Гумор — це найсильніша зброя: герой "Точки опори" — актор та режисер скетчкому "Бандерівське смузі" Дмитро Суржиков

Дмитро Суржиков — актор театру і кіно, режисер, сценарист, продюсер. Заслужений артист України. Володар "Київської пекторалі" за найкращу роль другого плану у виставі "Однорукий".

Народився і перші кроки на сцені зробив у Маріуполі. Зіграв понад 20 театральних робіт та понад 150 кіноролей. Найвідоміші фільми: "Тарас Шевченко. Заповіт", "Братство", серіал "Слуга народу".

Перший свій фільм як режисер зняв у 2010 році — це була короткометражна стрічка "Мама". Головну роль, у якій зіграла Ада Роговцева. Сьогодні Дмитро знімає сатиричний скетч-серіал "Бандерівське смузі", в якому беруть участь найвідоміші актори України.

В авторській програмі Світлани Леонтьєвої "Точка опори" Дмитро Суржиков розповів, коли народилась ідея "Бандерівського смузі", як вдалося під час війни зібрати акторів для зйомок незалежного кіно, заради чого продовжує творити та чи був він готовий до війни.

"Вставай, війна почалась"

— Як ви дізналися про війну?

— Про початок війни ми дізналися через те, що 24 лютого о 5 годині ранку над нашим домом пролетіла ракета і не одна.

В той час ми мешкали у Києві, метро "Лівобережна", майже на Русанівських садах. Ці дві ракети пролетіли в сторону Борисполя.

Ну, а далі як у всіх, тобто: "Вставай, війна почалась".

— А ви морально були готові до таких подій?

— Ні, я особисто не був готовий. Так, розмови йшли про це. Навіть напередодні, за декілька днів ми зустрічалися з друзями, й усі розмови зводилися до того: як гадаєш, буде війна? За відповіддю наше коло розкололося навпіл. Одні казали — буде, а інші — не буде. Я якраз гадав, що цього не станеться. Я думав, що Путін не настільки дурний, щоб закопати свою власну країну, а тим паче зробити те, що зараз вони зробили — занапастили стільки життів.

— На початку війни ви записали жорстке відео до росіян. Минуло понад пів року. А у вас є що сказати росіянам наразі?

— Нема.

— Слова вже скінчились?

— Ні, вони ж все розуміють. Це все казка (що росіяни не розуміють, що відбувається, — ред.), якою ми себе тішили. Ви ж пам'ятаєте, всі публічні люди зверталися, записували звернення — виходьте на вулиці, ідіть, говоріть про це, доносьте.

А вони (росіяни, — ред.) все знають, і це відбувається колективно і свідомо. І все це ширма [що росіяни не знають правду, що відбувається в Україні]. Є ж інтернет, якщо ти хочеш дізнатися, то заходиш на декілька каналів, декілька джерел інформації, співвідносиш їх — і все. Якщо ти не хочеш цього робити, то ти причетний до цього, ти розділяєш ці вчинки, цю політику. Ось і все. Тому про що говорити з ними?

— Чи можна звикнути до війни?

— На жаль, можна. Людина така тварина, яка може звикнути до всього. Це на жаль.

— За ці місяці війни, ви про себе щось дізналися, чого не знали до війни?

— Мені, виявляється, нічого не треба, крім близьких. Ми виїжджали [з Києва] десь 6-7 березня. Я взяв дітей, і ми поїхали.

Я їду і думаю: мені 42 роки, а от все, що мені треба, — в цій машині. Діти, коти, дружина.

До війни ти щось хотів, щось бігав, про щось мріяв. А все вмістилося в автомобіль. І все.

"Бандерівське смузі"

— Гумористичний серіал "Бандерівське смузі". Як народилася ідея жартувати, сміятися і боротися?

— Ідея народилася у сценариста Юрія Микуленка. Він сказав, що треба знімати щось сатиричне, ігрове. І ми вирішили, що все буде з гумором над тим, які ми згуртовані, та над тим, які вони недолугі.

Це був березень, десь числа 10-11. Такі перші розмови в нас пішли. Потім Юра написав декілька перших серій, які ми вже опублікували [у YouTube]. Потім з окупації виїхав сценарист Діма Григоренко. Він із сім'єю, з дітьми місяць сидів у селищі Озера Київської області.

— Як шукаєте сценарії серій? Це якісь історії з життя чи це все-таки більше фантазія?

— По-перше, це треба спитати сценаристів, як вони це роблять. Для мене це завжди магія.

Ми ж всі живемо в одному інформаційному полі. Тобто вони це все читають та бачать, і ми всі це читаємо та бачимо. Ми намагаємося брати реальні історії, але… Просто взяти та показати реальну історію, ну, який сенс? У нас же скетчком.

Ми знаходимо якийсь сенс, а весь сенс рано чи пізно втикається в те, що ми всі разом, ми всі згуртовані перед великим лихом.

— Де обираєте локації для зйомок, як знаходите фінансування, як взагалі це все організували?

— Фінансування — це небайдужі люди нас підтримують, донатять. Студія нас пустила знімати, тому що вони теж нас підтримують. Це велика студія, й там усе є: реквізит, костюми тощо.

— Всі у вас працюють на волонтерських засадах, в акторів нема гонорарів… В серіалі працюють зірки першої величини — Стас Боклан, Олеся Жураківська, Віталіна Біблів. Як взагалі із зірками працюється? Чи слухають вони вас, колегу в кріслі режисера?

— Слухають. Гадаю, тому що, по-перше, ми були знайомі до цього як партнери, в нас ніяких проблем нема. Ми однією мовою з ними говоримо.

— У серіалі ви самі знімалися в кількох епізодах. Як ви взагалі себе відчуваєте актором у своєму режисерському проєкті?

— Я до цього дуже легко ставлюся. Бо я як актор знімався в різних проєктах — і в дорогих, і в дешевих, і в великих, і в маленьких. Тому для мене з цим немає проблеми.

Але я не хотів бути в кадрі, я хотів тільки знімати. Моя поява в кадрі — це було наслідком того, що не було нікого. Ось я й переодягався.

— Але вам ближче режисерство, ніж акторство?

— Вже так, після 40 років мені вже цікавіше це.

— Яка була найтяжча зйомка у "Бандерівському смузі"?

— Це була зйомка на залізниці, коли ми знімали із макетом ракети.

Коли ми прийшли перший раз, з нами був чоловік із залізниці.

Він каже: хлопці, тут перегін, тут потяг набирає найбільшу швидкість і тут вам треба знімати каже. Он, дивіться, бачите світлофор? Я кажу: бачу. Бачите, якого він кольору? Кажу: якось такого мутного. Він каже: оце означає, що потягу нема. Я кажу: ага. І я дивлюся, що там щось рухається. Кажу: ото потяг? — Так, то потяг. — І він сюди їде? — Так, він сюди їде. — Може, ми відійдемо? — Відійдімо.

І ми виходимо в сторону, і проноситься потяг і за секунду він вже тут.  

І ми стояли з тою ракетою, дивились — на цю колію чи на цю? І ми в такому режимі бігали. Там люди ходили з велосипедами, дивилися на нас. Тобто це було екстремально.

— Цей проєкт не лише для підняття бойового духу. Він також збирає кошти для Збройних сил України. Ви комусь конкретно відправляєте зібрані кошти чи як?

— Ми відправляємо конкретно. Ми не працюємо з якимись там фондами чи якимись організаціями, куди відправляються просто гроші. Ми вдягаємо тих і допомагаємо тим, кого знаємо. Найбільше всього ми шукали каски, броніки, й відправляли це тим, кому потрібно.

І навіть з нашими бюджетами… Ось одна каска коштує 100 євро — і це не нова, це називається "реставрована". Тобто вона коштує дорожче навіть, ніж бронік. Але всі, хто до нас звертався, ми всім допомагали. І зараз також звертаються. Ми просто на зв'язку із тими, хто на передку.

— Гумор — це сильна зброя?

— Це найсильніша зброя. Я вважаю, що це найсильніша зброя.

Родом з Маріуполя

— Ви родом з Маріуполя. І ми знаємо, як там було жорстко і страшно в перші пів року війни. У вас там залишилися друзі, знайомі, хтось із близьких?

— Ні. На щастя, в мене там нікого не залишилося. Була рідня, яка була там на початок війни. Але всі живі та здорові, вони виїхали за кордон.

Тобто моя історія — це просто лайт і щастя в порівнянні з іншими. Зараз усі мої близькі, друзі — всі виїхали з Маріуполя.

— Маріупольський драматичний театр окупанти знищували на очах всього світу. Це все показували в новинах. Актори раніше записували відео, де показали, що театр став бомбосховищем, що там багато людей. І це не зупинило росіян. А як ви побачили цю історію?

— Як можна побачити? Вони скинули бомбу. Це очевидно. Слухайте, вони на все кажуть, що це ми. Ну, а навіщо це нам? Якщо їх послухати, вони нічого не робили, вони навіть не заходили в Маріуполь. Вони ж "звільняли" Маріуполь, ось — "звільнили" тепер, повністю. Міста нема. Як одна російська жінка сказала (пропагандистка з "ДНР" Мая Пирогова, — ред.): це навіть краще — місто очистилося, що ось цими всіма парками, алеями, дитячими майданчиками воно було зашлаковано. "А тепер воно чисте". І це вона говорила цілком серйозно.

— Це хворі люди, просто психологічно хворі. Я можу тільки на це списати такі слова. Бо ми бачили, яке це було красиве місто, яка там була набережна, фонтани. Це так було все прекрасно…

— Маріуполь після 2014 року, перед цією війною дуже потужно відремонтували. Освітлення, дитячі майданчики… Я був там десь у 2018 році. Ми їздили туди зі Станіславом Бокланом грати виставу "Загадкові варіації". Це на День міста нас запросила міська адміністрація, як людей, які тут працювали. Я тут народився та починав грати, а Станіслав Володимирович теж у Маріупольському драмтеатрі працював і жив тут, тобто є легендою цього міста.

Ми з ним приїхали, зіграли виставу. Потім я походив, поїздив містом, подивився. Це було все неймовірно.

Ще такий момент. Після 2014 року до Маріуполя багато переїхало людей з окупованих територій Донеччини. Також до Маріуполя переїхало декілька навчальних закладів, два університети. Тобто там кількість людей фізично збільшилася.

— Ви колись сказали, що Стаса Боклана ви побачили на сцені Маріупольського драматичного театру і тоді захотіли стати актором.

— Це правда. Я ходив у школі на Станіслава Володимировича, а він якраз працював з акторкою Наташею Кленіною. Це були легенди Маріупольського театру. І ось школярем, мені було 16 років, пішов, подивився на це і подумав: це щось неймовірне, і я хочу так само. Мені захотілося. І потім я потрапив уже в Маріупольський театр, але Станіслава Володимировича тоді там вже не було.

— Чи говорите ви з ним про Маріуполь?

— Говоримо. Ми телефонуємо один одному постійно, якісь новини — пересилаємо один одному. Єдине, що нам лишається, — це обговорювати. Бо ніяк ми зараз вплинути на це не можемо. Але зв'язок ми підтримуємо, і якщо є якась інформація про наших спільних знайомих або колег, то ми обмінюємося.

— А чи знаєте ви долю акторів Маріупольського театру?

— Я знаю, що частина акторів поїхала до Ужгорода. Маріупольський театр зараз якимось чином базується в Ужгороді. А ті, хто залишився там, вони, я знаю, виходять на роботу.

— То вони свідомо вирішили там залишитися?

— Нам важко сказати, як це відбулося. Можливо, люди не змогли виїхати, можливо, ще якась ситуація. Я знаю багато людей, хто хотів виїхати, але не зміг через ці фільтраційні табори.

Театр під час війни

— Моновистава "Про що говорять чоловіки". Ви її грали на благодійних засадах на початку війни на заході України, а зараз граєте у Києві. Є глядач, купують квитки? Адже 50% збору ви віддаєте на Збройні сили України.

— У нас невеличка зала, приблизно на 90-100 місць. Тому що це бомбосховище, і за законом ми можемо грати виставу на таку кількість людей, скільки може вмістити бомбосховище в цьому приміщенні.

— Тобто ви можете не переривати виставу, бо ви вже в бомбосховищі.

— Так. Є глядач, тому що люди скучили. Люди скучили за чимось позитивним, життєствердним. За чимось таким, щоб хоча б на півтори години відірватися від цього тотального пекла. Ми ж усі разом перебуваємо в цьому інформаційному потоці.

— На вашу думку, чи змінився глядач?

— Люди не розслабляються до кінця, не розслабляються. Вони приходять до зали й вони завжди готові.

У мене на останній виставі хтось не вимкнув застосунок "Київ цифровий". І дивіться, яка ситуація. Ми раніше на виставах попереджали глядачів, мовляв, вимкніть телефони. Але в нас зараз війна, і ми не можемо про це просити, тому що це життя.

І ось у людини спрацював "Київ цифровий" — звучить сповіщення, що повітряна тривога. Я на сцені. Мені лишається буквально хвилина до антракту. Я стою й розумію, що я не можу сказати людині зауваження. І я вирішую сказати про це. І кажу: зараз звучить повітряна тривога, але ви не хвилюйтесь, я можу зараз перервати виставу і запропонувати пройти до бомбосховища, але ми вже у бомбосховищі, тому ми маємо право тут грати виставу. Люди сидять такі як зайчики, вони ж чують, що відбувається, і вони не знають, як себе поводити. І голос такий із залу: "Тому ми й прийшли".

Тобто гадаю, що люди обирають, вони думають, куди піти. Ну, ми підемо на виставу у велику залу, і що ми будемо робити під час повітряної тривоги?

А ми — в бомбосховищі.

— Ця вистава — це такий монолог-скетч. Американський актор і сімейний психолог Роб Беккер її створив, і там ідеться про відносини чоловіка і дружини. І колись ви в цій виставі згадували ім'я вашої колишньої дружини. А зараз чиє ім'я згадуєте?

— Все так і лишилося, я називаю ім'я колишньої дружини. Я в неї спитав: ти не проти? Вона каже: ні, нормально. І так воно існує.

— Тобто там все-таки є особисте. Ви, мабуть, і обрали цю виставу, бо там багато особистого?

— Ні. Я так скажу. Я нічого не вибирав. І я гадаю, що в нашій країні актори мало що обирають. Вони роблять те, що випадає їм на їхню долю. Мені випала ця вистава, і я гадаю, що це супер.

Я граю її вже 10 років і за 10 років там дуже багато чого особистого. І навіть від Роба Беккера там мало що лишилося. Мабуть, лише сюжет, скелет, на який я вже нанизую свої історії, свої нові історії. Бо мені й самому нецікаво 10 років одне й те саме говорити. І хочеш не хочеш, ти будеш щось вигадувати, оновлювати, підсилювати якісь слабкі місця. Тобто це така жива ситуація.

Читайте також:

• Про культурний спротив Херсона та життя в окупації: Олександр Книга у програмі "Точка опори"
• Про допомогу ЗСУ, серцевий напад та акторство під час війни: герой програми "Точка опори" — Олексій Вертинський
• Біль, сльози та радощі: про порятунок дітей під час війни говоримо з гендиректором "Охматдиту" Володимиром Жовніром
• "Комендантка бомбосховища", або Баба Наташа: Віталіна Біблів у програмі "Точка опори"
• Нам треба навчитися жити з війною: "Точка опори" з Риммою Зюбіною
• Малюю війну: художниця Леся Бабляк у програмі "Точка опори"