Украина наш дом

"Я злюсь на чоловіків, які ховалися і виїхали з країни": інтерв'ю з Дашею Астаф’євою

Даша Астаф’єва. Фото: kanaldom.tv

Даша Астаф’єва з першого дня повномасштабної війни почала займатися волонтерством, готувала гарячі страви для усіх, хто цього потребував. Зараз телезірка створює нові україномовні проєкти. Зокрема, "Такі страви", де Даша готує разом із відомими людьми. Про це співачка, акторка, телеведуча та волонтерка Даша Астаф’єва розповіла в ефірі шоу "Ранок Вдома".

Ведучі — Ірина Хоменко та Костя Октябрський.

Хочемо почути, як ти живеш, що ти робиш зараз?

— Я, як і багато українців, які залишалися з першого дня війни тут, одразу була, звичайно, у стані шоку. Намагалася робити щось корисне, допомагати, намагалася триматись сама та підтримувати своїх близьких. І зараз дуже радію, що вже трошки відходжу від такого тяжкого стану, що достатньо вже начистила картоплі та плавно переключаюсь на свої проєкти.

Цей біль, який окутав нашу країну, який завітав до кожного дому, у кожну родину, — несумісний з тим, чим я займалася раніше. Звісно, я не сиділа, не відчувала, що я там якесь інтернет-військо, як дуже багато хто себе відчував. Мені прикро за цих людей, що дуже багато хто розгубився і не робив чогось, фізично не допомагав, що дійсно було дуже потрібно саме у ці перші місяці війни.

— Ми бачили твої звернення до громадян Росії. Ми бачили, як ти пішла допомагати як могла. Включилася ось ця повноцінна жінка. Мабуть, кожного шокували кадри, коли секс-символ України Даша Астаф'єва сиділа на кухні та чистила картоплю. Ці здоровенні балії...

Вагони.

— Скільки ти взагалі начистила? Ти рахувала кілограми?

— Вдень у нас одна людина чистила десь мішок картоплі, це близько 50 кілограмів. Але, чесно кажучи, це в перші дні було якимось дивним, шоковим станом, але ти потім звикаєш.

Я постійно вмикала собі аудіокниги. Я постійно комусь дзвонила, заспокоювала рідних. І це вже стало такою гарною звичкою. Зараз, правда, трохи руки болять, але я не жаліюсь. Я дуже рада, що змогла стати корисною.

І хоча деякі мої колеги сміються, кажуть, що Астаф'єва, це не твоє місце — чистити картоплю. Так відчуло моє серце, а я завжди іду за серцем.

І знаєте, це неймовірні відчуття, коли на вулиці тобі жмуть руку не за те, що ти була оголеною на обкладинці журналу (хоча і це було колись доречним), а зараз — під час війни.

Я навіть перші дні соромилась. Тому що я не можу піти стріляти, не можу бути в теробороні. Я не можу ще щось робити. Але я включилася і робила те, що треба було.

Я відчувала, що це не просто їжа. Це не просто теплі страви, які ми готуємо для наших захисників та захисниць. Я зрозуміла, що це дуже велика підтримка і дуже багато людей це сприйняли як приклад і теж почали допомагати, перестали боятися, виходили з підвалів.

Всі ми підтримували один одного хто як може. Ми й тварин годували, які опинилися на вулиці. Люди почали сприймати інформацію в іншому векторі.

Не треба мовчати, соромитись. Треба розповідати, що ти можеш бути потрібним.

Я відчула, що завжди соромилася, мовчки допомагала, щось робила. Але війна — це не той час, коли треба замовчувати свої вчинки.

А в повсякденному житті, до війни ти любила готувати?

Я готувала. Але у війну це було, знаєте, як лікування якихось своїх внутрішніх травм, коли ти лікуєш свою душу чимось таким теплим, домашнім. Тут все людяне з тебе починає вилазити через ці як тріщини якісь. І цієї весни та літа я відкрила в собі просто таку домогосподарку. В мене вже і варення, і джеми, і лимонади. Мені це дуже допомагало відволіктися. Бо кожен, хто тут залишався, відчув оцю напругу, ці страхи.

І коли я прийшла із фартухом і з ножем, і опинилася перед зачиненими дверима, і мені кажуть: волонтерський центр закрито… Я не думала, що це буде такою маленькою, але великою для моєї душі трагедією.

Але тут я замислилася про свій проєкт. У собі я дуже довго це виношувала. Мені завжди подобались жінки, які зовнішньо не асоціюються з побутом, з готуванням їжі, й ти дивишся, ніколи не повіриш, що ця жінка готує. Вони завжди цікаві були для мене. Я дуже багато фільмів передивилась, де актриси, від яких ти не можеш відвести погляд, і ти настільки дивуєшся, що вона готує. Мені здалося, що це буде гарна ідея для формату, по-перше, допомоги нашим ЗСУ.

По-друге, це контент, який буде підтримувати українців, допомагати відволікатися від тяжких думок. Наприклад, я спочатку дуже злилася на тих, хто поїхав. Це не стосується тих, хто рятував своїх дітей. Це не стосується жінок, які не можуть себе захистити. Але я й досі дуже злюсь на чоловіків, які ховалися, які платили гроші та поїхали. Це, звісно, сором, який буде йти з ними нога в ногу до кінця життя. Я не знаю, як ці чоловіки будуть повертатися.

І в мене було дуже сильне бажання щось створити своє. Але я до кінця не вірила у свої сили.

— Це певний проєкт, яким ти зараз займаєшся?

— Так, це проєкт, де я готую разом із відомими людьми для наших ЗСУ. Він називається "Такі страви". Він транслюється на моєму YouTube-каналі. Я думаю, що це не тільки мене підтримує. Це підтримує всіх українців, які зараз сумують за країною, які зараз перебувають в дуже тяжкому стані.

Я згадала, що в дитинстві були традиції збиратися з батьками, сідати біля телевізорів і дивитися щось таке тепле, зігріваюче, що об'єднує всю родину. Може, разом готувати також. І першими я покликала в ефір людей, з якими дружу, які також залишалися в Україні, допомагали.

— Хто це?

Олексій Дурнєв та Євген Клопотенко.

Євген Клопотенко був моїм першим гостем. І це, знаєте, той випадок, коли... От я завжди дивилась, думаю, ну якийсь дивакуватий хлопець. Ну, справді дивакуватий. Ну, кому він подобається? Коли він прийшов, він настільки розчулив моє серце своїм професіоналізмом.

Чесно скажу, Клопотенко навчив, як все правильно робити, як все правильно знімати. Тому що на початку ти не розумієш — чи так ти робиш, чи не так. У мене досвіду — нуль. Ні як телеведучої, ні як професійної домогосподарки, яка готує на камеру. Я одразу, коли побачила картоплю, — бігом чистити. Хоч щось, що я можу зробити. А потім вже воно якось само пішло.

Другий пул зйомок — я покликала всіх артистів, які лишалися в Україні та волонтерили. Це мої друзі Курган і Агрегат (лідери хіп-хоп гурту Курган & Agregat, — ред.), вони надзвичайні. Агрегат і Курган, маючи 14-16 тисяч підписників, збирали мільйони гривень для захисників, для допомоги, для обмундирування, ліки збирали. І у нас такий зв'язок нерозривний. Я сподіваюсь, що це назавжди.

Що ти зробиш після нашої перемоги?

— От всі зараз десь за кордоном і мріють повернутися. Я дуже люблю свою країну, але, мабуть, я поїду на захід країни та трошки відпочину. Я не хочу залишати Україну, але мені буде дуже важко бачити людей, які приїдуть і будуть тут вішати собі медалі. Тож, щоб не бити нікому морду, мені здається, я поїду, щоб цього не бачити.

Я дуже чекаю перемогу, як і кожен з нас. Я сподіваюсь, що дуже скоро ми всі вітатимемо один одного. Ми намагатимемося забути цей страшний сон.

Своєю чергою, я хочу побажати нашим захисникам сил та наснаги. Тому що все, що зараз ми бачимо кожного дня в стрічці новин — це дійсно геройські вчинки.

Я хочу побажати сім'ям загиблих та тим, хто втратив свій дім, свою родину, себе втратив, я хочу вам побажати сил та віри, що нас попереду чекає тільки найкраще, краще життя.

Зараз ми для всього світу приклад незламності та сили духу. Хай так буде завжди.

Читайте також: "Для мене співати зараз — значить, що я живу тут і тепер": лідер "Другої ріки" Валерій Харчишин у програмі #Муз_Оборона

Прямий ефір