Шах і мат Путіну: промову Зеленського з нагоди Дня Незалежності обговорюємо з директором Українського інституту національної пам'яті

24 серпня в 30-річчя Незалежності України президент Володимир Зеленський виступив із урочистою промовою. Проголосив він її, відкриваючи парад у Києві. Президент робив багато посилань до історичних фактів, і в цьому експерти угледіли відповідь на статтю президента Російської Федерації "Про історичну єдність росіян і українців", в якій Путін фактично заперечує українську історію, заявляючи, що сучасна Україна — "цілком і повністю дітище радянської епохи", а до цього це нібито була "історична Росія".

Під час своєї промови Володимир Зеленський заявив, що "ми — молода країна з тисячолітньою історією".

"Ми будуємо свій дім на землі, де жили й будували наші предки. Ми не в гостях і не в приймах. Ми — молода родина зі славетної династії Київської Русі-України. З роду засновників, з роду хрестителів, з хороброго роду, з мудрого козацького роду. Ми не сироти та не знайди — ми нащадки могутньої країни, яка була центром Європи. Але ми маємо не лише почуватися відповідно, а й поводитися", — сказав глава держави.

Історичні моменти урочистої промови президента України в ефірі телеканалу "Дом" обговорюємо з директором Українського інституту національної пам'яті Антоном Дробовичем.

Ведучі— Альона Чорновол і Денис Похила.

— Під час військового параду 24 серпня президент України також повідомив, що останки видатних українців мають намір повернути до України. Ваш прогноз — про які персоналії йдеться?

— Мені здається, що зараз передчасно говорити про конкретні персоналії. Але це точно будуть видатні діячі мистецтва, полководці, люди, які зі зброєю в руках або своїм талантом боролися за незалежність України та її славу.

Зараз потрібно зосередитися на тому, щоб створити умови для ексгумації та перевезення. Створити чи меморіал українських героїв, чи військово-меморіальне кладовище з відповідним музеєм. Тобто це в першу чергу.

— У чому цього, чому це важливо?

— Якщо ми будемо апелювати до європейського досвіду, наприклад, досвіду Польщі чи Франції, там є простори, які експерти називають "пантеонами", де поховані видатні діячі своєї країни. Тобто вони не згадані, знаєте, просто в підручнику, а є місце з їх усипальнями. І таке місце надихає людей, сприяє розвитку патріотизму. Фізична присутність в таких місцях робить історію більш реальною і, відповідно, більш реально йде усвідомлення своїх коренів. Бо ми звикли до того, що коли ти бачиш реальний предмет або спорудження, або музейний експонат, або усипальню, то на тебе це має більший вплив і сильніше діє на уяву. Така вже природа людей.

— Наше суспільство, напевно, зайве політизовано. Шукають "зраду" або трактують по-своєму навіть в історичних якихось процесах. Ми бачимо, як працюють парламенти інших країн, там теж є опозиція, також можуть виникати конфлікти. Але у європейських політиків це не означає провокації, гру на роз'єднання нації. Вони розуміють, що всі пливуть в одному кораблі, в одній державі знаходяться. Ось як би нам так зробити?

— Перш за все, треба серйозно ставитися до вивчення історії. Тому що у нас в найвищих кабінетах люблять розповідати: ось, історія, деякі історичні моменти розколюють країну...

Дурість розколює країну, а не історія. Коли ми, не маючи знань з певних історичних подій, починаємо ретранслювати якісь ідеологічні штампи, — ось це роз'єднує країну.

Тому найсильніший наш захист проти цього роз'єднання — це глибоке вивчення історичної правди. Визнання собі: так, ось тут ми були молодці та герої, а тут ми були не молодці та не герої.

І коли ми розуміємо повністю контекст, а не якісь окремі шматки, то тоді ми стаємо менш залежні від маніпуляцій, по-перше.

По-друге, нам треба чітко позначати "червоні лінії" — і нам з вами, як суспільству, як громадянам, і службам безпеки. Одна справа — це збирати складні кейси, сперечатися про певні історичні події, й зовсім інша — ставити під сумнів територіальну цілісність, рівноправність громадян тощо. Ось за такі речі потрібно безжально карати відповідно до закону. І суспільство теж має чітко давати сигнал, що люди, які переходять ці межі, ставлять під сумнів людську свободу, гідність, права людини, ставлять під сумнів територіальну цілісність, вони повинні відчути повне засудження від всіх. І це стосується також депутатів, політиків.

— Але ми ж розуміємо, що правда дуже обмежена. Ось у мене в склянці вода і все. Але придумати я можу про цю воду все, що завгодно. Прямо, як Путін у своїй статті "Про історичну єдність росіян і українців". І ось у своїй промові Володимир Зеленський акцентує: "Ми — молода країна з тисячолітньою історією". Відповів він і щодо мови, щодо людей різних національностей, які проживають в Україні, та які її люблять незалежно від того, якою мовою вони розмовляють, в якому регіоні вони проживають і так далі. Підкреслив: "Всі ми — одна сім'я". Ось цю зв'язку питання-відповідь ви як для себе оцінили?

— Високо оцінив. Бо не тільки президент Зеленський, а й в українських медіа, і в суспільстві після виходу цієї тенденційної сумнівної статті Путіна часто підкреслюється одна й та ж сама думка: росіяни самі з собою зараз не є одним народом. Вони обмежують національні меншини, намагалися демонтувати самостійність своїх національних республік. А їх там понад 20. У них люди роблять самоспалення за те, що їм не дають право говорити у своїх національних республіках своїми національними мовами. Це глибока трагедія в Росії.

Російське військово-політичне керівництво не може на це навіть відповісти. Тому що вони не можуть визнати цю проблему. Тому фактично цитати Зеленського — це конкретний аргумент, це удар у саме серце ось цієї брехні, яку продукує Росія.

Будемо чесними, вони всіх асимілюють, щоб стати "єдиним народом", мононацією. І для цього вони підуть на все. Подивіться, що вони роблять в Криму. Вони розмивають кримських татар, зменшують право використання мови, і українського, до речі, теж. І те ж саме відбувається у них в Татарстані, в інших національних республіках.

Тому промова Зеленського — це такий був шах і мат. І в Росії не можуть нічого на це відповісти, бо це їх реальна проблема. Вони не можуть про неї навіть говорити, тому що доведеться визнавати, що це так.