Украина наш дом

"Комендантка бомбосховища", або Баба Наташа: Віталіна Біблів у програмі "Точка опори"

Віталіна Біблів — українська акторка театру, кіно та телебачення. Володарка національної премії "Золота дзиґа" за роль другого плану у фільмі "Брама", заслужена артистка України.

 Актриса Київського академічного театру "Золоті ворота". На її рахунку 28 вистав у театрі та близько 140 робіт у кіно та телесеріалах. Найвідоміші з них — "Слуга народу", "Будиночок на щастя", "Люся-інтерн".

У програмі "Точка опори" гостя розповіла про перші дні війни, про своїх друзів з Росії та їхнє ставлення до вторгнення. Віталіна прокоментувала свою участь в українському серіалі "Бандерівське смузі". Та поділилися, з якими емоціями вона повернулася до акторської діяльності.

Ведуча — Світлана Леонтьєва.

Я чітко сказала: в якому костюмі мене поховати, які пісні співати

— Я знаю, що ви зустріли звістку про війну в поїзді, тому що поверталися з Одеси з гастролей. Які були перші відчуття?

— Ще за два дні до вторгнення в мене вперше в житті були напади панічної атаки. Це коли ти хочеш дихнути, а не можеш. Ти розумієш, що все нормально, вдома все гаразд, всі живі, здорові. А в тебе всередині таке... Ти прийшов на море в Одесі, годуєш чайок, все добре. А от всередині все бринить, дзвенить. Тобто відчувала. Але це вже я потім зрозуміла.

Я ще своїй подрузі акторці Олесі Жураківський кажу: я чогось так хвилююся. Вона каже: всі хвилюються.

Ми сіли в потяг їхати додому з гастролей. Прокидаємося від того, що десь на початок п'ятої години вже люди починають ходити. Дивлюся — уже всі сидять з телефонами. Кажу: "А шо трапилось? Лягайте". Зі мною їхала Вікуся Жабенко. Я кажу: "Лягай!" Вона каже: "Яке лягай, вставай!.. Київ бомблять!" І мене як холодною водою: "Як бомблять?"

Ну, і потім нас попередили, що, можливо, буде таке, що потяг не доїде до Києва. Що треба одягнутися, взяти свої речі та бути готовими.

І це таке страшне відчуття, коли ти їдеш до Києва, і бачиш паралельно, як з Києва уже о шостій ранку стоїть корка.

Ми приїжджаємо на вокзал з Лесюнею Жураківською, якимсь дивом до початку гастролей вона залишила машину на вокзалі. І ми таким чином змогли виїхати.

— А не було тоді бажання сісти на потяг і у зворотний бік від Києва?

— Я от аналізувала, що тоді з нами відбувалося. Я чітко розуміла, що мені треба доїхати додому, бо є усвідомлення того, що дім — це є дім, і ти там відчуваєш себе захищеними попри все. І це я на собі відчула коли йшли бойові дії.

Я живу у селі Чайки, жилкомплекс "Чайка", Бучанський район. Я тепер це з гордістю кажу, що я живу в Бучанському районі. Як би важко не було, як би страшно не було, які б я не писала прощальні відеозвернення до своїх друзів…

— А були такі звернення?

— Так, було пару днів. Особливо, коли звільняли Київську область. Я записувала відеозвернення. Я казала чітко: в якому костюмі мене поховати, які пісні співати, що тут не плакати… Річ у тому, що я 24 лютого зрозуміла, що я готова до смерті.

І з'явилася Баба Наташа

— Хоч би що там було, але на четвертий день після життя у бомбосховищі у ЖК "Чайка" на вашій сторінці у соцмережі з'являється звернення в образі Баби Наташі. Що це було? Чому не Віталіна, чому Баба Наташа, і що це за образ?

Цьому образу, як то кажуть, мільйон років. Просто він так періодично виникав.

Я запитала свого друга: "Володя, я не знаю, що мені робити, я хочу допомагати". Але живучи на "Чайці" волонтерити в великих масштабах я не могла, бо я не могла виїхати. У мене була тільки "Чайка" і все. Но те, що я робила на "Чайці", було для мене замало. Мені треба було щось більше. Він каже: "Так роби те, що ти робиш найкраще, викликай посмішки у людей".

І я така лежу на цих горбах в цьому бомбосховищі, закутана-замотана… Три дні не знімаю ці спортивні штани, ноги в цих чоботах… Думаю, що я можу, як я можу, як я можу жити. І така встала — і Баба Наташа.

Віталіна Біблів в образі Баби Наташі

— Як далеко до бомбосховища від твого дому?

— Рівно 122 кроки. Я рахувала в перші дні.

— Спочатку була смішна історія, ти стала директоркою бомбосховища.

— Мене називали коменданткою бомбосховища. Тому що я в ніч з 24 на 25 лютого спустилася сюди, у бомбосховище, сіла на припічок, тримаю кота і сиджу собі. Думаю, ну годинка-друга і я повернусь додому. Це ж не буде вічно.

І всі заходять і до мене: добрий ранок (бо ніч ще була), а куди можна? Кажу: туди й туди, а там зайнято, в там — вільно. І якось так сталося, що вони всі почали до мене звертатися. "А ви не знаєте, коли буде хліб?", "А ви не знаєте, а молочка, коли буде?", "А вже можна виходити?".

В бомбосховищі. Фото: kanaldom.tv

— Так ви стали директоркою цього бомбосховища. Надовго?

— На 33 дні.

Я знаю, що у вас тут були дітки маленькі, груднички.

— Діти-груднички, дідусі, собаки, коти, папуги, рибки, білочки… Хто хочете.

Ми навіть організували вай-фай, у нас був зв'язок. Ну, бо діти — треба їм мультики, ігри якісь, онлайн-заняття. Треба було якось їх відволікати.

Коли не було ще вай-фаю, інтернету, я прибігала додому, записувала Бабу Наташу, качала мультики для дітей. Приходила, сідала на той світ припічок, ставила телефон, пробігали малі, дивилися мультики.

Ніхто не заплакав, не закричав

— 33 дні в бомбосховищі. І багато що відбувалося за ці 33 дні?

— Дні народження були, святкування і перші втрати також були.

А найстрашніше — це коли наші ТРОшники прибігли десь об одинадцятій. Сказали: сьогодні буде дуже гаряче, не виходьте, закривайтеся, нікому не відчиняйте. Ми кодове слово придумали, в нас був пароль.

І коли вони вийшли, ми двері позакривали... І такий вибух, такий потужний, гадали, що двері вилетять всі. І ніхто не заплакав, не закричав. Діти такі стримані були всі. Ніхто не спав в ту ніч.

— Як у вас тут будо все організовано?

— У нас дуже багато народу було. Ми спали на палетах. Були куточки для дітей, де вони гралися.

Була одна зона, вона була більш цивільна — плиткою викладена. Так тут у нас були алергіки, дітки маленькі, груднички.

В бомбосховищі. Фото: kanaldom.tv

А у мене було, як то кажуть, "СВ", "спальний вагон". Це віддільна коморка з будівельним козлами. Тут спала заслужена артистка України — я.

"СВ". Фото: kanaldom.tv

Я переїхала сюди через 10 днів, а на початку я в загальній залі на палетах спала. А потім там звільнилося місце, і я переїхала до "СВ".

В бомбосховищі. Фото: kanaldom.tv

— У вас в "Чайці" було ще знакове місце цієї війни — тут ви набирали пісок, будували загородження для тероборони. Як це було?

Була група у соцмережі для тих,  хто залишився на "Чайці". І туди писали, які були потреби. Прочитали, що наші хлопці просять інших хлопців прийти допомогти набрати піски для блокпостів. Я думаю, що я гірше за хлопців?

В мене був друг Сашко, він з Луганської області. Я кажу: "Саньок, пішли, нада". І ми оце з ним пішли.

Також дали клич — той лопати приніс, той мішки, той рукавички. Хто руками, хто у тачку. Ну, якось так все дружненько.

Неадекватні родичі, але адекватні друзі

— Ви, як багато ваших колег, також записували звернення до російських акторів. А от хтось з них відповів?

— Так, особисто мені написала одна московська актриса. Вона попросила в інтерв'ю її не називати, якщо раптом мене запитають.

— Що ж вона написала?

— Що їй дуже соромно, що вона нічого не може зробити, що вона бажає нам скорішої перемоги. Але це була одна людина. І я їй за це дуже вдячна, що вона знайшла в собі сміливість, хоча б так.

У мене там є адекватні друзі, як виявилось. Неадекватні родичі, але адекватні друзі.

Друзі в перший же день, коли це все почалося, почали писати: як ми можемо допомогти, куди можна скидати гроші, що ми можемо робити тут для України? Кожний день на зв’язку: як ти, що ти, пробач, це все якийсь страшний сон, це лють.

Вони навіть казали, що ми знаємо, що ти нас, напевно, ніколи не побачиш. І ти, напевно, ніколи не захочеш з нами бачитися, і це правильно, бо ми розуміємо твою правду.

Віталіна Біблів. Фото: kanaldom.tv

— А родичі вас назвали "нацисткою"…

— Я їх, мовляв, зрадила, зокрема своїм образом Баби Наташі. Чому ти в своїх відеозверненнях кажеш, що москалі погані, пишеш про них такі віршики, чому ти не кажеш, що ви, нацисти, зробили в Бучі постановку, що ви, нацисти, розбомбили Маріупольський театр?

Я, до речі, написала, що я її пробачила. А вона каже: а за що ти мене будеш пробачати, за те що я росіянка, і я цим пишаюся? Вишенька на тортику: вона була народжена в Василькові, вона жила в Україні, в неї родичі в Україні. Якби вона була народжена в Росії там, а вона ж до нас приїжджала. Говорю, то ти приїжджала до нацистів? Ну, там ладно, ті не розуміють. Ну, ти то можеш, тобі 30 років. Ти ж можеш зрозуміти, що відбувається насправді.

— Взагалі війна це біль, страждання, але і багато відкриттів. От що ви в собі відкрили за ці кілька місяців війни?

— Що я не боюся. Перші два дні я не знала, що робити. Потім у мене був якийсь страх. А потім я зрозуміла, ну, коли ти починав відрізняти виходи й входи, дрони та ракети… Тому я відкрила в себе змогу не боятися.

— А в інших, навколо себе?

— У близьких людей те, що, на жаль, не всі близькі тобі близькі виявилися.

І що сама чужа людина може стати для тебе найдорожчою в такий непростий, складний час. І що людина не їсть десь хліб, наприклад, а вона перше запропонує всім, а потім, якщо лишиться, то сама з'їсть. Це мене так вразило.

Акторська згуртованість

— І українські актори зараз якось надзвичайно об'єдналися. Вони разом волонтерять, влаштовують якісь благодійні акції, аукціони. Зараз актори дружніші ніж до?

— Однозначно так. Тому що зараз є одна спільна мета — перемога. Зараз немає таких акторських в хорошому розумінні заздрощів, що тому дали роль, тому не дали. Тут більше, тут менше. Ото такий гонорар, не такий. Зараз взагалі про це не думається.

Зараз є єдина мета — перемога. І ми думаємо, як ми, актори, можемо її наблизити, що ми можемо зробити.

От ми зараз об'єдналися з акторами, створили благодійний аукціон, збираємо на карети швидкої допомоги. На нашій сторінці в Інстаграмі кожного тижня актори представляють свої лоти — якісь свої улюблені речі, дають стартову ціну, люди торгуються тиждень. І ця сума потім іде на рахунок, з якого купуються карети швидкої допомоги.

— Останнім часом набула популярності така форма театрального дійства як читання п'єс. Я знаю, що ви нещодавно читали п'єсу "Ми готові до війни" Олександра Середіна. І читали її для того, щоб зібрати кошти на підтримку акторів Херсонського обласного музично-драматичного театру, які залишилися в окупації. Чи вдалася ця акція?

— Це взагалі дуже вдалі акції. Вони, звичайно, не дуже багато приносять грошей, як би нам хотілося. Але нехай це буде п'ять людей, яким ми можемо допомогти. Нехай це буде по 2 тисячі гривень.

Але для людей, які знаходяться в окупації важливіша навіть не сама сума, а те, що вони знають, що про них думають, що про них піклуються, що про них говорять, не забувають. Що існує наша акторська солідарність, що ми своїх не кидаємо ні в якому разі.

Світлана Леонтьєва та Віталіна Біблів. Фото: kanaldom.tv

— Зараз мережею шириться дивовижний серіал "Бандерівське смузі". І ви там зірка епізоду про волонтерів. Я так сміялася, як вже, мабуть, давно не сміялася, просто від душі. Дуже дієвий серіал. Хто робить?

"Бандерівське смузі" — це Дмитро Суржиков. Ви його знаєте як актора. Він з командою однодумців вирішили робити такі кумедні історії.

Але ці відеоролики вони ж не просто, вони ж донатять на ЗСУ. От Діма Суржиков — це "Бандерівська смузі", а у Сергія Дерев'янко — "Троща". Ось вони під цими відео у Ютубі збирають для полку "Азов", для сімей, дружин тих, хто зараз у полоні. Тому це не просто гиги-гага, а це така також місія якась.

— Ви зараз підготували прем'єру вистави "Дякую" театру "Золоті ворота". Про що ця вистава?

Ця постановка — це взагалі спасіння. Приїхала режисерка з Литви Андра Каваліaускайте. Вона просто витягла нас. Бо ми довго думали, що нам робити. Нас спочатку залишилось чотири актори, потім шість, потім хтось поїхав, хтось повернувся. Ну, така маленька кучка.

Андра раніше ставила у нас виставу "Інші". Андра взагалі така неземна. Пам'ятаєте є фільм "Зоряний хлопчик", а це — зоряна дівчинка. Вона й сильна, і хрустальна, м'яка.

Вона приїхала спеціально. Каже: я відчула, що потрібно щось з вами робити. І я не можу просто там сидіти, дивлячись як ви тут. Каже, досить несправедливо, що ті, хто залишилися в Києві, зараз не мають можливості щось робити, щось творити.

Вона нікому не казала, що їде до України, особливо батькам. Щоб не хвилювати. На кордоні її декілька разів перепитували: а ви точно їдете до України, ну, серйозно, вам це потрібно? Вона жила в театрі. Благо, що в нас театр, майже як бомбосховище. Ми також жили в театрі, ночували.

І ми з нею за 13 днів поставили дуже круту, потужну, офігенну, світлу виставу, яка називається "Дякую".

Я не уявляю, як можна за 13 днів поставити виставу.

Я сама не знаю як. Це диво навіть для мене, тому що монологи я вчу доволі довго. В мене театральна пам'ять дуже серіальна — тут я швидко запам'ятовую тексти. А театральні — навпаки.

Вберегтися та повернутися

— У своєму Інстаграмі ви звернулися до захисників, до наших мужніх козаків. Щоб підтримати. Й… оголосили тендер на своє серце. Які результати? Чи може вже й кастинг пройшов?

— Проходить ЗСУшний (сміється). Зворотний зв'язок є. Насправді я не очікувала, що таке буде.

Ну, щоб ви розуміли. Я ж абсолютно щиро звернулася, для підняття бойового духа. Тому що дуже багато моїх ЗСУшників, хлопчиків, яких я знаю, яких я не знаю. Вони дякують за ці мої відео від Баби Наташі.

І вони кажуть, що це, здавалось би, не "Байрактар", не тепловізор, але все одно ти так подивишся, посмієшся, і в тебе бойовий дух піднявся. І ти йдеш обороняти неньку, мамку, тебе — всіх на світі.

Так і тут. Я записала це відео, що у них має бути мотивація вберегтися і повернутися до нас. Тому так я записала, а потім подивимося, на що це переросте. Поки так.

Читайте також: Про культурний спротив Херсона та життя в окупації: Олександр Книга у програмі "Точка опори"

Прямий ефір