба теж передивитися всі ці штуковини.

— Але бачиш, ми ж повинні відрізнятися від них, повинні бути вищими. Можливо, якась відповідь прийде пізніше?

— Прийде, звісно, прийде. Але це так все непросто.

"Кращого народу на світі не існує"

— У червні з тобою сталася біда — серцевий напад.

— Я ще, здається, 10 червня зіграв виставу, а 12-го мені було погано, але я не пішов до лікаря, бо думав "розсосеться"... Все своє життя в театрі я прожив, жодного разу не виходячи на лікарняний. Але ця скотиняка-війна мене якось сильно...

І я не хотів у ту лікарню їхати. Я гадав, що воно насправді само по собі якось мине. Просто дочка Ксюша закинула мене в машину і повезла до лікарні. Там мене переклали на візок і відвезли на операцію. З'ясувалося, операцію треба було зробити ще вчора чи позавчора. Це просто диво, що Ксюша під боком була.

— Ксюша взагалі молодець. Тобі ж потрібна була реабілітація, а це дорого. І вона звернулася в соцмережі, й буквально за добу були зібрані потрібні кошти.

— Здається, навіть менше, від чого Ксюша страшенно щаслива, вона навіть не сподівалася. В ніч був клич кинутий, а вже на ранок була потрібна сума.

— А ти знав про збір коштів?

— Ні, вона не казала. Дізнався з часом. Але я взагалі про наш народ завжди дуже доброї думки. А у цю війну — особливо. Так, бувають придурки, щось таке неповноцінне.

Але в більшості своїй — наш народ могутній, кращого народу на світі не існує, я впевнений.

Читайте також:

• Біль, сльози та радощі: про порятунок дітей під час війни говоримо з гендиректором "Охматдиту" Володимиром Жовніром
• Про культурний спротив Херсона та життя в окупації: Олександр Книга у програмі "Точка опори"
• "Комендантка бомбосховища", або Баба Наташа: Віталіна Біблів у програмі "Точка опори"
• Нам треба навчитися жити з війною: "Точка опори" з Риммою Зюбіною