Становлення Незалежності, ядерне роззброєння та перемовини щодо Донбасу: віхи шляху Леоніда Кравчука обговорюємо з політологом Володимиром Фесенком

Леонід Кравчук. Фото: leonid-kravchuk.com.ua

17 травня у Києві попрощалися з першим президентом України Леонідом Кравчуком. Леонід Макарович помер 10 травня на 89-му році життя після тривалої хвороби. Про історичну роль першого президента незалежної України в ефірі телемарафону "Говорить Україна" телеканалів "Дом" та UA говоримо з політологом Володимиром Фесенком.

— Леонід Кравчук — багатогранна особистість. Цими днями йдуть спогади про нього, оцінки різні. З одного боку, він був комуністом, інші кажуть, що завдяки Леонідові Макаровичу ми поступово відходили від Радянського Союзу, країна стала незалежною. Згадували і відмову від ядерної зброї та підписання Будапештського меморандуму. Яка ваша оцінка масштабу політичної фігури Леоніда Кравчука?

— Леонід Макарович був перехідною фігурою. У цьому була його головна цінність на той історичний момент. Крім того, він був оптимальною перехідною фігурою для моменту переходу від радянської України до України незалежної, становлення Української незалежної держави.

Щодо комуніста. Розумієте, 1994 року президентом міг стати лише комуніст. Але комуністи були різні. І дуже важливо було для того, щоб Україна з мінімальними втратами та швидко стала незалежною, те, що на чолі держави виявилася така людина, як Леонід Макарович Кравчук. Так, він був комуністом. Але він був українцем насамперед. І він ще до 1991 року зрозумів, що є шанс, аби Україна стала незалежною. І він у своєму стилі намагався зробити так, щоб це сталося без конфліктів, без внутрішніх протиріч. Він зміг переконати значну частину комуністів.

Він умів знаходити спільну мову з представниками інших політичних сил, зокрема з опозицією, з націонал-демократами, з представниками Народного руху. І він зміг об'єднати різні частини українського парламенту у єдиному пориві, у єдиному політичному таборі для проголошення незалежності України 24 серпня.

Ось ця здатність Леоніда Макаровича поєднувати різних людей, слухати різних людей, знаходити спільні компромісні рішення, це було дуже важливо для того моменту. І компромісність Леоніда Макаровича (що він міг поєднувати різні політичні іпостасі — і комуніста, і українця) допомогло тому, що Україна здобула незалежність без великих проблем.

І Леонід Макарович був історичною фігурою не лише як перший президент України, але й як людина, яка заклала основи демократії в Україні. Він був комуністом, так, але саме за нього після 24 серпня було ліквідовано Компартію України. Він сприяв формуванню багатопартійної політичної системи в Україні.

Причому він не став чіплятися за владу і пішов у 1994 році, після того, як програв президентські вибори. У цьому плані він відіграв важливу роль і з погляду формування в Україні демократичної конкурентної традиції.

— А наскільки був складний період, під час якого правив Леонід Макарович, коли тільки Україна стала незалежною?

— Це був дуже складний період. Звичайно, зараз ми, найімовірніше, переживаємо найважчий, драматичний період нашої історії, коли триває боротьба за майбутнє Української держави. А тоді була невизначеність.

І за таких умов міг виникнути ризик розколу України, як це сталося у сусідній Молдові. І ми б здобули утворення типу Придністров'я, лише у значно більших масштабах. Цей ризик тоді Леонід Макарович зумів нейтралізувати.

Як, до речі, зумів нейтралізувати й ризики, пов'язані із спробами відокремлення Криму. Такі настрої теж були на початку 90-х. Потім за Кучми проявилися вже 94-го року. Але Леонід Макарович зміг це нейтралізувати.

Він зміг домовитися з Єльциним щодо поділу Чорноморського флоту. Можна критикувати за те, що він погодився, щоб у Севастополі залишилася військово-морська база Чорноморського флоту Росії, але тоді міг бути ризик навіть воєнного конфлікту. Тому компроміси були потрібні. І на наше щастя, тоді був Єльцин, а не Путін. Але й Кравчук зі своїми дипломатичними талантами зміг подолати ці проблеми.

Але й, звісно ж, у період його президентства, після 1 грудня 1994 року, виникли дуже гострі соціально-економічні проблеми. По суті, з 1992 року і до кінця 1990-х років Україна переживала тяжку економічну кризу. Особливо тяжкими були перші роки незалежності у 1992-1994 рр. Саме тому, до речі, Кравчук і втратив владу. Тому що виборці були дуже розчаровані, незадоволені. Поняття "кравчучка" тоді виникло, велике безробіття, втрата роботи в багатьох людей, різке падіння доходів. Це було об'єктивно.

Але тоді за це більшу відповідальність ніс уряд. За Кравчука, до речі, швидше, була парламентсько-президентська система. Президент грав дуже важливу роль, але все-таки мало впливав на економічну політику. Тоді навіть було ухвалено спеціальні постанови у Верховній Раді про те, що надзвичайні повноваження в економіці отримав уряд. Не президент, а уряд. Тому Кравчук, звичайно ж, постраждав від важкої економічної ситуації. Але в політичному плані за деяких помилок, які тоді були, вони були неминучими.

Але його головна історична роль — що він зміг забезпечити процес плавного мирного переходу до незалежної України. Цю свою функцію він виконав ефективно, і ось у цій якості він залишиться в українській історії.

— Критики Кравчука згадують саме ядерне роззброєння. І що відмова від ядерної кнопки породила з 2014 року агресію Російської Федерації, окупацію територій. А чи були тоді інші виходи?

— Я раджу в цьому плані почитати спогади (вийшло вже кілька книг) Володимира Горбуліна — він був автором-засновником Ради національної безпеки України та першим секретарем РНБО. У його спогадах докладно описано переговори про без'ядерний статус України, про Будапештський меморандум. І він наводить дуже велику кількість аргументів. І суть у тому, що іншого сценарію на той момент не було. Так, можна було поторгуватися про конкретніші гарантії безпеки, про більшу ціну, щоб економічно нам більше допомогли. Тож, можливо, були недопрацювання.

Але я нагадаю, адже тоді від ядерної зброї відмовилися під тиском Заходу. Це була категорична умова Заходу. Сполучені Штати, Європа, цілі міжнародні спільноти дуже боялися, що в процесі розпаду Радянського Союзу ядерна зброя у нових незалежних державах може вийти з-під контролю, може потрапити до терористів.

Не було бажання Росії. Росія сама тоді у тяжкому стані була. А був дуже сильний міжнародний тиск. І всі пострадянські країни, на території яких була ядерна зброя, — наголошую, на всіх, крім Росії — віддали цю ядерну зброю. Не лише Україна, але й Білорусь і Казахстан. Тож тут Україна не була винятком.

Я думаю, що на той момент іншого сценарію не існувало в природі. І, до речі, так, переговори здебільшого йшли за Кравчука, але завершився цей процес вже за Кучми.

Не було іншого сценарію розвитку подій на той момент. Тому не фантазуватимемо. Відбулося те, що відбулося.

Інша річ, що це урок на майбутнє. Не можна покладатися лише на слова про гарантії безпеки. Потрібна конкретика у гарантіях безпеки, і ця гарантія безпеки забезпечується, насамперед, сильною армією. Це також урок. Тому уроки, які ми винесли, ми вже винесли після президентства Кравчука. Але ці уроки ми повинні чітко засвоїти і не повторювати тих помилок, які були в минулому.

— Останні роки Леонід Макарович був головою української делегації у Тристоронній контактній групі щодо мирного врегулювання конфлікту на Донбасі. Коли Леонід Макарович очолив українську делегацію ТКГ, багато хто згадував про нього, як про хитру лисицю, яка пройде між крапельками. І всі розраховували, що ці дипломатичні здібності Кравчука допоможуть зрушити з мертвої точки переговори щодо Донбасу. Зрештою, це йому вдалося?

— По-перше, зазначу, що він очолював українську делегацію в уже похилому віці, адже він був старшим за Леоніда Даниловича Кучму, який перед ним був головою делегації. І, до речі, Леонід Данилович також відіграв велику роль у переговорному процесі. Але цей переговорний процес багато в чому підірвав його здоров'я і став причиною відходу від переговорів.

Леонід Макарович Кравчук міг просто спокійно жити, займатися своїми справами, писати мемуари, виступати. Але коли виникла потреба у тому, що треба поставити на чолі української делегації дуже авторитетну постать, то звернулися до Леоніда Макаровича. Він не думав жодної секунди, він погодився. Тому що він завжди був готовий допомогти своїй державі. Тим паче, йшлося про найважливіший переговорний процес, де треба було захищати інтереси країни. І він, на мою думку, гідно виконав цю функцію.

Так, не вдалося досягти перелому в переговорах. Але це не його вина, адже і до нього теж перелому не вдалося досягти. Намагання піти на якісь компромісні поступки Росії у процесі підписання Мінських угод ми знаємо, чим закінчаться. Росія почала наполягати ультимативно на своєму сценарії їхньої реалізації. Це було неприйнятно для України. І Леонід Макарович не пішов на якісь нові поступки.

Зрозуміло, що він не один приймав рішення. Ключове рішення ухвалює керівництво країни, президент Зеленський. Але Леонід Макарович у переговорах згладжував гострі кути, намагався шукати компромісні варіанти. Він сприяв саме ухваленню перемир'я на Донбасі, яке виявилося найтривалішим.

Але він не міг боротися з агресивністю Путіна. Путін уже тоді бажав війни. Ось особливо вже минулого року стало помітно, що він хотів війни.

Тому тут дипломатичні таланти Леоніда Макаровича не могли протистояти цій російській агресії, прагненню війни. Росія вже не хотіла компромісів, вона хотіла змінити ситуацію в Україні воєнним шляхом.

Але Леонід Макарович, на мою думку, гідно проявив себе у переговорному процесі. Я просто для порівняння скажу. Пам'ятаєте, буквально у момент призначення Кравчука головою української делегації його заступником призначили Вітольда Фокіна, який свого часу був прем'єр-міністром за часів президентства Кравчука. І скільки було скандалів та різних конфліктів через інтерв'ю Фокіна. При цьому жодного скандалу, жодного конфлікту щодо виступів Кравчука за цей час не було. Ось це дуже показовий контраст.

Кравчук діяв не просто у своєму стилі, обережному, дипломатичному. Він підходив до будь-якого свого слова дуже відповідально.

Він не дозволяв робити таких заяв, які могли б бути використані проти країни у переговорному процесі, або могли спровокувати якісь політичні конфлікти навколо його заяв. У цьому значенні треба віддати йому належне. Він дуже гідно головував в українській делегації у Тристоронній контактній групі.

Прямий ефір