Українському кіно бракує складних персонажів: "Утро Дома" з актрисою Ганною Кузіною

27 березня відзначається Міжнародний день театру. Це свято традиційно проходить під девізом: "Театр як засіб взаєморозуміння і зміцнення миру між народами".

Як відзначають свято в Україні та в чому полягають особливості українського театрального мистецтва — розповіла актриса театру та кіно Анна Кузіна в ефірі програми "Утро Дома". 

Ведучі — Юлія Крапівіна та Костянтин Войтенко.

— Ви святкуєте День театру?

— Професійні свята я не особливо святкую. Свого часу мене ще вітали з Днем журналіста, адже у мене освіта не акторська. Приємно, коли люди, які вважають мене актрисою, вітають мене з Днем театру, але спеціально цей день я не святкую.

— Чи були спроби вступити до театральних вузів?

— Я хотіла бути актрисою з дитинства. Ми з татом навіть поїхали в Москву, щоб дізнатися там все про вступ. Але на той час це вже було складно, потрібно було платити. Навчання для іноземців було платним. Батьки не могли цього собі дозволити і сказали: "Ну, вибач!"

А тут я хотіла вступати на певний курс, дізналася: що, куди, обрала собі курс. Туди я не вступила, й батьки мені сказали: "У тебе має бути альтернативний варіант". Тому я закінчила філію Львівського поліграфічного інституту за спеціальністю "Літературний редактор". Я працювала в інформаційному агентстві "Інтерфакс-Україна" редактором новин.

— Як вийшло повернутися в акторство?

— Я паралельно навчалася в студії "Чорний квадрат". Потім мене запросили в театр "Дах". А потім сталися зйомки, і це був мій перший великий фільм — "З днем ​​народження, королева!" Там у мене була головна роль. І після цього мене почали частіше запрошувати на зйомки. Я якийсь час поєднувала роботи, але в певний момент це стало неможливим, я звільнилася з інформагентства й пішла у вільне плавання.

— Чи є взагалі сенс навчатися в театральному виші?

— Зараз є багато акторських шкіл, багато акторів проводять свої майстеркласи. Так можна вчитися.

— Чи є у вас приклад для наслідування?

— Я з дитинства любила та люблю французьке кіно, французький кінематограф, тому для мене такі актриси — Ізабель Юппер, Шарлотта Генсбур.

— Французьке кіно сильно відрізняється від українського?

— Я скажу так: років 10 тому український кінематограф був набагато вільнішим, ніж зараз. Не було такої цензури, самоцензури. 10 років тому кілька разів я навіть знімалася оголеною.

— Яка була реакція батьків, глядачів?

— Людина, якої найбільше боїшся — це тато. Ми намагаємося з ним на ці теми не розмовляти. Він мовчить — і я мовчу.

— Як правило, імениті режисери кажуть, що ще не зняли свою "лебедину пісню". Чи була у вас роль, яку можна так ідентифікувати?

— Я сподіваюся, що ні, звичайно. У нас, в основному, знімаються серіали, де є погані персонажі, є хороші. Добро перемагає зло.

Мені хотілося б, щоб були складніші характери — як у житті. Ми ж ані погані, ані хороші — ми просто робимо деякі вчинки, потім рефлексуємо на якісь теми. Хотілося б сюжетів складніших, і щоб продюсери не думали, що глядачі дурники і щось не зрозуміють.

— Часто бувають суперечки на зйомках — з режисерами чи акторами?

— Чесно кажучи, не було таких випадків. Напевно, щастило і з партнерами, і з режисерами.

— Ви граєте в "Дикому театрі". Чому саме там?

— Із задоволенням розповім про нього. "Дикий театр" — незалежний театр, тобто він існує тільки за рахунок продажу квитків. Тому він може дозволити собі ставити, що хоче, запрошувати будь-яких режисерів, акторів і говорити на теми, які йому цікаві.

Він привабливий тим, що у нього є соціальна спрямованість, він завжди говорить про важливі проблеми. Там немає жодної вистави, яка поставлена ​​просто так. Будь-який спектакль розповідає про якусь актуальну проблему, про що можна дискутувати потім. Про те, що актуально саме в українському суспільстві.

— Де вас можна побачити?

— Мене можна побачити в "Дикому театрі" в двох спектаклях: "Кицюня" і "Шрами". Ще я граю в антрепризах. Це спектаклі "Дон Жуан", "Хаос" і "Про що мовчать жінки?"