Украина наш дом

Про культурний спротив Херсона та життя в окупації: Олександр Книга у програмі "Точка опори"

Олександр Книга. Фото: kanaldom.tv

Олександр Книга — генеральний директор Херсонського обласного академічного музично-драматичного театру ім. Миколи Куліша, заслужений діяч мистецтв та народний артист України, 30 років очолює театр. Одружений, батько п'ятьох дітей. Після 24 лютого родина 40 днів провела в російській окупації у Херсоні, але змогла виїхати.

У програмі "Точка опори" з ведучою Світланою Леонтьєвою Книга розповів про початок війни та життя в окупованому Херсоні, про спроби виїхати й зустріч з окупантами. Також поговорили про справжній український дух жителів Херсона й те, як вони разом дають відсіч загарбникам.

Олександр Книга має оптимістичний настрій і планує провести наступного року 25-й міжнародний фестиваль "Мельпомена Таврії" у вільному Херсоні.

"Жінки, діти лягали під їхні бронетранспортери"

— Як було, коли ви дізналися про війну?

— Як і всі громадяни України ми прокинулися вранці від вибухів, тому що у нас військові частини. Подзвонив син: "Тату, почалося".

А перед цим 23 лютого у нас в театрі була прем'єра, минула з успіхом. Ми такі натхненні приїхали додому. Але сталося, що прокинулися від вибухів.

І ви знаєте, якось включається не паніка. Ми з сином перші одяглися, поїхали до магазину, купили продуктів, скільки могли, заїхали на заправку заправили автомобіль повний бак і повернулися додому. Приїхав водій, і я поїхав на роботу до театру, бо треба було зрозуміти, що робити в театрі. В театрі відключили газ, відкрили бомбосховище, навели якісь певні порядки.

І от я вже виїхав на міст між Херсоном і Олешками, і мені телефонує товариш. Каже: "Ти де?" Кажу: "Я на мосту". Він: "Повертайся, там танки". Я: "Де танки?"

І тільки ми повертаємося, виїжджаємо на вже знаменитий наш Антонівський міст... Літають гвинтокрили між мостами, висаджується десант, літають снаряди, кулемети, бій... І ми вже під звуки бою повертаємося до театру. З часом теж під вибухами ми дісталися додому.

Отак ми зустріли 24 лютого. І виявилось, що в один день ми залишилися як би в тилу, в окупації.

На другий день в театр прийшло дуже багато сімей наших театралів, заповнили бомбосховище, там жило близько 80 людей. У нас є там і кухня, і все. Люди вдень виходили, шукали якісь продукти й жили там майже місяць. А ми в цей час із сім'єю на тому березі, в Олешках.

Я пам'ятаю, як буквально на третій день всі у соцмережах публікували відео, коли рашисти у зворотному напрямку від Херсона бігли на лівий берег, і ця колона автомобілів йшла кілька годин. Всі казали: вони тікають. Тому що, правда, вони отримали під Миколаєвом величезний опір. Всі їхні війська почали повертатися і вже тоді вони зайшли в наші Олешки. І отак ми вже опинилися серед рашистів.

— Люди з ними якось перетиналися?

— Ми їх зустрічали у магазині, намагаючись знайти якісь продукти. Але спілкування з ними не було, їх обходили.

Перший час вони не чіпали нікого. З'являлися дуже рідко, теж купити продукти й навіть розрахувалися в магазині. Були такі.

— Що запам'яталося, врізалася в пам'ять такого буденного з окупації?

— Пам'ятаю, в перші дні не було хліба. Оце таке, прокидаєшся і просто нема хліба. Ти звик бутерброд якийсь на сніданок…

А ще картинка того, що велика сім'я спить у підвалі. І найменша онучка, їй 3 рочки, тільки вийшла з підвалу, перше, що вона сказала, — "Слава Україні!". І ви знаєте, це якось зі сльозами на очах. Ти сприймаєш, що оце маленька дитинка, яка народилася вже дійсно у вільній Україні, вона інша.

— Херсонці ж із перших днів чинили опір окупантам. Ми пам'ятаємо ці українські мітинги…

— Так, російським військовим говорили: ви приїдете, вас квітами зустрінуть, нагодують, дві хвилини — й ви будете в Києві.

А тут приїхали, і їм таке там кричали, що по телебаченню сьогодні вже якось соромно навіть говорити.

Ніхто їх не чекав. Жінки, діти лягали під їхні бронетранспортери.

А ці війська... Ось поки там були призовники, просто молоденькі хлопці стояли, вони боялися і вони відходили. Так, було страшно, тому що вони з автоматами, палець на спусковому гачку. Але люди підбадьорювали одне одного та витісняли їх з майдану.

І коли журналісти питали мене у Львові: а ви от знали, що Херсон такий український? Знав. Я жив в українському Херсоні, для мене це не стало дивиною якоюсь. Для когось це було диво, для мене — ні.

— А що людей спонукало? От як ви думаєте, чому вони так активно виходили, не боялися? Як вони взагалі взаємоорганізувалися?

— Організовувалися дуже просто — через соціальні мережі. Завтра виходимо, все. І виходило стільки людей, що просто… От чому окупанти й почали глушити соціальні мережі, зв'язок, тому що вони розуміли, що українці спілкуються.

Я вам скажу більше. Вони навіть змушували на блокпостах видаляти "Дію", тому що говорили, що ці українці через "Дію" "Байрактарами" керують.

У Херсоні почалися мітинги вже 2 березня, люди почали виходити. А в Олешках, в районних центрах — десь почали з 5 березня. Каховка приєдналася, Гола Пристань. В Олешках найбільший був 8 березня.

Заїхав я 8 березня на ринок, нічого не було, але було купа тюльпанів, і вони коштували там гривню один. І я на оберемок з тими тюльпанами приїхав на центральну площу в Олешки. Там збиралися люди, величезний мітинг. А до цього люди вже майже два тижні сиділи по підвалах, шукали їжу, і їм хотілося відчути одне одного. От я бачив прямо це, що вони раділи одне одному, вони вітали одне одного.

Я оцей оберемок квітів почав роздавати жінкам, і вони просто усміхалися, сльози на очах.

А в результаті потім, коли окупанти приїхали до мене додому, то вони сказали, що у нас є відомості, що ви на мітингу роздавали гроші, ви організатор мітингів.

"Їдемо під радіо "Байрактар", і вони такі підтанцьовують"

— Коли приїхали до вас?

— 23 березня, майже через місяць. Я в Олешках, поїхати до Херсона не можна — перші два тижні бої йшли.

А буквально вже з 7 березня вони прийшли до моєї заступниці Юлі Сергіївни Бунчак, її син у "Правому секторі". І першими прийшли до неї. 20 озброєних чоловіків, забрали всю техніку, винесли, зв'язку з нею не було. Ми через когось передали Юлі телефон. Хтось із дівчат сходив до неї. Заспокоїли. І от мені кажуть: не їдь до Херсона, тому що, мабуть, вже є списки на тих блокпостах. А я депутат обласної ради, тобто заберуть одразу.

— Але вони приїхали додому…

— Проснувся вранці. Раніше ми трішки вже звикли до вибухів, тому піднялися на поверхи з підвалу, розійшлися по кімнатах. Старший син виїхав, нас було менше вже — шість осіб у домі.

Я прокинувся від того, що гуде якась вантажна машина. А ми живемо на окраїні, під лісом, машини там не їздять.

Я підіймаюся на другий поверх, дивлюсь у вікно, а на мене "дивиться" бронетранспортер. Це великий "КамАЗ", ця башта і кулемет "дивляться" на вікно.

Аж охолов, спускаюся, почав будити сім'ю, що військові біля нас. Ми десь чекали підсвідомо, що рано чи пізно це буде. Ми із вулиць познімали номери будинків, назви вулиць. Але вони приїхали конкретно до нас.

Зрештою відкрили двері. "Тут Книга? Хай вийдуть із будинку, хто є". Сім'ю підняв, коли вийшли з будинку, побачили — подвір'я оточено військовими.

Три бронетранспортери, один "КамАЗ", другий, і трішки менші такі як легкові броньовані машини. Я не знаю, як вони називаються. І десяток чорних джипів машин із Z-ми. Снайпер на сусідній недобудові, вулиці перекриті.

Таке враження, що знімають фільм. От ви знаєте, для мене це було… Ну, ми ж це бачили в кіно багато разів до захоплення.

Світлана Леонтьєва та Олександр Книга. Фото: kanaldom.tv

Заходимо до будинку. "Йди вперед, відкрий двері справа, зліва". Увесь будинок пройшли, вийшли у двір, туалети дворові, гараж. Усе перевірили.

Повернулися назад. Спочатку завели мене в кімнату, почали зі мною розмову. Три військових, два з автоматами. Один-єдиний був без балаклави. Той наступив мені на ногу. Так обличчя підніс до мого обличчя і каже: "Будешь отвечать правильно — будем вести себе хорошо".

Потім зайшов в іншій формі, видно, що ФСБшник, сів на диван поряд зі мною і почав розмову.

У цей час в будинку був обшук. Перевернули все догори дриґом. Питали, чи потрібно зривати паркет. Я не знаю, що вони намагалися найти, може ті гроші, що я роздавав на мітингу, не знаю. Але перевернули все.

— Може літературу якусь "пропагандистську" шукали?

— Я вам розкажу про літературу. Мене ж вдома допитували у моєму кабінеті, у бібліотеці. Вони так дивилися на бібліотеку й кажуть: "У вас правильная библиотека". Тому що книжки збиралися багато років, там усі класики, безумовно.

Правда, стояла "Позивний Бандерас", і вони так зразу за ту книжку. А я кажу: "Та то не про Бандеру книжка, то детектив". І вони забрали, до речі, ту книжку.

Після обшуку, чую, вони кажуть: "Выводим". Кажуть дружині: зберіть йому речі, ми його забираємо на кілька днів.

І коли вже вивели аж на вулицю, я побачив, що стоїть ще десяток машин. Мене посадили в одну з них, у чорний джип.

— Бачите, яка охорона, думали, що вас будуть звільняти, мабуть, одразу.

— Може бути, може бути, чи може відстрілюватися буду.

І ще такий цікавий момент. Джипи ж наші, українські, віджаті, українське радіо працює в них — радіо "Байрактар". І ще й пісня "Байрактар".

І вони такі підтанцьовують. І кажуть: слухайте, ви українці пісень так багато написали патріотичних. А я кажу: ми ж співоча нація, тому. А вони: ну, от ви нас називаєте орками, а у вас багато пісень з матюками. Я кажу: ну, який час, такі й пісні.

Їхав, навіть очі мені не закривали. От їхав я так у супроводі цих хлопців під радіо "Байрактар". Приїхали до центру Херсона. Спочатку під'їхали до Обласної державної адміністрації. Стояли-стояли, вийшов чоловік, каже: "В УВД" (УВД — управление внутренних дел, управління внутрішніх справ, — ред.). Виїхали, їдемо до УВС. Проїхали УВС, їдемо далі, думаю, куди вони мене везуть, може, назад в Олешки до УВС, не знаю.

Приїхали до триповерхового будинку, це був слідчий ізолятор УВС. Отут мені вже надягли якусь чужу смердючу шапку на очі, заломили руки.

Коли мене вкинули в камеру, зняли шапку, змусили витягти шнурки, ремінь. Ну, як от для мене, як для театрала, це була вистава якась. Знаєте, ми це програвали в театрі. А тут ти опинився в такій ситуації.

Камера оббита м'яким таким поролоном. Нічого — ні меблів, нічого. Абсолютно пуста, десь там два на два метри. І галюн в кутку — просто трапік в полу і все. Я спочатку сів на підлогу, думаю зосередитись. Але зосередитись не дали. Я все переживав, що вони в моєму телефоні щось можуть знайти, тому що вони його забрали.

— Але ви ж готувалися до цього? Почистили телефон?

— Ну, як би ми все стирали, вже все-таки місяць в окупації були, ми знали, що може трапитися. Але щось, може, не видалив, телефонних дзвінків було багато. Виходили журналісти на зв'язок, ми ж давали інтерв'ю. Було багато роботи.

Спочатку буряти відкрили віконечко, почали спілкуватися. Ну, думаю, ці зараз мене полякають, а потім прийдуть інші допитувати. Так і було. Це був "хороший та поганий поліцейський".

Бурят: "Ты кто там?"
Говорю: "Олександр Книга".
— Откуда?
— З Херсона, директор театру.
— О-о-о, директор театра. Ну, будешь себя хорошо вести — будем кормить.

Ось така розмова. А потім прийшли знову, шапку на голову, потягли в якийсь кабінет, зняли шапку, сфотографували справа-зліва, як якогось злочинця. І вже потім прийшов ФСБшник з портфелем, почав розмову. Розмову ні про що: от ви мітинги організовуєте, ми прийшли надовго, ми брати.

Я вже кажу: "Ну, вибачте, ну брати ж приходять в гості, там, з горілкою, а ви прийшли з танками, як так можна?"
— Ну, от ви не розумієте, це геополітика, ми прийшли вас звільняти.
— Ну, від чого ви мене "звільняєте"? Я 33 роки працюю в театрі, я вільна людина, я ось перед Новим роком був у Португалії, я був у Туреччині, я мав намір там ще кудись їхати, в мене була купа міжнародних проєктів.
— Ми вас звільнюємо от від нацистів.
— Який хоча б вони мають вигляд? Я живу в Херсоні, де ті нацисти, як їх відрізнити від інших людей, щоб я розумів?
— Ну, вони з факелами ходили…
— Ну, я вже людина у віці, я піонерську організацію пам'ятаю, піонером був, ми там теж з факелами ходили.

Ну, таке, розмова ні про що. Дуже довго, до самого вечора говорили. І в кінці він сказав: у вас так багато друзів, чи є у вас де переночувати в Херсоні? Я теж думаю, може, це якийсь хід такий? Кажу: піду в театр.

Довезли до театру, кажуть: вийдете направо, долічите до десяти, знімете шапку. І коли я долічив до десяти, зняв шапку, зрозумів, що до театру 4 кілометри. До комендантської години — десь 40 хвилин.

Шнурків нема, ремінь, штани, вибачте, спадають. Як іти? Отут мені стало страшно. Тому що — куди йти? Чи у двір який заховатися. Я тоді згадав, що десь там друзі живуть, і от рівно о восьмій годині я постукав у хвіртку. А вже вранці я дістався до театру. І мені поступила команда від керівництва — будь-яким способом треба виїжджати.

"Мельпомена Таврії" під час війни

— Ви зараз директор без театру. Ваш театр окупований в Херсоні. Але поруч з театром велика паркова зона, там збиралися глядачі, там завжди під час фестивалю "Мельпомена Таврії" читки, відбувалися читки п'єс, зустрічі з глядачами, навіть п'єси певні гралися. "Мельпомена Таврії" для міста — що це був за фестиваль?

— Це була одна з грандіозних подій, крім дня міста. У нас восени день міста Херсона, де збиралася величезна купа людей на Співочому полі. І "Мельпомена Таврії" перетворювала місто на величезний театр. Вистави відбувалися в лісі, в парках, у двориках, у храмах і на всіх семи сценічних майданчиках театру.

— Цього року, попри те, що театр в окупації, ви придумали як провести "Мельпомену Таврії". Скільки міст взяло участь, скільки театрів, що це було, як ви взагалі це організували?

— Взяли участь 64 театри з 35 міст із 20 країн світу. А ідея виникла, коли вдалося вирватися з окупації. Мені дуже хотілося, щоб Херсон театральний залишився театральним, щоб фестиваль "Мельпомена Таврії" відбувся, і люди, які там залишаються, отримали цей певний сигнал.

І я розумів, що якщо навіть Херсон звільнять, то логістика складна, закордонні колективи взагалі не зможуть приїхати.

І тому ми придумали, що кожний буде грати у себе, у своєму місті, у своїй країні, на своїй сцені. Але будуть говорити про Херсон. Ми хотіли, щоб цей голос був почутий, щоб його почули скрізь у світі.

Навіть наші працівники сьогодні перебувають в Австрії, в Німеччині, в Угорщині, в Болгарії, Україною розсипані. Я розумів, що якщо їх запросять десь там далеко цього дня в театр, вони відчують часточку Херсонщини, часточку "Мельпомени", яка всіх об'єднує.

Олександр Книга. Фото: kanaldom.tv

— Ви зараз кажете що 25-та "Мельпомена" наступного року обов'язково відбудеться в Херсоні. Звідки берете таку впевненість?

— Ну, взагалі в мистецтві можуть працювати тільки оптимісти, тому що ми завжди з нічого намагаємося зробити щось. І тому я впевнений, що "Мельпомена" відбудеться обов'язково в українському Херсоні. Тому що Херсонщина, ви ж бачите, як опирається. Її ґвалтують сьогодні, її сьогодні знищують, але вона опирається.

— Коли краще ставити вистави про війну? От зараз, коли так гостро болить, чи згодом, коли вже трохи гоїтиметься?

— Знаєте, я ось був на прем'єрі Молодого театру. Вони поставили казку "Цап-кацап". Це вистава про війну. Я згадую, у мене навіть мурашки по тілу, тому що дитяча вистава з відомим нам сюжетом, а на розрив аорти говорить про сьогоднішню ситуацію. І як зал це сприймає — і дорослі, й діти.

Мабуть, немає отакого поділу, коли потрібно говорити. Говорити треба весь час.

З одного боку, щоб підтримати людей. З іншого — показати тим, що ще не вірять, хто не стикнувся. Бо коли людина не відчує сама… А ми так влаштовані, що чужий досвід нас не переконує. І тому треба говорити сьогодні, завтра, післязавтра, бо це така рана, яка буде боліти дуже довго.

— Із дітьми також?

— Діти — насамперед, мабуть. Тому що вони страждають найбільше. І ми інколи в розгубленості, як їм допомогти, як зняти оту напругу, як зняти той нервовий зрив, який сьогодні дитина отримала, коли чує сирену, коли вона, не дай боже, бувала під вибухами. Це важко пережити.

Але треба робити. Саме мистецтво і саме театр можуть це зробити.

— Багато людей вас розчарували от у цій війні?

— Я радію з того, що тих, хто розчарував, не так багато. Ось дивіться, у штаті [театру] — 250 осіб.

Тих, хто погодився працювати з цим окупаційним директором, якого вони призначили, — близько 10 осіб. Це з 250 осіб! Тому що Херсон — це Україна.

Прямий ефір