"Я вже забула, що я артистка": інтерв'ю з Ольгою Сумською у програмі "Точка опори"

Ольга Сумська — акторка театру та кіно, телеведуча, Народна артистка України, лауреата Національної премії імені Тараса Шевченка. Нагороджена орденом княгині Ольги ІІІ ступеня. Зіграла в кіно близько 100 ролей. Серед них: серіали "Роксолана", "Сага", "Кріпосна", "Останній москаль", фільми "Тигролови", "Остання роль Рити", "Іван Сила". Одружена з актором Віталієм Борисюк. Має двох доньок. 

В інтерв'ю Світлані Леонтьєвій у програмі "Точка опори" Ольга Сумська розповіла про втрату матері під час війни, благодійність та волонтерство, відмову від російських вистав, активність у соцмережах та доньку в Росії.

В першу чергу — волонтер, далі — артистка

— Як ви переживаєте цю зиму? З чим зараз найважче справитися? 

— Я вже забула, що я артистка. В першу чергу я зараз волонтер. Це так наповнює мене, дарує крила. Звісно, якщо є пропозиція втілити щось в акторському амплуа, я це роблю, але дуже зрідка. Хіба що театр повернувся у моє життя. Кіно, може, буде. Побачимо. Але волонтерство сьогодні на першому місці. 

— Ви добре пам'ятаєте ранок 24 лютого 2022 року? Яким він був? 

— Коли поринаю спогадами в ці дні, повертається стан розпачу, жаху. Читаю страшні новини і думаю: "Боже, то це ніщо в порівнянні з тим, що зараз коїться там, де наші українці в окупації". Але все рівно я ніколи не забуду тих днів, які випали на нашу долю нашої родини. 

— Ви потягом їхали в Дніпро, так? 

— Так, у мене були гастролі. Перше місто — Дніпро, потім — Донбас, всі ці знищені міста — Бахмут, Сєверодонецьк, Костянтинівка, Краматорськ. Вранці, коли ми під'їжджали до Дніпра, до мене в купе стала шалено гучно стукати провідниця. Вона почала кричати, аби я відкрила, казала: "Війна, війна, Олю, будь ласка, відчиніть". Думаєш, чи це сон, чи що коїться.

Побачила багато пропущених дзвінків від Віталіка і доньки. Одразу ж перетелефонувала, а Віталік мені: "Оля, швидко, Київ бомблять". І Дніпро теж бомбили. У мене було п'ять хвилин, аби вийти з потяга, перескочити на Інтерсіті і дістатися Києва. 

Смерть матері

— Вашій сім'ї випало страшне випробування — 27 лютого, щойно почалася війна, померла ваша мати.

— Я не можу збагнути, чому саме під час війни це сталося. Вона народилася під час Голодомору у 1932 році, а померла під час війни. Пережила Другу світову, бачила на власні очі, як фашисти зайшли до Котюжан. Уяви просто собі, я приїжджаю з Дніпра і не можу дістатися до мами, тому що в Києві бої. Ми живемо в центрі і з вікна видно було, як ішов бій на Повітрофлотському проспекті. Я себе так корю від того, що я не могла її обійняти за ці дні. 

— Як вам вдалося організувати поховання?

— Вона померла о четвертій ранку 27 лютого, і тоді почалося найстрашніше. Ми не знали, як забрати тіло, адже не було служб. Я кинула пост у Facebook з проханням про допомогу. І люди відгукнулися, всі медичні та юридичні документи оформили онлайн. Приїхав катафалк і забрав тіло. Я побачила її, вже коли ми забирали тіло з моргу. Вона була неймовірно красива. 

Ми від'їхали від моргу, як за кілька хвилин стався страшний вибух на Мельникова. Ховали маму 1 березня під час обстрілу Києва балістичними ракетами. Дівчата телефонували з моргу — вилетіли всі вікна й шибки. Я писала пост, щоб якось допомогти їм все поставити на місце. 

Там ми з Віталіком та донькою Ганнусею побачили фуру-холодильник з нашими українськими загиблим. Це був третій день війни. Коли я це побачила, ледве не втратила свідомість.

— Пам'ятаєте свою останню розмову з матір'ю? 

— Я казала їй, що в Котюжанах стоять російські танки. У нас там живе сестра з чотирма дітьми. Вона встигла виїхати до Польщі. Я мамі все це розповідала, а вона просто слухала. Не могла усвідомити, була ніби у задзеркаллі.

— Як ваші дівчата пережили смерть бабусі?

— Для Тоні це був суцільний жах, бо вона для неї була, мов друга мама. Коли я працювала в кіно і в театрі, мої мама і тато допомагали з вихованням. Тоня більше десяти років проживала там, на вулиці Ломоносова, ходила там до школи. 

Волонтерство з-за кордону

— Що допомогло пережити цю страшну трагедію?

— Спілкування з людьми. В квітні ми виїхали з донькою до Італії. Мене покликала подруга, з якою разом навчалися в університеті Карпенка-Карого. Заради Ані я поїхала. Ми побували в найкращих містах Італії. Це був сонячний промінчик в нашому житті у той страшний період. Але душею все рівно були в Україні.

Сидиш в Генуї — тебе оточує живопис, архітектура. Їдеш до Венеції — стоїш до галереї чотири години, аби побачити Боттічеллі. Перед тобою Боттічеллі — а немає катарсису. Я чекала, бо я ж мріяла. А ти стоїш і плачеш від того, що ти ти не там, не в Україні.

У ті часи я не випускала телефон з рук, звук не вимикала навіть вночі. Мені писали повідомлення з проханнями про допомогу дівчатам з Ірпеня. Я з'єднувала їх з тими людьми, котрі могли їм допомогти. Наприклад, вивезти зі зруйнованих міст.

— Яка історія порятунку постраждалих запам'яталася найбільше?

—  Як в Ірпені люди сиділи у підвалі серед померлих. Там була вагітна дівчина та її мама. Я побачила їх повідомлення. Тоді ж пропав зв'язок із композитором і Героєм України Ігорем Покладом та його дружиною Світланою. Дивом знайшовся волонтер Костя Гудаускас, який, не знаю яким чином, вивіз Покладів та ту вагітну дівчину з мамою через орків. Вона вже благополучно народила дитину.

Костянтин більше двохсот людей врятував в Київській області — в Бучі, Ірпені, Ворзелі. Це герой нашого часу, з яким я підтримую зв'язок.

Повернення додому і благодійність

— Коли і чому ви повернулися з Італії?

— Ми з Ганнусею повернулися у перші дні травня. Я не витримала. Там ти нікому не потрібен, за великим рахунком. Тим паче, з'явилася надія на роботу в театрі. Була нова вистава, тож ми поринули в репетиції. 

Я вдома, я тут потрібна, я в Україні і я щаслива. З'явилися фонди, які запропонували мені стати амбасадором. Наразі я — почесний амбасадор багатьох фондів, завдяки яким ми передаємо амуніцію для військових, автівки, швидкі. Ми не зупиняємося.

— Ви завжди відгукуєтеся, коли запрошують на благодійні заходи? 

— Завжди. Інакше не може бути. Якщо тільки на гастролях, то записую відео.

— Що найважче для вас у таких виступах?  

— Коли звільнили Київ і ми вперше виступали перед військовими. Найважче було вийти і побачити очі наших захисників, завдяки яким Київ вистояв. І співати для них. Я не могла сказати слова, почала плакати. Це була якась істерика. Так, практично, щоразу. 

До мене якось підійшов адміністратор, який влаштовував концерт, сказав: "Пані Олю, знаєте, ви минулого разу виступали, а багатьох із тих хлопчиків, перед якими ви виступали, вже немає". Це найстрашніше, що можна почути. Підходять діти, яким по вісімнадцять, по двадцять років і просять обійняти. Це незабутні хвилини спілкування, я обіймаю їх, як мама. Відчуваю биття їх сердець, хочу сказати їм якомога більше слів, перехрестити, благословити, помолитися за кожного. 

— Ви підтримували зв'язок із Сергієм Волиною з Азовсталі. Потім ви писали, що зв'язок перервався — згодом стало відомо, що він потрапив у полон. А після того, як його звільнили, ви якось спілкувалися?

— Я переписуються з ним і досі. Він вітає мене зі святами, просто дякує за небайдужість, за теплі слова. Ми не бачилися. Я була б щаслива побачити Сергія. 

Російська класика театру

— Першу за час війни виставу ви зіграли другого липня. Ваша трупа була на гастролях у Європі і це був "Майстер і Маргарита" російського режисера, але українською мовою. Це викликало обурення української спільноти. Чому ви погодилися на цю виставу? Знали, що може бути обурення?

— Тоді ще ця тема не піднімалася в ЗМІ. Ми їздили з виставою, яку поставив Валерий Белякович — дуже відомий і прекрасний російський режисер. Його вже десять років немає з нами. Він поставив цю виставу двадцять років тому. Ми гастролювали більше року з україномовним варіантом — грали і в Одесі, і в Дніпрі, і в Запоріжжі, і в Торецьку. 

Війна стала тригером. Вона підняла цю тему на дуже високий рівень. Ця страшна війна завдяки керівництву і жахливому режиму знищила величний пласт російської культури. Воно болить, і ми не можемо цього торкатись. Я це усвідомила і зробила заяву, що відмовляюся від тих гастролей, про які було заявлено ще на початку страшних подій. А планували ми гастролі Європою саме з російськомовним варіантом. Планували зібрати кошти для Збройних сил, але не змогли, тому що піднявся жахливий хейт. Я зупинилася і зрозуміла, що помилилася. Ця тема — як злочин по відношенню до того, що коїться в Україні.

— Що ще з вашого репертуару пішло?

— Абсолютно все російськомовне.

— Вже з'явилися нові?

— З'явилися нові. Сьогодні стільки талановитих сучасних драматургів і письменників, з якими так хочеться зустрітися і попрацювати. Одна з наших прем'єр — "Повернення блудного батька" режисера Іллі Ноябрьова. Ми збираємо повний зал. 

Я влилася у виставу "За двома зайцями" — Старицький вічний. Коли мені запропонували зіграти роль Секлити Лимарихи, я подумала, чому б і ні. Це улюблений жанр для мене. Ми вже відіграли другий тур Україною і майже скрізь аншлаги. 

Соцмережі

— Ви встигаєте вести соціальні мережі, у вашому акаунті в Instagram сімсот тисяч підписників. Наскільки відверті ви зі своїми підписниками?

— Зараз — не надто, іноді не вистачає сил. Щоразу ловлю себе на думці, як розповідати про щось побутове, неважливе і таке світське. Сьогодні люди не сприймають такої інформації. Ми маємо доносити саме ту інформацію, яка необхідна. 

— Що взагалі вам пишуть у соцмережах? 

— З перших днів війни була колосальна кількість повідомлень про допомогу від людей, що сиділи у підвалах. Саме завдяки цим повідомленням, ми з'єднувалися з волонтерами, котрі вивозили постраждалих українців з цих підвалів. Сьогодні це продовжується.

Офіційний український голос Анджеліни Джолі

— Для України одна з найбільш знакових ваших робіт — це, звісно, "Роксолана". Але ви дуже характерна акторка. Та хвилинка у мюзиклі "Вечори на хуторі біля Диканьки", де ви з Андрієм Данилко, закарбувалася у пам'яті всіх…

— Цей епізод став мемом. 

— Як знімали його?

— Режисер-постановник цього мюзиклу Семен Горов запропонував ще зіграти продовження цієї сценки — бійку між двома пліткарками. Ця сцена є, але не увішла у фільм. Фактично це все була імпровізація.

Семен мені тоді сказав, що хоче, щоб я була невпізнаваною. Я почала шукати костюм. Одягнула хустку і думаю: "Чогось не вистачає". Бачу — троянда лежить. Я її, раз, і на хустку. Андрюша, як назвав мене "дура с розой", так воно й пішло. Пам'ятаєте, до того, як у нього на голові з'явилася зірка, він же був із трояндою. Так то він образ позичив.

А мій ніс картоплиною з гумози, який ми приліпили! На одному з дублів він відпав, і вся група шукала ніс Сумської.

— Ви також геніальна у дубляжі — озвучували у "Тачках", "Відважній", "Чаклунці"...

— На "Малефісенту", чи "Чаклунку" я проходила кастинг. І мені приємно, що я є офіційним голосом Анджеліни Джолі. Тобто, усі її ролі в Україні буду дублювати я. 

Я раніше недооцінювала її велич, талант, драматизм. Мені здавалося, що вона просто красива і не більше того. Коли попрацювала над нею, то побачила, що вона дуже талановита і неймовірна жінка.

— У вас багато знайомих серед російських акторів?

— Знайомі, колеги. Ми знімалися, а потім "до побачення". Я ніколи з ними не підтримувала стосунки. Але є дві відомі людини, я не називатиму прізвищ, які мені повсякчас телефонують і питають, як ми. Вони співчувають, все розуміють. Вони втратили там роботу за свою позицію.

Як батько Ольги Сумської "подарував" свою кар'єру Богданові Ступці

— Ваш тато, актор Вячеслав Гнатович Сумський, свого часу відмовився від звання Народного артиста Радянського Союзу, але до кінця свого життя страшенно пишався, що він — Народний артист України. Пам'ятаєте, як це було?

— Пам'ятаю. Я була ще маленькою дівчинкою, а мама не могла зрозуміти цей вчинок. Казала: "Як ти можеш відмовитись? Це єдине звання, яке прийшло на театр, і ти його достойний". А він казав, що йому це не потрібно, що він Народний артист України. Він ніколи не гнався за званнями, за ролями. 

Коли Богдан Сильвестрович Ступка тільки починав у Львові і навчався при театрі Марії Заньковецької в студії, він був тільки в масовці. А Вячеслав Сумський вже грав головні ролі. Тато тоді грав неймовірну головну роль в одній виставі. Богдан Сильвестрович підійшов до мами і попросив її поговорити з Вячеславом, щоб він допоміг йому зіграти цю роль. Поділитися, а фактично віддати. А тато сказав: "Я згоден. Я з ним порепетирую декілька днів. З мене корона не впаде". Після він довго сидів на задвірках, але таким чином він дав старт Богдану Ступці.

Донька в Росії

— Ваша донька Антоніна одружена з російським актором, має двох дітей, і живе в Москві. Ви з нею говорите по телефону, підтримуєте одна одну?

— Як ви уявляєте, щоб я не розмовляла з дитиною? Я завжди намагаюся знайти слова, щоб якось пояснити цю ситуацію. І не знаходжу їх, тому що це страшний материнський біль. Телефонувати можна, але говорити дуже стримано — прослуховується все. Я дивлюсь на онуків, Єву і Даню, — як вони ростуть. Їм уже п'ять і три роки, і я не бачила їх вже рік. Вона (Антоніна, — ред.) думає про дітей, бо вона передусім мати.  

Це трагедія тисяч людей і родичів, які там. Я відома людина і мені прилітає. 

— Які нові риси ви відкрили в собі після 24 лютого? 

— Сміливість, рішучість, готовність до бою.

Попередні випуски "Точки опори":

• Про мистецтво під час війни та допомогу армії: інтерв'ю з найдорожчим сучасним українським художником Анатолієм Криволапом у програмі "Точка опори"
• Про спів під час сирен, війну та щастя: інтерв'ю з оперною співачкою Анжеліною Швачкою у програмі "Точка опори"
• Про 260 днів життя в окупованому Херсоні: інтерв'ю з акторкою Олександрою Тарновською у програмі "Точка опори"