Жінки-науковиці — чим займаються та з якими стереотипами стикаються: інтерв'ю з Ольгою Масловою

Сьогодні, 11 лютого, — Міжнародний день жінок в науці. Існує міф, що наука — це винятково чоловіча справа, проте українські науковиці його спростовують. Одна з них — Ольга Маслова. 

Які гендерні стереотипи існують про жінок-науковиць та як вдається популяризувати науку — розповіла кандидатка біологічних наук, популяризаторка науки Ольга Маслова в ефірі програми "Ранок Вдома".

Ведучі — Анна Кузіна та Юрій Критенко.

— Кажуть, учені — це допитливі діти, які не виросли. Чи це так? Коли ви вирішили пов'язати своє майбутнє з наукою?

— Абсолютно так. Я взагалі вважаю, що всі діти десь у дошкільному віці — вони всі фізики й біологи, бо їм цікаво чому небо синє, чому я вдарився і мені боляче, як живе кішечка, що де відбувається. Тому ми дійсно всі біологи й фізики в дитинстві. 

Я біологію теж полюбила в дуже ранньому віці. Мені ніхто не відбив від неї бажання, тому що інколи батьки таким допитливим дітям кажуть, щось типу "Та воно так працює... Ну синє, та й синє. Ну боляче, та й боляче". І якось відмахуються, а потім ще людина потрапляє до школи, де якийсь не дуже талановитий педагог, і маємо нелюбов до природничих наук. В мене такого не було, тому що моя бабуся була біохіміком і вдома було багато книжок з ілюстраціями, з певними термінами тощо. 

Я була такою дитиною, якій було цікаво читати й "Три мушкетери", з одного боку, і підручник з клінічної цитології — з іншого. Тому якось воно далі вже саме пішло логічно. Хоча в школі мене насправді багато що цікавило. Я вчилася в школі мистецтв. У мене ще музична освіта. І аж тільки у ліцейські роки, вже в останні класи, я сконцентрувалася на хімії, біології й далі вступила до університету імені Тараса Шевченка. Там уже бакалаврат, магістратура, аспірантура. Все за класикою. 

— Чи багато жінок у біологічному середовищі? 

— Так, в біологічному якраз багато. Трохи є залежність від того, яка саме спеціальність. Бо якщо ми говоримо про так звані польові спеціальності — зоологи, наприклад, люди, яким треба їздити в експедиції, ночувати десь біля річки, — там трошки є ухил в чоловічий бік. Якщо ми говоримо про лабораторну, про таку більш ювелірно-стерильну роботу, то там більше жінок.

— Хто ходить до вас на лекції? Більше жінки чи чоловіки?

— Тут треба почати з того, що я зараз не працюю в лабораторії, а є популяризаторкою науки. Тобто я більше говорю і більше з мікрофоном, ніж з мікроскопом зараз. Дійсно, роблю багато відкритих івентів, відкритих лекцій для широкого загалу. Тобто саме для тих людей, яким в дитинстві хтось перебив любов до біології, а потім у 20-30+ вони такі: "О боже, а як працює цей світ?".

У нас тут пандемія, в нас тут з дітьми щось відбувається. Треба дізнатись, але вже ніби пізно шкільний підручник перечитувати. І хочеться від якихось інших джерел це почути. От на такі лекції більше ходить дійсно жінок. Але останнім часом цей перегин трошки м'якший. Тобто зараз десь 60/40. Це дуже грубо. Тобто жінок трошки більше. 

Мій науково-популярний проєкт і загалом те, що відбувається в Україні, показує, що люди почали якось відкритіше до цього всього ставитися. Тому що раніше, коли тільки в 2016 році сконцентрувалася саме на популяризації, я часто чула таку фразу: "Я занадто нерозумний, щоб ходити на твої лекції". Або: "Я не знаю, що я там зрозумію". Це мене дуже сильно ображало. Тому що в мене лекції були саме для того, щоб не мої колеги мене розуміли. Щоб люди з інших сфер мене розуміли. Зараз цього вже менше, зараз люди вже знають, що можна приходити. 

— Розкажіть про гендерні стереотипи, які існують серед ваших колег у вашій сфері. 

— Якщо говорити про біомедичні технології, то тут є єдина проблема в тому, що жінок набагато більше на молодших і середніх посадах. А на керівних вже починаються проблеми. Але в України тут є свій особливий шлях. Він не від хорошого життя, а від того, що професія науковця, особливо в державних інститутах і установах, пов'язана з невеликою зарплатою. 

І дуже часто цей гендерний дисбаланс у бік жінок. Тобто жінок більше. Саме тому, що жінка може цим займатись як хобі, коли в родині є інше джерело доходів. І це сумнівна перевага, тому що є нюанси, скажімо так. Але трохи змінюється все ж таки з часом. Не так швидко, як хотілось би, але вирівнюється.

— Розкажіть тепер про ваш проєкт "Нобілітет". Це про популяризацію науки. В чому його унікальність? 

— "Нобілітет" — це дійсно те, чим я можу пишатись. У 2017 році ми почали цей проєкт із моєю партнеркою Валерією Лошмановою, яка є людино з ненаукової сфери, яка є співзасновницею рекламного агентства. Тобто вона людина з реклами, з піару, вона про інше, на перший погляд. Але це тільки на перший погляд, тому що рекламі також цікава наука, а науці також потрібна реклама і потрібен піар для того, щоб залучати великі аудиторії. 

Коли ми з нею подружилися і створили цей проєкт, у нас мета була така подвійна. Перше — це популяризація нобелівських досягнень, тому й "Нобілітет", власне. Ми показуємо, що є такий знак якості, як Нобелівська премія і роботи, які нею відмічені. Це те, що змінило світ. 

А друге — це популяризація українських вчених, бо є така сумна думка, що в Україні науки немає. А насправді це не зовсім так, тому що, звісно, з фінансуванням у нас біда. Однак у нас є багато талановитих людей. Наука зараз інтернаціональна, мобільна. Тому наші співробітники наукових інститутів дуже часто є у групі тих людей, які отримали Нобелівську премію, наприклад. Або займаються тими самими питаннями, або мають спільні публікації. 

У нас цього року виступав Ігор Комаров. Він має спільну публікацію з Нобелівським лауреатом на ту саму тему, і він, по суті, є серед тих людей, які долучилися до відкриття, яке отримало Нобелівську премію.

Це реально хочеться показувати. Хочеться цим запалювати людей. Говорити, що наука — це не про бідність, не про злидні. Наука — це про те, щоб бути на передовій того, що у світі відбувається. Бо тільки у науковця є це ексклюзивне право взяти й побачити щось реально вперше. Нехай це буде щось маленьке, дрібненьке. Нехай ніхто поруч не зрозуміє навіть, про що ви так радієте, але ви реально щось побачите першим.

— Зважаючи на ваші дослідження, чи існує еліксир вічної молодості, який може впливати на процес старіння?

— Я і люблю, і не люблю це питання. Тому що всі, звісно, про нього думають. Я працювала свою лабораторну частину життя із таким об'єктом як стовбурові клітини, з регенеративною медициною. Дійсно, вся мета цієї діяльності у тому, щоб уповільнити старіння, покращити стан здоров'я тощо.

Погана новина в тому, що еліксиру чи однієї таблетки немає і не буде. Тому що ми надто складні. Безсмертя притаманне простим організмам — тим, яким треба тільки один раз поділитись і все. А ми вже надто складні для фізичного безсмертя. 

Але ми можемо трохи покращувати те своє життя, яке в нас є, і якість цього життя. Якщо говорити про хорошу новину — це те, що ми можемо впливати на стан свого організму вже протягом його експлуатації. Тому що від того, що ми з ним робимо, дуже багато чого залежить. 

Фундаментальна наука, зі свого боку, дивитися на те, щоб лікувати якісь дуже складні захворювання і попереджати їх, що теж дуже важливо. Тому ми так крокуємо у напрямку того, щоб покращувати якість життя. Вже можемо бачити, що тривалість життя значно збільшилась і якість життя у старшому віці.

— В Україні також?

— Так.

— Розкажіть про вашу книгу "Коли я нарешті висплюся?". 

— У мене є дві науково-популярні книги, в які я вклала свою любов до своїх об'єктів дослідження. Перша книга — це "Коли я нарешті висплюся?", яку ми написали зі співавторкою Нікою Бєльською. Вона зараз працює в Лос-Анджелесі. Вона генетик. Я — клітинний біолог. Тому ми разом це все зробили. 

Мета цієї книжки в тому, щоб показати, що насправді виспатися може кожен і від сну багато що залежить. Для цього необов'язково дотримуватися якихось правил магії ранку, вставати о п'ятій ранку всім тощо.

Циркадні або добові ритми — це наш біологічний годинник, який у кожній нашій клітинці б'ється. Тут треба дві пам'ятати закономірності. Перше — те, що є певні правила у тому, як працюють живі організми загалом і людський зокрема в контексті біологічних ритмів. А друге — те, що у кожного з нас є індивідуальні особливості у цих ритмах. І кайф в тому, щоб знайти цю ідеальну серединку між загальними закономірностями та своїми індивідуальними.

Тема насправді дуже гостра, тому що саме в 2017 році було вручено Нобелівську премію за дослідження циркадних ритмів у клітині. 

А друга книжка в мене називається "Пригоди клітин". У ній я розказую буквально все, що люблю про клітини, зрозумілою мовою. Роблю там різні порівняння, метафори, порівнюю клітини з рок-зірками. У мене там дуже своєрідний підхід. Обидві книжки доступні в майже усіх книгарнях.