Украина наш дом

З гумором про страшне та важливе: Денис Христов розповів, як евакуює жителів прифронтових зон

Денис Христов. Фото: kanaldom.tv

За місяці повномасштабного вторгнення наше життя дуже змінилося. Багато хлопців і дівчат воюють, і їхній внесок у майбутню перемогу неможливо оцінити. Та навіть в тилу ми всі намагаємось працювати на нашу спільну мрію і наближати її.

Є й такі люди, які від початку вторгнення весь свій час, все своє життя присвятили допомозі. Такий і Денис Христов — раніше він збирав хіт-паради на телеканалі М1, а зараз збирає людей та допомагає їм виїхати з найгарячіших точок нашої країни.

У першому випуску шоу "Тихий вечір з Оленою Кравець" Денис Христов поділився своїми історіями про евакуацію людей з гарячих точок Донбасу та Харківщини, про перші дні після деокупації Херсону та про те, які має плани після перемоги.

Ведуча — Олена Кравець.

Ти нещодавно повернувся з Херсона. Розкажи.

— Херсон — це неймовірне місто, це неймовірні люди. Ми приїхали туди 15 листопада (українські Сили оборони звільнили Херсон 11 листопада, — ред.). Перше, що я побачив після Чорнобаївки, — це чергу на "Нову пошту". Вона вже працювала, уявляєте? Реально! Це не на правах реклами.

Ми заїжджаємо у Херсон — місто гуляє вже четверту добу. Люди ходять, всі укутані в синьо-жовті прапори.

— Неймовірно. Просто мурашки по тілу. Денисе, я взагалі хочу подякувати тобі за все те, що ти робив і робиш. І якби мене треба було б евакуювати, я б хотіла, щоб це зробив саме ти.

— Якби в мене з'явилася заявка на евакуацію саме тебе, я б зробив все можливе, щоб приїхати якомога швидше.

— Ми твоє відео, яке ти знімав під час евакуації жителів прифронтового села Студенок, що на межі Харківської та Донецької областей, показували на наших благодійних концертах "Доброго вечора, ми з України", де також збирали тобі гроші на дві тачки. І ви їх, до речі, якось назвали...

— Так, Вжик та Фурія. Вони дуже багато вже зробили. Ми називаємо всі наші автівки та кидаємо їм якісь дитячі іграшки як оберіг. Наприклад, у Вжика на торпеді лежить мавпочка. А на Фурії намалювали Беззубіка.

Перша наша така бойова автівка — це Біляш. В нас був Серьога — це сірий "Форд транзит", ми його віддали нашим хлопцям на передову.

— Бабусечка, яку ти вивозив зі Студенка до Дніпра, щиро тобі побажала знайти добру жінку та коханку на додачу. Збулося?

— Так, з жінкою збулося. А взагалі ця історія з вивозом жінок зі Студенка — з дуже крутим хепі-ендом. Коли бабуся вже зібралася і виходила зі свого дому, я стою, і починаються обстріли. Вона виходить, дивиться на мене така: "В мене є домашнє вино". Я обертаюся, може, я десь у казку потрапив? Якась паралельна реальність. І я їй: "А давайте!" Вона дістає 5 літрів червоного домашнього вина. Я його забираю, трішечки випили, ще трішечки залишилося — це коли перемогу будемо відзначати, а ми будемо її скоро відзначати.

Цих жінок, яких ми забрали та вивозили під обстрілами, у них взагалі одна сумка була на трьох. Одна сумка. Вони кажуть, що ми шкарпетки ледь встигли надягти. Коли привіз до Дніпра, бабусечка мені каже: "Ми ж із тобою й додому будемо вертатися з часом".

Я з ними постійно на зв'язку. Нещодавно ми розмовляли. Вона мені каже: "Денисе, ти ж обіцяв нам, що відвезеш і додому". Я кажу: "Так, звичайно. А що, можна вже їхати?" — "Ну, я тут розмовляла з сусідами. Вони кажуть, що наша хата ціла. Але є один нюанс. Ми їхали з однією валізою, а зараз — дуже багато речей. Бо всі люди нам допомагають, а ми ж не можемо відмовляти. Треба все це везти вже додому". Це наші люди.

Як ти зрозумів, що саме це ти будеш робити?

— Все почалося, як і в усіх нас — з паніки, нерозуміння, як це взагалі може відбуватися. Коли ти втрачаєш близьких, знайомих... Таких, як Паша Лі, якого не стало (ведучий каналу "Дом", волонтер, загинув при евакуації людей із Ірпеня, — ред.). Таких, як мій колега Карім Гуламов, ведучий телеканалу М2, якого теж не стало. Ми з ним переписувалися, не пройшло і дня, як я зрозумів, що все, більше не зможу написати цій людині, просто спитати: "Як твої справи, друже?" Все, цього не буде.

Якось це, може, зіграло. Може, на цьому фоні, як кажуть, поїхала трішки "кукушка" в правильному сенсі. І я розумію, що зброю тримати в руках не вмію, але я можу їздити на механіці. От і все.

Ти дуже змінився зовнішньо за цей час. Мені здається, що крізь твої очі спільним залишилось одне — це твоє серце велике. Дякуємо тобі. Я хотіла б сказати, що ти справжній красень і форма тобі дуже личить.

Денис Христос зараз і раніше

Ти ж робив хіт-паради на М1, був ведучим. Ти можеш зараз зробити хіт-парад дивних евакуацій?

— Нещодавно була евакуація з Опитного, це під Бахмутом. Треба було вивезти п’ятеро людей. Вони живуть у підвалі, бо там взагалі немає нічого — все розбито, авіаудари. Там просто кратери всюди.

Я заходжу до них у підвал, кажу: "Збирайтеся, я зараз підіймаюся, чекаю на вас на вулиці". Виходжу на вулицю. Бачу там якась людина стоїть. І він щось мені намагається сказати англійською мовою. Виявляється, що це волонтери, їх четверо, вони приїхали на двох автівках, і теж за цими людьми.

І виходить бабуся з підвалу, каже: ми передумали їхати. Я спускаюсь до них, починаю вмовляти, що ваші рідні на вас чекають, все буде добре, будь ласка, поїдьте. Дідусь каже мені: моя сестра повернулася, тому що десь там були погані умови.

І тут з'являється жінка, взагалі я не розумію, звідки вона взялася: "А хто вас вивозив, скажіть, будь ласка? Бо наша організація може вивести вас на таких умовах, плюс пільги, плюс те, плюс це..." Я стою такий: "Взагалі, де ми перебуваємо? Це ж передова, тут немає жодної людини, а тут просто капець..."

— А тут така конкуренція за вивіз людей.

— І жінка продовжує: "Якщо ви підпишете сьогодні наш договір, тоді завтра у вас буде знижка". Я стою і розумію, що це якийсь сюр, просто абсурд. І дідок каже: "Це телепрограма якась? Тут прихована камера десь є?"

Ось така була евакуація. Але вони вивезли-таки їх до Києва. Сподіваюсь, що все добре.

— А на першому місці тоді?

— На першому місці — Мар’їнка. Щоб розуміли, це місто-герой, тому що наші хлопці вдень і вночі тримають позиції, це неймовірні люди, це герої. Прикордонники, наші бійці — ну, просто неймовірні, це кіборги справжні. Міста вже немає, як і Рубіжного. Повністю знищено.

Це було влітку. Приїжджаємо. В нас заявка — вивезти одного дідуся, який вже один на вулиці залишився. Ми їдемо втрьох за ним. Їдемо після обіду, бо в орків є обідня перерва, і можна проїхати в цей час.

Ми приїжджаємо туди вже під вечір, починаються вже якісь постріли. Приїжджаємо на адресу, заходимо. А в підвалі, де повинен бути цей дідусь, — нікого немає. Що робити? Де його шукати? Ми починаємо кричати: "Діду, діду!" Хтось згадує, що в нього є прізвище: "Петрівський, Петрівський!" Ми бігаємо, три дебіли, та кричимо. Бачимо, він йде. Такий — біла футболка, штанці, прогулюючись. Тут вже повсюди літає, а він прогулюється. Ми його більше налякали своїми криками, ніж прильоти та вильоти.

"Діду, ти Петровський?" — "Так". — "Петровський, поїхали". — "Куди?" — "В Дніпро, ми тебе вивозимо, все буде добре, на тебе там чекають рідні". — "Ну, добре".

Ми його ведемо до нашого бусика, з'являються наші хлопці, військові. Вони в шоці: "Хто ви такі? Як ви взагалі тут опинилися?" — "Ми волонтери, вивозимо цього дідуся". Пауза. Він передає все по рації, і мені здається, що в ту саму мить навіть окупанти перестали бити. Навіть вони там завмерли. Тиша. І із рації: "Передай їм, хай п******ть на хер звідси! Бігом!"

І ми швидко цього дідуся в машину заштовхали, від’їхали до безпечного місця. Я виходжу, а в мене такі сльози радощі. Підхожу: "Діду, от чесно скажи, де ти був?" І він каже з щирою посмішкою, з добрими очима: "Я ходив кішечок і собачок годував". Ну, ось, ось такі у нас люди.

— Ти ж був у Куп'янську, в Авдіївці, Чорнобаївці... Ну, так, по-людськи — тобі взагалі було страшно?

— Мені страшно. Кожного разу. Я звичайна людина. Знаєте, як це відбувається? Особливо коли ти їдеш вперше по тому напрямку, коліна тремтять просто капець, тебе трясе. І ти думаєш: може, звернути, поки не пізно?

І тут ти бачиш, як під цими обстрілами якась бабуся їде на своєму веліку, просто кудись там до колодязя за водою. І ти такий розумієш: "А може все не так і страшно? Може, броню треба зняти, може, я собі там накрутив щось?" Ось такі в нас люди.

Бо життя перемагає будь-яку темряву. А взагалі ти вже думав про те, чим будеш займатися після перемоги?

— Я дуже хочу повернутися до минулого життя. Постійно. Але я розумію, що ми вже не будемо такі, як раніше, життя буде інше, це треба прийняти. І я розумію, що після війни ще більше треба буде працювати. Роботи ще дуже багато.

Денис Христос та Олена Кравець

Нагадаємо, 3 грудня на телеканалі "Дом" відбулася прем'єра авторського проєкту "Тихий вечір з Оленою Кравець". У студію до Олени Кравець приходитимуть знакові гості, щоби своїми історіями життя, оптимізмом та силою підтримати й підбадьорити глядачів.

"Тихий вечір з Оленою Кравець" — це легка, спокійна розмова про важливі та актуальні для українців речі та події, яка дасть змогу трішки відпочити від напруження, в якому ми всі живемо.

Щосуботи в гості до Олени Кравець та її співведучого — актора "Ліги сміху" Юрія Карагодіна — приходитимуть дуже різні співрозмовники: працівники критичної інфраструктури, які стають сьогодні справжніми героями, волонтери, воїни, музиканти, топові політики, державні службовці, артисти.

Гостями першого випуску стали: міністр закордонних справ Дмитро Кулеба; американський комік Девід Леттерман; волонтер, який в мирному житті був відомим ведучим, Денис Христов. У гості завітають і ліфтери, які щодня рятують тисячі людей. Також ви почуєте Сергія Бабкіна, який чуттєво виконає "Заповіт" Тараса Шевченка, покладений на музику Боба Марлі.

Читайте також: Україна неодмінно переможе, тому що в неї є дух: легендарний Девід Леттерман — гість "Тихого вечора з Оленою Кравець"

Прямий ефір