Украина наш дом

"Найбільша помилка ворога в тому, що він думає, ніби ми однакові": кінооператор Ярослав Пілунський у програмі "Точка опори"

Ярослав Пілунський — кінооператор, режисер, кліпмейкер, лауреат Шевченківської премії та учасник об'єднання "Вавилон'13". Народився в Сімферополі. Працював на фільмами "Брати. Остання сповідь", "Вій", "Ґудзик". Знімав кліпи для Тіни Кароль, Христини Соловій, гуртів KAZKA, ТНМК, The Hardkiss. Засновник Всеукраїнської творчої лабораторії кіно- та медіаосвіти для дітей і підлітків "Жовтий автобус".  У 2014 році вирушив у Крим фільмувати анексію півострова і потрапив у полон. У 2022-му пішов добровольцем на фронт. У липні під час виконання бойового завдання зазнав поранення.

Батько Ярослава Леонід Пілунський — заслужений журналіст України, депутат Верховної Ради Автономної Республіки Крим V скликання, обраний від Кримської крайової організації Народного Руху. 

В авторському проєкті Світлани Леонтьєвої "Точка опори" Ярослав Пілунський розповів про кінематографістів на фронті, полон у Криму в 2014 році, поранення під Лисичанськом та освітній проєкт для дітей з прифронтових районів "Жовтий автобус".

Книги врятували від влучення снаряда

Де ви зустріли страшний ранок 24 лютого?

— Я відчував війну і готувався до неї. Але в мене була робота в Римі, знімали фільм з італійським режисером. За день до того, як я мав повертатися в Україну, почалась війна. Четверо моїх синів і дружина були в Києві. Коли я повернувся, вивіз двох молодших з України. Старші лишилися.

— Як ви наважилися піти воювати?

— Перше, що я зробив, — узяв камеру і почав забезпечувати іноземних журналістів інформацією і кадрами. Але зрозумів, що мені потрібно бути поруч людьми, які боронять нашу країну. Журналістів не пускали на передову, тож було складно. Ми поїхали знімати колону біженців. Із старшим сином зробили розвідку за допомогою дронів. Так почав працювати як волонтер на ЗСУ. У нас зібралася команда кіношників-розвідників. 

В кінці липня ви зазнали поранення на фронті. За яких обставин це сталося?

— Мені дуже пощастило. Янголи-охоронці справились. Це сталося біля Лисичанського нафтопереробного заводу під час наступу орків. Вони намагалися взяти в оточення нашу групу. Ми прикривали "коридор", аби наші бійці безпечно відійшли. Були очима армії, працювали на дронах і транслювали командирам підрозділів. Проте вороги нас вирахували — ми трохи знехтували безпекою.

Янголи нас рятували два дні. Якось ми були в бібліотеці, закладали вікна зв'язаними стосами видань технічної літератури. Увечері прилетів снаряд — пробив в стіну за півтора метри від мене, за стіною з книжок, і не розірвався. Я був у хмарі технічної літератури. Книги буквально врятували мені життя — ані подряпини. Наступного дня приліт був дуже близько. Таке зазвичай закінчується контузією. Було й таке, що автомобіль зламався і ми могли залишитися на дорозі. Але все ж завівся, довіз нас до бази і після більше не заводився.

Митці на полі бою

Ви записуєте те, що зараз робите у розвідці? Знімаєте цю війну?

— Веду щось типу щоденника на GoPro, та донести до глядача це неможливо. Наприклад, коли іде обстріл, я лежу на дні окопу і чекаю прильотів. Розумію, що це класна мізансцена, але треба туди камеру і сюди камеру. Але ж це неможливо. Я не можу не дивитись на це, як художник. Однак я все занотовую. Сценаристи вже обробляють цей матеріал. 

— Після 24 лютого вам дзвонив хтось із Росії? Адже ви знімали кліпи багатьом артистам.

— Ні, ні з ким не спілкувався. Я все з'ясував ще 2014 року. З українськими артистами спілкуємося. Але я зараз зосереджений на військовій справі і відійшов від роботи над музичними кліпами. 

— Зустрічали на полі бою українських артистів?

— Якось під Харковом волонтери привезли медичну допомогу. Коли я шукав, куди передати саме ці медикаменти, зустрів "на нулі" Тараса Тополю з гурту "Антитіла". Він парамедик.

Крим і полон

Ви фільмували анексію Криму у 2014 році. Чому вас затримали? Як ви опинилися в полоні?

— Ми знали, що їх "референдум" є порушенням міжнародного законодавства, тож збирали матеріал для Гааги. У Сімферополі ми зайшли знімати "виборчу дільницю" і трохи необережно себе повели. Мій напарник знімав на GoPro, росіяни почали її виривати з рук. Все переросло у бійку. Нас заарештували. Більша частина відзнятого матеріалу втрачена.

Що вам казали у полоні?

— В мене був шок. Нас завели в камеру з простріленим матрасом і кров'ю на стінах. Здавалося, що це якісь декорації. Більше було не жаху, а сорому, що я необережно поводився, через що опинився в полоні. Нас допитували студенти Сімферопольського університету.

Як ви вибралися з полону?

— Нас обміняли. 

Що допомагає в таких умовах вистояти і вижити?

— Треба, як самурай, прийняти те, що це війна. Якщо будеш лякатися на полі бою, нічого не вийде. Просто витрачатимеш купу зайвого часу і енергії. Треба заспокоїтись і працювати.

У 2014 році ваш батько Леонід Пілунський жив у Криму. Чи вдалося вам тоді побачитися? Що він розповідав про Крим тих часів?

— Так, ми приїхали відразу до нього. Відвели його на конспіративну квартиру, а самі стали на захист його будинку. Ми з ним говорили про те, як Крим буде повертатися. В нього була своя формула. Він розумів, як багатонаціональне населення півострову може існувати в мирі і злагоді.

"Жовтий автобус"

Як створився освітній проєкт для дітей із прифронтових територій "Жовтий автобус"?

— Ми з командою постійно експериментували. У перші наші поїздки, в Мар'їнку та Красногорівку, просто показували дітям фільм і спілкувалися. Збирали повну школу. Але на зйомку залишалися 20-25 дітей. Згодом ми одразу збирали лише активних творчих дітей. В них загорілися очі, вони почали мріяти. Одна з перших, кого ми набрали, стала героїнею фільму Ірини Цілик "Земля блакитна, ніби апельсин".

— Скільки експедицій ви вже організували?

— 18 вже було. Маленькі тривали три дні, бували й на 10 днів.

— Як відбувається знімальний процес із дітьми?

— Ми збиралися разом і у двох словах пояснювали кінопрофесії, хто від кого і чим відрізняється. Далі діти розказували, кому що цікаво. На наступний день вони приходили з ідеєю свого маленького фільму. З цим ми вже працюємо, поправляємо. В нас нема конкурсу. Якщо троє дітей піднімуть руки, що хочуть бути режисерами, вони всі можуть виконувати режисерську роботу. Але над одним фільмом. Ми вражені тим, що відбувається — діти на очах стають дорослими.

Ярослав Пілунський та учасники проєкту "Жовтий автобус"

— Які теми найчастіше обирають діти?

— Жодного разу напряму ми не працювали з темою війни. Вони мріють, дивляться в майбутнє. Знімають про любов, психологічне кіно або фільми жахів. У нас був один сценарій з Авдіївки — такого мені ще ніде не пропонували. Історія про сучасну Авдіївку, куди прилітає інопланетянин і каже хлопчику, що все навколо —гра інопланетян. За сюжетом, на Землі почали з'являтися люди зі здібностями інопланетян і цей хлопець, мовляв, один із таких. Він може вилікувати свою сестру і ще багато чого. Проте для того, щоб зупинити війну сили одного недостатньо, треба збиратися разом.

— Скільки людей задіяні в такому волонтерському проєкті?

— Пять людей з нами постійно, але на кожну експедицію-табір ми збираємо велику команду. З нами працювали більше 200 партнерів. Вони надавали обладнання на величезну суму грошей безкоштовно.

Україна після перемоги

— На вашу думку, наскільки змінилося зараз громадянське суспільство в Україні?

— Коли був перший Майдан у 2004 році, було відчуття, ніби українському суспільству 13 років. За другого Майдану — 16-17 років. Але зараз на 22 виходимо. Можемо приймати рішення і брати результат.

 — Яке і про що після перемоги буде українське кіно?

— Про українців. Сила завжди в нас була. Але ця енергія була трохи прибита пропагандою, вихованням, школою, інститутами. А зараз постало питання виживання. ще я помітив, що у нас немає ненависті до ворога. Бо навіщо витрачати на це час? Хочемо лише позбавитися від них. Найбільша помилка ворога в тому, що він думає, ніби ми однакові.

Попередні випуски "Точки опори":

Прямий ефір