"Я знімаю людей, які багато вбивають, знімаю їхні очі": інтерв'ю з оператором Сергієм Михальчуком

Відомий український кінооператор Сергій Михальчук із перших днів повномасштабного вторгнення РФ документує агресію загарбників проти України. Якими проєктами займався Сергій до війни, які кадри вже потрапили до його об'єктиву, що вразило найбільше та з ким він вирушив на фронт, оператор розповів в інтерв'ю журналістці Анастасії Поповій у програмі "Ранок Вдома".

— Якими проєктами займалися до повномасштабного вторгнення Росії в Україну і яка їхня доля?

— Знімав ігрове кіно, різні проєкти, пов'язані з документальним кіно та рекламою, але основна спеціалізація — саме ігрове кіно. Ми закінчили стрічку "Довбуш", робили її довго, виходячи не з того, що не могли її зробити. Просто закінчувалося фінансування, були нові джерела. Проєкт був масштабний, об'ємний. І тому це зайняло багато. І вийшло так, що картина вже була готова, закінчувалася корекція 23 лютого.

Ось зараз вона чекає мирного часу, щоб її побачив глядач. Закінчив картину, яка практично на етапі фінішу, з Марисею Нікітюк, називалася вона "Я, Ніна". Картина про хворобу, рак. Ще одна стрічка — військова. Я поки що через позицію перед інвестором не можу говорити про назву, але була відзнята теж відсотків на 60. Мали продовжити роботу в березні цього року.

— І як тепер?

— Справа в тому, що тепер взагалі незрозуміло, що як буде. Друге — у нас настільки сильне емоційне потрясіння через те, що відбувається зараз, і що ще станеться — невідомо. Я взагалі не знаю, чи не втратять сенсу багато творів, які ми робили до цього, і наскільки актуальними вони будуть у новому часі, у новому просторі.

— Яким був для вас ранок 24 лютого?

— Справа в тому, що я знав, що буде війна, коли буде. Тож я вивозив родину. І 25 лютого повернувся до Києва. 23-го ввечері я виїхав із Подолу, фактично в ніч із 23 на 24 ми були на Житомирській трасі. Йшов величезний потік машин, не величезний, а величезним він став після цього — щільний потік машин із Києва на захід України. Ми їхали з дружиною зі швидкістю 50 км у щільному потоці о першій годині ночі. Їхали київські машини, їхали інкасаторські автівки, їхали дорогі суперкари — дуже багато харківських машин і дніпропетровських. Люди знали.

Всі ці люди, вони були в курсі. І я був у курсі. І я говорив усім своїм друзям, і 23 числа мене зустрічали багато хто з легкою поблажливою усмішкою. Але то була правда. Єдине, коли ми доїхали вже до Луцька, куди я вивозив рідних, ракети вдарили і туди, бо там є військова інфраструктура. Це налякало моїх рідних.

А далі було повернення до Києва. Я один поїхав фактично "проти шерсті". А вся "шерсть" була в інший бік.

— На який день ви взяли до рук свою головну зброю — камеру і куди вирушили?

— 25 лютого я взяв камеру до рук. Тобто я її й не випускав особливо. З 25 почав знімати. А реальну зброю взяв від початку квітня — я військовий.

— Які руйнування у Києві потрапили до об'єктиву вашої камери?

— Майже всі. Потрапило багато. Я багато не показував. Це все, дай Боже просто дожити до кінця війни, колись розібрати, стане частиною нагадування нам і нашим нащадкам, аби ми не допустили більше такої ситуації.

— Бачила фотографії, зроблені вами у Білогородці, через яку евакуювали Бучу та Ірпінь. Дуже багато облич, портретів, емоцій. Як люди реагували на камеру на той момент?

— Людям, які виходили з Ірпеня, Бучі, було взагалі по барабану. Вони мали реально серйозні проблеми. І Білогородка — це був найлайтовіший варіант щодо того, що було в Броварському районі, або як ми займалися евакуацією.

У мене величезний проєкт, просто його неможливо весь показати, евакуація Бучі та Ірпеня. І я вам скажу, що це одна з найсильніших і найстрашніших подій у моєму житті, свідком яких я був.

— У квітні, я так розумію, ви вступили до лав армії з друзями. Хто ці люди? Хто з вами поряд?

— Наприкінці березня нам, оскільки у нас був певний сформований гурт, до якого входили мої друзі, зокрема Володя Яценко, відомий продюсер (фільм "Атлантида"), і наша картина "Дике поле", яка називалася "Ворошиловград". Юра Грузінов, мій напарник, з яким ми працювали у кіно, оператор. І Толя Соболевський. Він родич Володі, і єдина людина з бойовим досвідом після боїв біля Донецького аеропорту та Пісків.

Оскільки було працювати складно, і було зрозуміло, що київська операція тут добігла кінця, єдиним нормальним логічним рішенням було таки стати частиною нашої армії. Фактично ми стали добровольцями, бо мобілізувати нас не могли.

У мене травма хребта та троє дітей. Тобто формально, розумієте, ми ніяк не підходили. Правду кажучи, і медкомісію ми теж не проходили. Але ми стали членами одного дуже важливого підрозділу.

— Ви з друзями вирушили на фронт. Камера із собою?

— Звісно. Важко думати, що я у 50 років стану якимось ультратактичним бійцем і принесу цим велику користь у війні. Я вважаю, що я маю займатися тим, чим я можу доставити максимальну користь своїй країні, і тим, що я можу робити найкраще.

Тому, будучи зараз в армії, звичайно, камера зі мною. Крім того, моя основна ідея була все-таки піти в армію, і бути ближче до наших бійців, ближче до подій, щоб показати це людям. Тобто найголовніша зброя, попри автомат, пістолети, які ми отримали, купу боєкомплектів, все-таки в мене — камера.

Як солдати, ми повинні прикривати, ми маємо ходити у дозор, займатися солдатською справою. Але коли я цього не роблю, намагаюся максимально зняти все та показати. І я першочергово, вважаю, у цьому моя місія, моє завдання. З фільмів, насправді, мені дуже подобалася картина "З міркувань совісті". Я ситуативно потрапив на війну, бо моя країна у вогні, моя країна воює. І якщо ми цього не робитимемо, ми програємо.

Але разом із тим, я не думаю, що мені вдасться вбити велику кількість супротивників. Я, чесно кажучи, не уявляю досі, навіть будучи солдатом, як, дивлячись у вічі, мені вдасться це робити, чи не вдасться. Або просто опустити руки. Не думаю, що це станеться. Але я робитиму максимально все, щоб підтримати своїх друзів, щоб вони вижили, постаратися вижити самому, і зняти те, що я можу.

— Розумію, що зараз справді складно говорити про якісь плани на майбутнє, але можливо вони є? Виставку зробити, показати реальні кадри?

— "Настане день, коли закінчиться війна". Треба вижити, а далі — діяти. Зараз найголовніше — вижити. Вижити гідно та перемогти. Тільки квиток у нас вихідний один: або перемога, або смерть. Це пафосно, я не люблю пафос, це не моє. Але що? Дезертирувати ми не можемо. Доводиться воювати.

— Дякую за ваш внесок у нашу перемогу.

— Дякую і вам! Поки що нічого не встиг зробити. Розумієте, всі кажуть, особливо люди, які сидять, п'ють смузі: "Мочити їх, мочити". Ну, якщо так, то спробуй убити людину. Навіть якщо це ворог.

Я знімаю людей, які багато вбивають, знімаю їхні очі. Я беру участь в операціях, де вони гинуть, і там, де ми можемо загинути. Це все життя. І люди, очі людей, які це роблять... Ми не думаємо про те, як вся наша компанія далі інтегруватиметься в мирне суспільство.

Це дуже важливий момент. Я люблю плавати, їздити на велосипеді, але ось я приїхав зараз, я не можу. Тобто приїжджаєш і два дні дивишся у стіну. Я не можу піти поплавати. Почуваюся там взагалі якимсь динозавром. Просто психічно настільки війна входить у вашу свідомість, усі речі, що ви бачите, які ви бачили, чим жили, вони вже погано інтегруються з цим усім, усією цією розрухою, смертю, цим жахом.

Тому що я розумію, що ми несемо величезні втрати, наші хлопці гинуть. Це все, весь цей драматизм я пропускаю крізь себе, тому що я частина цієї країни та історії, в яку потрапив завдяки тому, що в нас почалася війна. Якось так.