Украина наш дом

Про вистави під час війни, викладання в університеті та зміни у мистецтві: режисер Станіслав Мойсеєв у програмі "Точка опори"

Станіслав Мойсеєв — театральний режисер, заслужений діяч мистецтв, народний артист України. У 1996 році очолив Київський академічний молодий театр, а з 2012-го по 2017-й був художнім керівником Національного академічного драматичного театру імені Івана Франка. У його доробку понад 50 вистав, поставлених у різних театрах України та за кордоном. Доцент кафедри акторського мистецтва Київського національного університету театру кіно і телебачення імені Івана Карпенка-Карого. У 2014 році увійшов у топ-10 найвпливовіших театральних режисерів за рейтингом "Дзеркала тижня". Має двох синів. Одружений з акторкою Римою Зюбіною.

У розмові з ведучою програми "Точка опори" Світланою Леонтьєвою Станіслав Мойсеєв розповів про те, де зустрів війну, про викладання в університеті, про знакові вистави та емоції при їхньому створенні. Також режисер поділився історіями про сина, який займається військовою журналістикою. 

Про Другу світову та схожість промов Путіна і Гітлера

— До якої категорії людей ви увійшли: до тих, хто до останнього не вірив у повномасштабне вторгнення Росії, чи до тих, хто відчував невідворотність війни?

— Дуже багато багато людей не вірили в можливість війни попри тривожні новини напередодні 24 лютого. Це лякало і насторожувало з одного боку. З другого ж боку неможливість таких дій не те що заспокоювала, а певним чином відсувала їх вбік. Хоча, якщо тверезо дивитися на історію Росії — її дії в Грузії, Сирії… Але це захисна реакція — людина не хоче, щоб відбулося щось жахливе. 

— Ви народилися у Харкові, в місті, яке одним із перших почали бомбардувати, і досі воно перебуває під потужним вогнем. На початку березня ви поділилися у Facebook спогадами бабусі і матері про нальоти фашистської авіації у Другу світову війну. Що б вони сказали про нинішню війну, якби могли?

— Страшно уявити. Бабусі вже дуже давно немає, мами — близько восьми років.  Це трохи виглядає ненормальним, але слава богу, що моя мама не дожила до цих подій.  

— Що розказували вони вам про Другу світову?

— Мамі було дев'ять років. Часто згадували, скільки разів Харків переходив з рук в руки — близько трьох разів. Бабуся розказувала про випадок, коли німці везли наших військовополонених радянських, а мама несла якийсь пиріжок чи яблуко комусь дати. Німець її тоді вдарив і відігнав. Але розказували й інші історії — про те, як німецькі офіцери часто давали їжу дітям і проявляли людські якості на фоні того, що нам завжди вбивала в голову радянська пропаганда, і того, що зараз демонструє Росія. Це варварство і глибоке середньовіччя. Що їм зробила Буча, Гостомель, Маріуполь?

— Чому, на вашу думку, історія повторюється? Зокрема з Харковом.

— Історія загалом схильна до ходіння по спіралі, кожен раз трохи інший виток. Але виникає дуже багато паралелей. Нещодавно хтось аналізував один з виступів Путіна і порівняв текст його промови з промовою Гітлера — майже одне й те саме. Я не думаю, що його спічрайтери брали тексти Гітлера буквально, гадаю, це на підсвідомому чи генетичному рівні. 

— Де ви були 24 лютого? Як пережили перші дні війни?

— Перші два тижні війни провів Києві. Рано-вранці мене розбудила студентка-режисерка. Під час дзвінку я вже почув вибухи. Було враження, ніби під моїм балконом стартує ракета і йде крізь хмари. Був якийсь туман, дійсність сприймалася ніби крізь вату. У зв'язку з проблемами зі здоров'ям я загалом лежав. На дивані біля телевізору з новинами і з телефоном в руці цілодобово. Поїхав восьмого березня. 

Зазвичай у мене в машині грає музика, але коли їхав через Польщу в Литву, все вимкнув. Не міг слухати музику чи читати більше місяця. Коли в Литві мені запропонували зробити виставу, я жахнувся. 

— Але згодом ви все ж таки змогли?

— Якось зміг. Напевно через те, що вистава була про війну. Ніщо інше я б не зміг зробити. 

Про війну у виставах за кордоном

— У квітні 2022 року ви поставили у Литві виставу "Спіраль війни". В ній грають багато випускників ваших курсів. Що це за вистава, про що вона?

— Це класична документальна вистава, яка збудована на свідченнях і монологах самих учасників проєкту, а також двох запозичених монологах студентів цього курсу. На репетиціях ми читали купу текстів та інтерв'ю. Одна з дівчат розмовляла своїм знайомим зі школи в Херсоні, нині він вже став її чоловіком. Він військовий вертольотчик. Я намагався сформувати такий контекст, який би охоплював не всю Україну, але більшість найбільш постраждалих регіонів. У виставу ввійшло близько шістнадцяти текстів. Ми відібрали їх із сорока матеріалів. 

— Як виникла ідея цієї вистави?

— Литовці мене попросили зробити її, з'явився меценат, який був готовий фінансувати. Я тоді не був готовий щось робити взагалі. Але вони надавали всі умови і фінансування, тож я зрозумів, що ми хоча б так маємо зробити свій внесок в перемогу і в майбутнє. З цією виставою ми об'їздили майже всю Литву.

— Як литовці сприймали "Спіраль війни"?

— По-різному. У великих містах, європейських культурних центрах, одне сприйняття, але є маленькі містечка з архаїчною традиційною публікою. Я був присутній не на всіх виставах, але актори розповідали, що якось підійшла якась вчителька чи навіть режисерка народного театру і запитала: "А чого ви так багато матюкаєтеся? Чим же ви, українці, тоді відрізняєтеся від росіян?"

Приходили не лише литовці, а й українці, які виїхали туди. Для них це було дуже болісно, багато хто не витримував і виходив. На перший показ приїхали мої друзі з України — дуже плакали. 

— Яка головна задача цієї вистави у Європі?

— Вона не претендує на те, щоб комусь подобатися. Вона просто є відбитком певних категорій наших співгромадян, які опинилися в різних умовах: від військових до жінки з Маріуполя, яка ховалася в драматичному театрі, потім вийшла за чаєм, а коли повернулася, театр вже лежав. 

— Вашу виставу "Четверта сестра", яка успішно довгий час йшла на сцені Молодого театру, журналісти назвали антипутінською. Її автор, польський драматург Януш Гловацький, написав своєрідну пародію на чехівські "Три сестри". У цій виставі висміяли пострадянську Росію. Чому журналісти назвали її антипутінською, а не антирадянською?

— Я не знав, що її назвали антипутінською. Одна з перших рецензій була в російській газеті "Комерсант". Там був підзаголовок про те, що режисер Станіслав Мойсеєв підтвердив славу антиросійського режисера, поставивши після "Московіади" "Четверту сестру". Я почав жартувати, що якби такий підзаголовок вийшов на років 20-30 раніше, то я б сидів у якомусь іншому місці. Насправді вистава зроблена з великим співчуттям до головних персонажів, попри всю сатиричність і гостроту.

— Не було бажання на цю виставу відтворити?

— Насправді ми якраз взяли "Четверту сестру" зараз для аналізу. Коли я почав слухати текст, був шокований. Зараз він набуває дуже актуальних рис, ставити треба негайно. Мабуть я це зроблю наступного року (2023-го — ред.) в Грузії. 

— Ще одна ваша знакова вистава — "Масара" литовського драматурга Марюса Івашкявічюса. Важка, брутальна, з ненормативною лексикою. У першій сцені — родина, яка мешкає на Донбасі, обідає, коли раптом на стіл звалюється крісло літака з тілом жінки. Прем'єра відбулася у Польщі та Литві у 2018 році, а в Україні не відбулася. Як сприйняв її глядач там і чому в Україні прем'єри не було? 

— Гадаю, український театр ще не зовсім готовий до подібних текстів і подібної відвертості. Ми робили читання в театрі Франка, в якому я тоді був. Головного героя і прототипа свого роду Сатани, Путіна і Гітлера, читав Богдан Бенюк. Ми запросили на читання донецьку спільноту, яка після 2014 року переїхала до Києва. Коли ми почали обговорення, вони сказали, що цього недостатньо треба ще відвертіше говорити про такі речі. Мене це страшенно вразило і порадувало. 

Ця вистава не лише про Донбас. Це дуже складний синтез різних асоціацій і проблем, які розглядаються автором. П'єса була написана конкретно для литовського національного театру. Прототипами персонажів були конкретні актори, їх прізвища звучали в виставі. Коли ми ставили її в Польщі, довелося міняти на польські прізвище. Польські актори трохи інакше до цього поставилися, тому ми лишили лише імена без прізвищ. Ця вистава має адаптуватися в кожній країні до тамтешнього середовища.

Про студентів

— Ви вже багато років ведете і акторський, і режисерський курси. Цьогорічний курс студентів чимось відрізняється від попередніх?

— Усі студенти дуже подорослішали. На останніх заняттям перед війною були одні діти — безхмарні, легкі, веселі, відкрити життю, перспективам і майбутньому. Коли ми зустрілися вже під час війни, вони не лише подорослішали, а й стали обтяженими думками і роздумами про те, що їм робити далі. Дехто почав замислюватися над тим, чи потрібно зараз акторство взагалі, що буде з театрами, що будуть грати. 

— Один із твоїх студентів акторського курсу Антон Сокол пішов служити до Збройних Сил України. Ви навіть збирали на дрони для його підрозділу. Ви зараз з ним спілкуєтеся?

— Хлопці і дівчата з курсу з ним контактують. Я давно розмовляв. Останній раз він телефонував з питанням його подальшого навчання і можливості взяти академвідпустку. Якщо все буде "слава богу", він повернеться до навчання, але вже на інший курс. Завжди шкода, коли такі хороші і перспективні студенти з головою випадають з процесу. Але це стовідсотково усвідомлені дії людини.

— Ваші студенти про цю війну написали вірші. Ваша дружина Римма Зюбіна їх навіть читала. Як вони вам? 

— Вони створили блог на тему рефлексії пов'язаних з війною подій. Це дуже цікаво. Я про фантастичну щирість і відсутність страху говорити правду.

Про сприйняття російської культури 

— Як ви зараз ставитеся до російської культури — до Чехова, Достоєвського, наприклад?

— Я не належу до категорії радикально налаштованих людей в цьому питанні. Культура залишиться тим, чим вона є, незалежно від бажання сорокамільйонного українського народу. Так було і з німцями, коли видатна німецька культура, неймовірно значуща в історії людства, змогла породити монстра, який зомбував цілу націю. Така ж історія відбулася і відбувається зараз в Росії.  

— Але Вагнера в Ізраїлі й досі не виконують. 

— Це інша справа, бо Вагнер — це ідеологія. Інша справа —  у нас вивчається, наприклад, курс історії російського театру. Чому він виділений? Чим гірші французькі, німецькі, польські, британські?

Про звикання до війни

— У березні від російської ракети загинула акторка Молодого театру Оксана Швець, з якою ви працювали. Це єдина ваша близька втрата цієї війни?

— Втрат дуже багато серед нашого кола, не лише через прямі влучення чи вибухи. З життя дивним чином пішло дуже багато людей. Не можу не згадати про композитора Юрія Шевченка — мого близького друга і співавтора. Він близько десяти років боровся з хворобою, а помер раптом від COVID-19. Для мене було зрозуміло, що ц війна забрала Юру.

— Ваш син Данило займається військовою журналістикою — їздить на фронт, розповідає світові про те, що коїться в Україні. Ви часто бачитеся? 

— Часто бачимося, але хочеться більше. Я захоплююся тим, що він робить. Він працює з французькою газетою Le Monde, виступає в якості перекладача. Під час цього для себе, як студента четвертого курсу кінорежисури, назнімав купу всього. Він був скрізь. Хіба що, може, в Маріуполі не був. Це на нього страшенно вплинуло. Він став дуже дорослим, філософічним. На жаль, це багато в ньому випалило всередині. 

— Чи можна звикнути до війни? Ви вже звикли?

— Людина звикає до всього: і до хорошого, і до дуже поганого. Більше за все боюся — щоб ми звикли до війни. Так сталося 2014 року, коли спочатку "війна, все погано, жертви", а потім "десь там війна". 

— З 24 лютого ви в собі щось побачили нове?

— Я особливо не думав над цим. Лише констатував те, що мій природній здоровий песимізм поглибився. Намагаюся протистояти ци депресивним тенденціям. Я вірю в нашу безумовну перемогу, вважаю, що на морально-етичному рівні вона вже відбулася. 

— Як даєте собі раду, коли зовсім зле?

— Намагаюся більше зустрічатися з друзями. Бо друзі йдуть. Тих, хто залишився, можна перелічити на пальцях однієї руки. Ну і студенти — здоров'я, молодь. 

Попередні випуски "Точки опори":

Прямий ефір