Украина наш дом

Про нормальне життя за ненормальних умов: акторка та ведуча Лілія Ребрик у програмі "Точка опори"

Лілія Ребрик — українська акторка театру та кіно, телеведуча. З 2001 року працює в Київському національному академічному молодому театрі. Знялася у понад 40 фільмах та серіалах. Серед них повнометражна стрічка "Пульс", серіали "Маркус", "Жіночий лікар", "Великі вуйки". Близько 20 років працює на телебаченні. З вересня 2022-го стала ведучою ранкового шоу "Ранок Вдома" та проєкту "Дочекаюсь" на телеканалі "Дом". Одружена з танцівником Андрієм Диким. Подружжя виховує двох доньок.

В авторському проєкті Світлани Леонтьєвої "Точка опори" Лілія Ребрик розповіла про те, де застала її війна, як вона адаптувалась до нових реалій, як переживає втрати та долає почуття провини, в чому знаходить сили для відновлення.

Перші дні війни

— Як ви зараз? Як адаптувалися до нових обставин життя?

— "Як ти?" — це зараз непросте запитання і на нього неможливо відповісти як раніше: "Та все добре". В мені зараз навіть фрази "вітаю" і "доброго ранку" пручаються. Але знаю, що їх треба говорити — це наша віра, наша мета. Ми маємо навчитися вести нормальне життя за ненормальних умов.

— Де вас застала звістка про війну?

— 24 лютого я прокинулася о 04:07, як зазвичай на ранковий ефір. Чомусь мені здавалося, що ці сім хвилин дають можливість трохи більше поспати. Це вже був той час, коли повітря можна було різати. Стрес сприйняття ситуації і загострену тривогу я пережила ще 22 лютого — постійно плакала. 24-го встала без жодної тривоги, сіла за кермо і приїхала на канал. Тут я і зустріла війну. Бачила ведучих новин, у яких все пішло не по плану. Наш ранковий ефір відмінили. Ми сиділи в гримерці, було чути дивні звуки. Першим, кому я подзвонила, був чоловік. Під час розмови я у слухавці почула вибух. Це тоді було найстрашнішим. Ми живемо на Подолі, на двадцять другому поверсі — весь Київ на долоні. Я увімкнула камери спостереження, що працюють вдома, і дивилася, як чоловік за п'ять хвилин збирав дітей. Потім мені подзвонила мама з Чернівців і запитала, чому немає ефіру. Вона завжди дивилася.

До чоловіка і дітей я їхала під звуки сирен, яких страшенно боялася. Це зараз ми вже звикли, на жаль. Їхала і ридала. Єдиний позитивний момент — я напередодні заправила повний бак у машині. Зустрівшись, ми з чоловіком вирішили їхати в Чернівці.

Світлана Леонтьєва і Лілія Ребрик

— Не було думки перечекати? Не здавалося, що це не надовго?

— Ми ще раніше проговорили, що раптом що, в нас є куди їхати — в Чернівці. Я щаслива, що ми, як батьки, зробили максимум для того, аби убезпечити дітей, щоб вони не чули і не бачили всього жаху. В Чернівці їхали дуже довго, годин двадцять. На виїзді з Києва стояли близько п'яти годин. Поки стояли в заторі повз нас проїхала колона танків.

Чи було бажання забрати дітей і поїхати за кордон?

— У нас в Румунії є родичі і мої батьки пропонували поїхати до них. Ми поїхали, пробули там два тижні. Стояли на кордоні добу. Важливо було переключитися і дати дітям відчуття безпеки, оскільки там нема повітряних тривог. Ці два тижні мені здалися безкінечними, бо емоційно і душевно я дуже залежна від чоловіка. Ми як одне ціле, ми нероздільні.

Як ви пояснювали дітям, що таке війна, що означає повітряна тривога?

— Ми нічого не приховували, казали як є. Розповідали, що на нашу країну напала інша країна, яка хоче, щоб ми жили за їхніми правилами.

"Не думала, що в мені є стільки сліз"

— Сльози допомагають вам виплакати і зняти стрес?

— Я ніколи в житті не думала, що в мені є стільки сліз. Я завжди була шалении життєлюбом. На початку війни люди навколо мені казали: "Ліля, візьми себе в руки". Шлях прийняття був дуже довгим і важким. В мені все пручалася, дуже не хотіла звикати до війни. Було складно навіть помити голову. Думала про те, що десь у людей не те що гарячої води нема, а просто нема чого пити чи їсти. Відчуття провини було надзвичайно сильним. Синдром вцілілого, як це називають. Але хлопці, які захищають нас на передовій, воюють не заради того, щоб бачити нас такими. Це головна мета ворога. Тоді я взяла себе в руки.

Війна страшна тим, що вона не буває без втрат. Ви втратили каскадера Володимира Строканя, з яким працювали в серіалі. Як таке зараз сприймати і переживати?

— Зараз вже немає такої людини, яка б не втратила когось чи щось у цій кляті війні. Втрачають рідних, друзів, будинки, своє майбутнє, роботу. Я спілкуюся з переселенцями, називаю їх своїми підопічними. Допомогла знайти їм житло в Чернівцях. Я не знаю, якими словами можна підтримати людину, яка втратила рідних. Це надзвичайно важко. В мене було інтерв'ю з мамою Сашка, який загинув під час евакуації з Вишгорода. Це була найскладніша бесіда в моєму житті. Ми досі підтримуємо зв'язок. Вона весь свій біль втрати спрямувала в допомогу іншим дітям.

Лілія Ребрик

Театр під час війни

Ви вже 22 роки працюєте в молодому театрі і саме перед війною з'явилася вистава бенефіс "Ін'єкція безсмертя" за п'єсою Карела Чапека "Засіб Макропулоса". Чим для вас знакова ця робота?

— Моїй героїні Емілії Марті 436 років, вона може жити вічно. Ця вистава про цінність життя. Нам умовно дано прожити 100 років. За цей час ми маємо встигнути покохати, залишити щось по собі, народити дітей, побудувати будинок — що завгодно. А коли немає цього відрізку часу, коли дається можливість жити вічно, цінність життя втрачається. Спочатку на адреналіні і азарті кайфуєш від того, що тобі нічого не страшно, бо ти безсмертна. Але приходить такий великий біль, коли починаєш розуміти, що нема цінності. Емілію якось питають, скільки у неї було дітей, а вона: "Та з двадцятеро". Вона змушена навіть переживати власних дітей — найстрашніше, що може бути житті. Мені вже руки чешуться вийти на сцену і знову зіграти її. Хоча фактично нічого ж не зміниться, але ми всередині змінилися.

Вистави зараз і вистави до 24 лютого — це абсолютно різні речі. Я нещодавно повернулася в театр і зрозуміла, що сильно скучила. За ароматом лаштунків, за кулісами, за присутністю глядачів, за аплодисментами.

"Мамо, як це так — "Ранок Вдома", а ти не вдома?"

Чи одразу погодилися працювати у "Ранку Вдома? Що підкорило ваше серце?

— Це той простір, де я можу бути корисною, тож я погодилась одразу. Така затишна назва — "Ранок вдома". Мої діти жартують: "Мамо, як це так — "Ранок Вдома", а ти не вдома?". Мені подобається, що на "Домі" є мультфільми, які мої діти чекають.

Жива музика в "Ранку Вдома" підкорила мої серце одразу — програма йде під акомпанемент фортепіано. Таку фішку ніде не бачила. Для мене це ще й ностальгія, бо я закінчила музичну школу по класу фортепіано. Інколи, не під час ефіру, прошу тут дати мені трішечки зіграти. А наш кулінар Чаба Бакош готує справжні шедеври. Він це робить так спокійно і просто, що справді хочеться прийти додому і повторити. Це для мене показник найвищого професіоналізму. Будь-яка страва зараз — це смак миру.

Як ви заряджаєтеся ранковим настроєм, щоб зарядити потім ним інших?

— Зараз мені навіть не треба заряджатися. Просто прокидаюся, випиваю каву, цілую чоловіка і лечу. Мене чоловік постійно відвозить на роботу. В мене з'явилася фобія самій їхати.

"Плачу на кожному кроці разом із героями"

У вас на телеканалі "Дом" є ще один проєкт. Дуже енергетично важкий, але такий потрібний. Розкажіть про нього.

— Я закохана в цю програму. Щаслива, що маю можливість доторкнутися до людських долей. У цього проєкту є лікувальна місія, він про зустрічі людей, яких розлучила війна. Це зараз відгукується у кожного українця. Секрет заключається в тому, що людина дійсно не бачить і не здогадується про сюрприз, який готує інша половинка — батьки і діти, дружина і чоловік, брат з сестрою, у нас навіть весілля буде. Буде дуже багато історій і сюрпризів. Можливо це непрофесійно, але я плачу на кожному кроці разом із героями.

Де ви берете сили, щоб усе встигати: і телебачення, і театр, і ваша танцювальна студія з чоловіком?

— Я дуже люблю життя. Це не просто слова. Я обожнюю своїх рідних, свою родину. Інколи приїжджаю додому без сил, спустошена, а там діти обіймають, чоловік поряд. Секунда — і я повертаюся до життя, знову з'являються сили. Я зі студентських років мріяла зранку з задоволенням поспішати на роботу, а ввечері летіти додому. Це здійснилося.

Бліц

Якби довелося обирати: кіно чи театр?

— Не можу вибрати. Це все моя професія.

Ранок чи вечір?

— Ранок.

Кава чи чай?

— Кава.

Вечір із сім'єю чи вечірка з друзями?

— Вечір з сім'єю.

Яка людська риса для вас є нестерпною?

— Глупість.

Яка чеснота найважливіша в людині?

— Чесність і щирість.

Де ви шукаєте свою точку опори: всередині чи зовні?

— Зовні.

Що найперше зробите після нашої перемоги?

— Скажу це в ефірі. Я вже забронювали місце, навіть якщо це буде не мій ефірний тиждень.

Читайте також:

Прямий ефір