"Специальный репортаж": зламатися не можна вижити — в'язниці ОРДЛО

Понад 300 українців незаконно утримуються у в'язницях окремих районів Донецької та Луганської областей (ОРДЛО). Цивільних, які мешкають на непідконтрольній території Донбасу, звинувачують у роботі на українські спецслужби. "Зізнання" вибивають під тортурами, а людей у результаті засуджують на величезні терміни ув'язнення.

За що можна потрапити до підвалів так званих "ДНР" та "ЛНР", що відомо про долі незаконно затриманих, як їхні рідні борються за справедливість, і що можна зробити, щоби наблизити визволення українців — про це у "Специальном репортаже" журналіста Олександра Махова.

Захиститися неможливо

Історія Валерія Матюшенка — класичний приклад громадянського в'язня на окупованій частині Донбасу. Після початку бойових дій він разом із сім'єю залишився на непідконтрольній території, де працював майстром із ремонту побутової техніки, та не приховував своїх проукраїнських поглядів. У 2017 році його заарештували, звинуватили у "шпигунстві" на користь України, під тортурами вибили зізнання та засудили на 10 років.

Його дружині сказали, що вона повторить долю чоловіка. Тож Тетяна Матюшенко була змушена залишити рідне місто та оселитися у Слов'янську.

"Мій чоловік вийшов на площу. Там на нього чекали співробітники "МДБ". Надягли мішок на голову, скрутили руки, посадили до машини, й вивезли. За три дні прийшли з обшуком, показали "постанови", що він обвинувачується у "співпраці з СБУ", "шпигунстві". Він був звичайним цивільним, займався ремонтом побутової техніки. Єдине — у нас була проукраїнська позиція, і ми цього не приховували. Я дізналася, що існує така в'язниця, як "Ізоляція", де він провів 10 місяців", — розповідає Тетяна.

"Ізоляція" — колишній завод ізоляційних матеріалів у Донецьку. Із початком бойових дій його захопили представники угруповання "ДНР". Приміщення заводу перетворили на справжню в'язницю, влаштували там тортури. Через "Ізоляцію" пройшли понад 3 тис. людей. Одним із керівників цього фактично концтабору був Денис Куликовський на прізвисько "Палич". У листопаді цього року СБУ затримала його у Києві.

"Наскільки мені відомо зі слів колишніх полонених, Валеру катували. Спочатку його посадили до "стакану" на кілька днів. Його побили, зламали ребра. Його обмотували в постільну білизну, потім його катували струмом, потім його часто виводили "на розстріл", змушували працювати", — продовжує Тетяна Матюшенко.

Тетяна Галянт, родичка заарештованої Людмили Гусейнової, розповідає — та жила в Новоазовську та працювала інженером із техніки безпеки на місцевій птахофабриці, а також була волонтеркою — дбала про дітей із розформованої окупантами Новоазовської школи-інтернату.

"Людмила була волонтером, доставляла гуманітарну допомогу дітям на непідконтрольну територію: дитячі іграшки, речі, канцтовари, господарські товари, цукерки. Вона не приховувала, що дбає про дітей. Це все тривало з 2014 до 2019 року. Раз на два місяці вона приїжджала до Маріуполя, забирала речі, везла, потрапляла під обстріли", — згадує Тетяна Галянт.

А у 2019 році представники так званого "МДБ" "ДНР" приїхали до жінки просто на роботу.

"Сказали: "Збирай речі". І забрали її. Обвинувачення — це "бандитизм і шпигунство", — продовжує Тетяна.

Уповноважена Верховної Ради України з прав людини Людмила Денісова каже: розраховувати на верховенство права на окупованій території не доводиться.

"Якщо раптом комусь захотілося розправитися з громадянином України за його позицію, що окупація — це погано, то з ним розправляються таким чином: за інакомислення саджають до в'язниці, подають це як "шпигунство на користь України"... Там не судять — там призначають винних. Так само, як і в окупованому Криму", — наголошує уповноважена з прав людини.

Як повернути українців додому

Україна постійно порушує питання про взаємне звільнення утримуваних осіб та повернення людей додому. Ще під час останньої зустрічі президентів у Нормандському форматі була досягнута згода про звільнення утриманих осіб за принципом "всіх встановлених на всіх встановлених", та доступу до них представників Міжнародного Комітету Червоного Хреста. Але цього й досі не сталося.

"Можна говорити про різні категорії утримуваних осіб. Якщо ми говоримо про тих громадян, які були взяті в полон, засуджені за "шпигунство" за той період, коли триває війна, — це 301 громадянин України. З них 30 жінок. 301 громадянин — 44 військовослужбовці. Вже 1,3 року діє режим тиші, дві сторони домовилися у Мінську, що не стріляють. У цей режим перемир'я список громадян України, які потрапили до в'язниць [ОРДЛО], збільшився на 70 осіб", — зазначає Людмила Денісова.

Радниця — уповноважена президента України Альона Вербицька наголошує, що не можна говорити про те, що офіційна кількість затриманих на непідконтрольній території українців — остаточна цифра.

"Ні, ми не можемо так говорити. У нас є підтвердження, показання свідків, з яких формуються ці списки. Ми знаємо, що вони там. Але перевірити, проінспектувати — не можемо. Ми не маємо доступу. Туди так само не входять представники Міжнародного Комітету Червоного Хреста. Туди, до місць утримання людей, не входять представники місії ОБСЄ", — перелічує Альона Вербицька.

У межах гуманітарної підгрупи у Тристоронній контактній групі (ТКГ) щодо врегулювання ситуації на Донбасі ведуться перемовини щодо звільнення утримуваних осіб. Однак питання це — вкрай складне.

"Це складне питання. Тому що ми не можемо досягти домовленостей. Зі свого боку Україна робить усе можливе, щоби це було виконано. Щоби було повернення людей на ту територію, де на них чекають. Зі свого боку Російська Федерація в ТКГ, через своїх представників, яких вона запросила, представники ОРДО та ОРЛО, — вони кажуть, що розпочнуть перемовини щодо повернення людей лише після того, як Україна виконає низку вимог", — продовжує Альона Вербицька.

Людмила Денисова наголошує — окупанти використовують будь-які відмовки, аби затягнути чи зірвати переговорний процес щодо звільнення в'язнів.

"РФ, окупаційна влада цих територій вигадує різні причини, щоб ігнорувати процес перемовин щодо повернення або обміну "всіх на всіх". Нічого не відбувається абсолютно. Останній [процес взаємного звільнення утримуваних осіб] був навесні 2020 року. І більше нічого не сталося. Вони знаходять різні відмовки — що якогось "процесуального очищення" не відбулося. У них цих громадян — 300 осіб", — каже амбасадорка.

Тетяна Галянт, родичка Людмили Гусейнової, каже — немає жодного підтвердження з боку ОРДЛО, що її тітка перебуває у полоні.

"На жаль, жодного підтвердження немає з того боку. Це є дуже великим каменем спотикання, оскільки будь-які обміни відбуваються, коли і з нашого, і з того боку вона є у списках. Але оскільки немає звинувачення, то внести до списків вони її жодним чином не можуть", — пояснює вона.

Тетяна Матюшенко, дружина заарештованого Валерія Матюшенка, розповідає: окупаційна влада стверджує, що її чоловік нібито перебуває у розшуку.

"Вони постійно кажуть, що він у розшуку. У мене на руках документи — затримання "МДБ", у мене "військовий трибунал" — вирок на руках, у мене — довідка з колонії. Постійно сторона ОРДЛО, Росія кажуть, що він у розшуку… Є доказ — російський канал знімав перед обміном у 2019 році, де мій чоловік чітко засвічений", — наголошує жінка.

Нелюдські умови

Українці, які ув'язнені на непідконтрольній території Донбасу, часто утримуються в нелюдських умовах і без доступу до медицини. Ситуація посилилася на тлі пандемії коронавірусу.

За словами радниці — уповноваженої президента України Альони Вербицької, українська сторона не має інформації про те, чи надають узагалі у в'язницях ОРДЛО будь-яку медичну допомогу утримуваним українцям. Нині ж ситуацію ускладнила ще й пандемія COVID-19. До речі, українська сторона пропонувала допомогу у вакцинації в'язнів.

"Люди, які потрапили до цих в'язниць, мають тяжкі захворювання, які потребують спеціального харчування, дорогих медикаментів. Вони якісної медичної допомоги не отримують. На тлі пандемії людей не вакцинують, люди не мають засобів захисту. За словами родичів, відомо про те, що там масово відбувається захворювання на коронавірус. На крайньому засіданні ТКГ ми промовляли, що Україна готова виділити певну кількість вакцин, щоби провакцинувати людей. Ми просили надати доступ", — каже Вербицька.

Серед ув'язнених, про яких відомо Києву, — вагітна жінка та чоловік із осколковим пораненням. Але зв'язатися з ними, щоби з'ясувати, у якому вони стані зараз, неможливо.

"У нас там зараз перебуває вагітна жінка, на 8,5 міс. Вона підозрюється у "шпигунстві". Якщо ми не досягнемо повернення, вона змушена буде народжувати в тих умовах. Також у нас є чоловік, який має осколкове поранення, він потребує лікування. Ми думаємо, він лежачий. Він там не отримує якісної медичної допомоги. Але перевірити ми цього не можемо, бо немає зв'язку", — продовжує Вербицька.

А заарештований Валерій Матюшенко, як з'ясувалося, також має захворювання, яке потребує негайного лікування.

"З'ясувалося, що у нього передраковий стан щитовидної залози, треба контролювати. У нього потрібно брати кров на аналіз, проводити УЗД. В умовах, в яких перебуває мій чоловік, це неможливо зробити. У якому стані перебувають люди, ви самі можете уявити. Люди після тортур і року не можуть перебувати в полоні. Мій чоловік перебуває там п'ятий рік. Я не знаю, наскільки вистачить йому життєвого ресурсу, щоби там вижити", — каже дружина в'язня.

У Людмили Гусейнової доступу до медицини немає. І так — уже два роки. А нещодавно жінка сильно перехворіла у катівнях.

"На жаль, на цьому етапі, і протягом двох років жодного доступу до медицини вона не має. І вона сильно перехворіла, судячи з усього — коронавірусом. Ніхто не тестує. Але коли була 4 дні температура, єдине, що дали, "Панадол", щоби хоч якось збити жар. Вона мала такий стан... Вона казала: "Не виживу", — розповідає племінниця ув'язненої.

За наявною інформацією, жінку утримують у камері на кілька десятків людей. Щільність утримання — немислима, можливості дотримуватись санітарних норм немає.

"Наскільки я знаю, це камера на 40 осіб, це триповерхові нари на сітці. Ані туалету, ані вмитися, ані поїсти — нічого немає. Люди курять. Опалення жодного немає, доступу до вулиці також немає. Один раз на добу виводять їх туди, де лише стіни та сітка. Лише небо видно", — продовжує родичка затриманої Тетяна Галянт.

"Ми самі їх утримуємо"

Тетяна Матюшенко не лишає боротьби. Жінка разом із іншими близькими в'язнів намагається хоч якось покращити умови утримання, щоби люди по той бік тюремних стін вижили.

"Коли мого чоловіка перевели до Макіївської колонії, там не було вікон, водопроводу. Ми купували скління, везли до колонії, робили скління барака. Шпаклівка, фарба — коштом рідних. Ми їх утримуємо, годуємо, забезпечуємо всім необхідним. Ми впродовж усіх цих років забезпечуємо вугіллям та дровами. Їм дають один мішок вугілля на тиждень. Якби ми не допомагали нашим рідним — вони просто не вижили б", — каже жінка.

Альона Вербицька продовжує — рідним в'язнів надсилають SMS-повідомлення з номерами банківських карток, на які люди перераховують кошти, аби їхні близькі змогли вижити у катівнях тюрем ОРДЛО. Або навіть зрідка зв'язуватися із зовнішнім світом телефоном. А якщо грошей не буде — на в'язнів чекають тортури.

"Ці гроші дають людині змогу здійснювати телефонні дзвінки, мати нормальні умови утримання. За словами рідних, якщо гроші не надходять у вказаний час, ці ув'язнені піддаються знущанням, їх перестають годувати, або годують через день. Кидають до карцерів, до ям. Можуть бити. Це — машина з вимагання грошей. Фактично вони влаштували бізнес на тих людях, які перебувають у них в ув'язненні", — каже Вербицька.

Тетяна Матюшенко розповідає, як відбувається телефонне спілкування із її чоловіком, Валерієм. Поговорити подружжю дозволяється лише двічі на місяць.

"Їм двічі на місяць приносять телефон — у понеділок і п'ятницю. Він пише заяву, що телефонуватиме на такий номер за місцевим зв'язком. Телефонні дзвінки ми оплачуємо. Ми повинні заплатити 50 рублів, щоби чоловікові дали можливість зателефонувати. Він телефонує мамі за місцевим зв'язком, мама набирає мене, вмикає гучний зв'язок шляхом прикладання телефону. Не завжди ми один одного чуємо. Ось так відбувається спілкування. Розмови я намагаюся записувати — щоби потім просто послухати його голос… Для мене це важливо", — каже дружина ув'язненого.

На одному з таких записів Валерій каже Тетяні: "Ти розумниця. Я тебе кохаю".

Життя після полону

Луганчанин Владислав Овчаренко у 2015 році разом із однодумцями спалив прапор так званої "ЛНР", а потім сфотографувався з українським прапором у центрі окупованого міста. Все це він та його однодумці знімали та фотографували.

"Пізніше це відео вийшло у більший формат на YouTube. Ми були в масках, не переживали. Але акція сильно засвітилася. Перша [висунута ​​після затримання "МДБ" "ЛНР"] стаття — це "державна зрада у формі шпигунства", там від 12 до 20 років. І друга, ще за законами України, — хуліганство, наруга над символом так званої "Луганської народної республіки". "Слухання" тривали майже пів року. І 25 жовтня ми отримали вирок. Мене засудили на 17 років, Артема [Ахмерова] — на 13 років. Нам тоді й двадцяти років не виповнилося", — розповідає Владислав.

Хлопець згадує: за ґратами було складно. І найважче було переносити психологічну обстановку, коли допити та побиття перетворилися на рутинні події.

"Фізичний тиск — він насправді ніщо. Сьогодні б'ють, завтра б'ють. Але коли він буденний — допити, то починаєш психологічно... Здоров'я не гумове, ти це розумієш, і на один із допитів ти не можеш встати, бо спина чорна. Ти її не можеш напружити. І виводять на допит, і знову б'ють. Психологія ламається. Але це залежить, напевно, індивідуально від кожної людини", — продовжує Владислав.

Як не зламався — іноді й сам запитує себе. Напевно, допомогло прагнення вижити та побачити своїх рідних.

"Я розумів, що не можу просто падати духом. Я не можу здаватися — заради рідних, заради тих, хто тут за нас боролися. І я не міг здаватися, бо мій Луганськ… Чому я маю здаватися?", — згадує Владислав Овчаренко.

Звільнили хлопця разом з іншими в'язнями, серед яких був затриманий та засуджений разом із ним Артем Ахмеров, та інші земляки з його рідного Луганська, у процесі одночасного звільнення утримуваних осіб у 2017 році. І настав час задуматися про майбутнє, яке із мрії перетворилося на реальність.

"Мої мрії з дитинства були пов'язані з футболом. Тепер я працюю в Українській асоціації футболу менеджером із реалізації соцпроєктів. Я допомагаю ветеранам організовувати турніри. Також дітям-переселенцям допомагаємо — відвідування матчів, організація турнірів, подарунків", — каже Владислав.

Сім'ї в'язнів чекають на своїх рідних по кілька років. Але коли може відбутися повернення українців додому — найскладніше питання, на яке поки що немає відповіді. А в'язням залишається сподіватися, що вони зможуть вийти на волю.