Спецвипуск "Неофициального разговора": як живуть біженці з Криму та Донбасу в Азербайджані

Як живуть українці в Азербайджані й чи легко іноземцю відкрити свій бізнес. Як влаштувати дитину до школи й не забути рідну мову. Як допомагають дипломати. І яка найбільша мрія біженців з Донбасу і Криму... Про це і не тільки розповіли герої програми "Неофициальный разговор". Спецвипуск присвячений Всесвітньому дню біженця, який відзначається 20 червня.

Ведуча програми — Карина Самохвалова.

Вишиванки в Баку

Щоп'ятниці українці в Баку приходять до Ukrainian Speaking Club, тут вони спілкуються і практикують рідну мову.

Сім'я Олени та Дениса Рудик переїхала до Баку з Донецької області. Їх рідна Макіївка зараз знаходиться під контролем незаконних збройних формувань. У Олени велика колекція вишиванок, вона їх часто носить в Азербайджані — не тільки у свята, а й у повсякденному житті.

У мирний час Олена працювала в Макіївці на Ясинівському коксохімічному заводі. А Денис Рудик — відомий архітектор, в Донецьку побудував багато об'єктів до Євро-2012. Одна з його робіт встановлена біля стадіону "Донбас арена", біля неї люблять фотографуватися молодята.

— У травні 2014 року ваше життя круто змінилося.

Денис Рудик: Так, абсолютно змінилася. Ми вирішили на якийсь час виїхати відпочити, бо сподівалися, що ця ситуація дуже короткострокова. Якийсь час жили в Києві. Потім знайшли роботу і почали все заново.

— А як до Азербайджану потрапили?

Денис Рудик: Випадково. У мене були проєкти в Азербайджані. Спочатку я епізодично відвідував країну. Потім якийсь час і сім'я приїжджала на канікули. Загалом, роботи в Азербайджані ставало все більше і більше, і ми прийняли рішення якийсь час пожити тут, бо постійно доводиться літати Київ — Баку, Баку — Київ. А зараз ми ведемо вже більш осілий спосіб життя.

— А дітки ходять до школи?

Олена Рудик: Дітки у нас відвідують приватну школу. Займаються бальними танцями, айкідо. Останнім часом дочка вирішила вивчати японську мову.

— В Україні ж ви можете зареєструватися як тимчасово переміщені особи (ВПО), як переселенці...

Олена Рудик: Так, у нас є довідки ВПО. У мене, і у дітей. Бо в Україні без неї навіть у садок, в школу оформити дитину було вкрай складно. Тому довідки ми отримали.

— Ви приїхали сюди, але і тут же бойові дії були торік...

Денис Рудик: Так, ми виходить пережили дві війни. Але насправді в нашому житті була одна війна — у нас на Донбасі. Бо тут, так, були бойові дії, але вони були дуже далеко від нас. Тобто фізично, як на Донбасі, ми їх не відчували.

Скільки всього українців в Азербайджані — точної цифри не назве ніхто. Хтось, як біженець, покинув Україну під час війни на Донбасі, а хтось, як кримська татарка Ельвіна Мурзаєва, приїхала сюди відразу після розпаду Радянського Союзу.

— Як ви сюди потрапили?

— Я з Криму, кримська татарка. Потрапила сюди з обміну студентів. Це був 1991 рік. І з 1991 року я тут — 30 років вже.

— Тобто окупацію Криму ви не застали?

— Мої всі родичі там, я була тут. Звісно, все це переживала тут. Але після анексії я не була в Криму. Мої рідні теж приїжджали до мене до анексії, після цього — ні.

Раніше я щороку їздила до Криму. Зараз... Ну, швидше за все, неприємно. До того ж шлях ускладнився. Як мені розповідали знайомі, які їздили, зараз на адмінкордоні з Кримом треба пішки десь пару кілометрів йти. Якщо раніше це було зручно, зараз фізично це не дуже зручно.

— Ви — вчителька, викладаєте історію. Вам ставлять питання про Крим?

— Так. Але про Крим мало що знають тут. Хоча історично Крим і Азербайджан завжди були дуже сильно пов'язані. Наприклад, тут працювали Бекір Чобан-заде (кримськотатарський поет, учений-тюрколог, 1893-1937, — ред.), Ісмаїл Гаспринський (кримськотатарський просвітник, 1851-1914, — ред.).

— Вас, напевно, тут приймають за свою?

— Я вже 30 років тут. Я чисто говорю азербайджанської, тому так.

Хріновуха як бестселер

А ось Олексій — з Києва, вже давно живе в Баку, відкрив тут свій невеликий ресторан української кухні "Мама накормила".

— Важко відкрити своє кафе в Азербайджані?

— Я б не сказав, що важко. В принципі, держава підтримує повною мірою малий бізнес.

— Ви ж — іноземець, треба було прийти, якийсь хабар дати, напевно.

— Ні. Все офіційно, все "за номерками". Ось приходиш в центр, береш номерок, сідаєш в чергу, тебе запрошують, все оформляють, ніяких проблем взагалі. При відкритті ресторану у нас не було ніяких проблем.

— А за скільки реалізувалася ваша ідея від початку і до втілення? Разом з усіма дозвільними документами та разом з ремонтом приміщення.

— Якби у мене був досвід, то ми б, думаю, з будівництвом, з оформленням документів впоралися б десь за три місяці. Але досвіду у нас не було, тому були помилки з нашого боку, і все трохи затяглося. В цілому зайняло десь 4,5 місяця.

Наш бізнес молодий. Бізнесу рік. І ми потрапили якраз в проблеми з пандемією коронавірусу.

— Поки ще не відбили свої вкладення?

— Ні звичайно. Ні. Але справа йде нормально, в принципі.

— Як ваші азербайджанські відвідувачі реагують на український колорит?

— В Азербайджані дуже велика любов до України. Україну люблять, люблять українців, завжди зустрічають привітно. Точно також приходять в ресторан, в кафе і відчувають себе як вдома. Їм затишно, їжа подобається, відгуки позитивні. П'ють, в основному, різні наші домашні настоянки. Дуже хріновуху обожнюють — взагалі бестселер тут.

— Якусь пораду може дати українським бізнесменам, які хочуть почати свою справу в Азербайджані? Що піде? Що треба везти з України в Азербайджан, і навпаки?

— Я не можу бути порадником у цьому питанні, бо досвіду у мене недостатньо. Будь-яка гарна ідея, привезена з України сюди, думаю, вистрілить. Тому що в Україні, в принципі, бізнес розвинений набагато ширше, більше креативу в ідеях використовується. Думаю, більшість хороших ідей тут процвітали б.

"Щедрик" у горах Азербайджану

У цьому році українському "Щедрику" виповнюється 120 років. У 1901 році Микола Леонтович написав першу редакцію відомої композиції. У зв'язку з цим за сприяння посольства України в Азербайджані був знятий красивий музичний кліп в засніжених горах — тут "Щедрик" по-новому зазвучав за допомогою древніх азербайджанських музичних інструментів.

"Ми реалізували цей проєкт торік. Це була цікава історія. По-перше, ми не очікували, що кліп настільки буде цікавий. Що буде така кількість переглядів. Висота цих гір — 2 тисячі метрів. Добиралися ми туди усюдиходами. Погода була погана, був вітер і мороз, але коли ми досягли висоти, вийшло сонечко. Хоча температура була десь -15 градусів. Тому хлопці зняли відео, напевно, з одного дубля. "Щедрик" виконали професійні музиканти, які тут виступають на серйозних заходах, а виконувала соло — українка Поліна Десятніченко, яка приїхала з Канади і вивчала тут мистецтво мугам", — розповів посол України в Азербайджані Владислав Каневський.

Консул "за сумісництвом"

За останні роки Україна суттєво розширила свою дипломатичну присутність за кордоном. Ставка не тільки на дипломатів з України, а й на інститут почесних консульств. Якщо спрощено, це фактично консул "за сумісництвом". Як правило, на такі посади призначають громадян іноземної держави. Почесні консули користуються привілеями та імунітетом, як і звичайні дипломати. Головна відмінність — вони не є штатними працівниками міністерства закордонних справ і не отримують за консульську роботу оплату, а свою посаду поєднують з основним місцем роботи.

У жовтні минулого року Почесне консульство України було відкрито в місті Шемахи. Очолює відомство — почесний консул України Мехран Гасимов.

— Зона відповідальності консульства — це округ з п'яти міст або п'яти регіонів?

— П'ять міст. Єдиним регіоном серед них вважається Шемаха, Шемахінской регіон. В цілому в них проживає близько 60 громадян України. У більшості випадків це змішані шлюби та громадяни, які залишилися тут з часів Радянського Союзу.

— Чим ви займаєтеся?

— Ми займаємося юридичною підтримкою громадян.

— Це візи, перельоти?..

— Ні. Візами займається посольство. Відстань між почесним консульством і посольством невелика, близько 150 км, тому візовими питаннями займається консульський відділ у посольстві.

— Якщо затримали когось на кордоні, ви підключаєтеся в таких випадках?

— Так. І крім цього бувають форс-мажорні ситуації, коли нам дзвонять з якихось питань з правоохоронних органів, з міграційних служб. Буває затримка з документами з посвідки на перебування, з реєстрацією. Ми отримуємо запит, але в більшості випадків перенаправляємо на посольство. Бо більшість питань у нас зараз пов'язано з паспортами, оформленням документів для отримання паспорта, для продовження його дії, а цими темами займається вже наш консул при посольстві.

Ось ще скоро в Баку плануємо відкриття Українського центру. Ми хочемо, щоб Український центр працював у форматі "єдиного вікна" з надання послуг громадянам України, а також для громадян Азербайджану. Ми плануємо там допомагати з купівлею авіаквитків, з оформленням страхових полісів.

— Такий великий сервісний центр.

— Так. А також ми зараз будемо замикати на собі питання отримання освіти в Україні. Бо зараз на ринку діють багато приватних компаній, які займаються освітою в Україні. Але потім тут у випускників українських вишів виникають проблеми при сертифікації дипломів. Ми зв'язувалися з Міністерством освіти Азербайджану. Вони теж говорять, що, на жаль, немає ніякого централізованого екзаменаційного центру, в який студент може прийти й підтвердити знання.

Просто кожен студент, який навчається за кордоном, при поверненні до Азербайджану повинен з боку Міносвіти підтвердити свій диплом. І після підтвердження диплома він може працевлаштуватися.

Головна наша місія — допомогти й Міністерству освіти, і молодим хлопцям та дівчатам, які хочуть вчиться в Україні. Бо раніше українські вузи вважалися престижними й кожен з батьків хотів, щоб його діти навчалися там. Теперішні ж батьки хочуть Англію, Швейцарію. Але якщо розглядати більш традиційні сім'ї, то вони завжди віддають перевагу українським вишам в Києві або ж московським вишам.

— Які торговельні відносини між нашими країнами?

— Товарообігом у нас зараз становить десь 800 млн дол. за рік, якщо не помиляюся.

Одним з великих інвесторів на українському ринку до минулого року була державна нафтова компанія Азербайджану SOCAR. Інвестиції у них були десь 300 млн дол. Але з минулого року їх вже перевершила азербайджанська компанія NEQSOL Holding ("Нексол Холдинг") із купівлею "Водафон Україна" десь за 735 млн дол. І на сьогоднішні вони є господарями "Водафон Україна". І ми зі свого боку надавали їм підтримку в організації зустрічей з українською стороною.

— Тобто ви можете допомагати бізнесменам знаходити один одного.

— Так. Ось до нас зараз звертаються дуже багато українських бізнесменів, які зацікавлені в азербайджанському ринку. У нас торік тут почала функціонувати Торгово-промислова палата, і ось через неї вони звертаються. Ми теж намагаємося по-максимуму їм допомагати — у зустрічах з міністерствами, з державними компаніями, з приватним сектором.

— Який український бізнес хоче сюди зайти?

— Тут, в основному, у нас ресторатори. Більшість тих, хто звертається, хочуть відкривати тут або ресторан, або кафешки. З теми сільського господарства зверталися теж. Звертаються й IT-компанії.

Ось в цьому році ми плануємо підписання міжрегіональної співпраці між Шемахи та Івано-Франківською областю. Ми хочемо об'єднати два регіони. Бо вони найбільше підходять один одному. Шемахінской регіон дуже відомий виноградарством.

— Так вам Закарпаття треба, а не Івано-Франківськ.

— Ми розглядали й інші регіони. Але нам треба враховувати, що більшість регіонів вже мають угоди про міжрегіональне співробітництво. Ось ми вибрали зараз Івано-Франківськ. І я дуже впевнений, що цей зв'язок буде дуже тісним. І очільники адміністрацій теж будуть тісно співпрацювати. І в Івано-Франківську, може, щось відкриють, і в Шемахи зараз будемо думати, як правильно це все створювати.

Читайте також: Про війну, торгівлю та килими: "Неофициальный разговор" з послом України в Азербайджані Владиславом Каневським