Росіяни, совість і протест: інтерв'ю із засновником Telegram-каналу "Супер" російським журналістом Романом Супером

Роман Супер — 37-річний російський журналіст, документаліст, блогер. 2013 року визнаний клубом телекритиків "ТЕФІ" найкращим репортером Росії. Цього ж року став найкращим журналістом РФ за версією журналу "Сноб".

Після повномасштабного вторгнення Росії в Україну створив Telegram-канал "Супер", в якому публікує антивоєнні листи, графіті, відео та фото, одержані переважно від співвітчизників. З міркувань безпеки сім'ї вирішив залишити Росію.

Роман Супер дав широке інтерв'ю телеканалам "Дом" та UA.

Ведучий — Сакен Аймурзаєв

— Ти виїхав із Росії. Наскільки я розумію, ти зараз у Латвії. Ти маєш якусь постійну роботу — як режисер, як журналіст?

— Роботи в класичному розумінні я не маю останніх 6-7 років. Я не ходжу ані до офісу, ані до редакції, я знімав кіно та працював на себе. Було багато замовлень комерційних та художньо-документальних, творчих. Потім усе це припинилося в один день буквально. І роботи не стало, і грошей.

Ось і тоді я повернувся на інформаційний шлях. Створив Telegram-канал "Супер", почав щодня багато писати, приймати багато повідомлень, верифікувати їх та перетворювати на повноцінний канал.

— Telegram — це тому, що в Росії закрили Facebook?

— Безперечно. А взагалі, я до 24 лютого не дуже розумів, що таке Telegram. Листувався з друзями по-пенсіонерськи у WhatsApp, а вся публіцистика припадала на Facebook. Цього для мене було достатньо.

А потім у Росії Facebook, як і Instagram, був визнаний терористичною організацією і всі стрибнули в Telegram. Усі побігли, і я побіг. Ось тільки тому.

— Як швидко налагодився зворотний зв'язок із Telegram-підписниками? Бо унікальність твого каналу полягає в тому, що люди тобі пишуть.

— Щойно я наважився залишити свою особисту адресу в Telegram. Це не бот, це моя особиста адреса. Немає ніякого помічника, немає жодного редактора, немає ніякого фільтра, який би відділяв ці десятки-десятки тисяч людей від мене.

Я опублікував адресу, і за 10 секунд був завалений 10 тисячами повідомлень. І тоді я зрозумів, що зараз дуже важливо говорити, випускати із себе свою емоцію.

Бо зараз війна рутинізувалася величезною мірою — люди звикають до жаху.

Першого місяця, звичайно, всім хотілося лізти на стіну. І ось люди полізли на стіну до мене. Чому так сталося, я не знаю. Напевно, тому що в мене все гаразд із репутацією. І багато людей мені довіряють.

Спершу мені писали журналісти, люди, які мене знають особисто. Вони почали розповідати, як складно зараз їм працювати у медіа в Росії. Люди були просто у колосальному стресі, й мені про це теж почали писати.

— А що пишуть ці журналісти?

— Вони кажуть: Рома, жах, нас збирають на літучках та кажуть, що всі поїдуть на схід України робити сюжети. Ми не хочемо їхати на схід України, робити про це сюжети, бо в нас через одного родичі в Україні мешкають.

І взагалі нас із цією країною дуже багато пов'язує, всіх російських людей з Україною дуже багато пов'язує, і переважно хороше — родичі, друзі…

І це взагалі катастрофа особистісна. Зараз їхати туди і робити неправдиві злочинні сюжети — це зрада своїх друзів, з якими ми всі борщі на кухні їли.

І ось люди про це почали писати. До певного часу так і тривало. А згодом на деяких державних телеканалах активізувалися внутрішні служби безпеки. Викликали ось редакторів ефірів, просто брали телефони та шукали в контактах прізвище Супер. Намагаючись знайти, так би мовити, "щура" у лавах держпропаганди.

— І людей звільняли?

— Ні. Люди ж не дурні. Я знаю випадки, коли ці редактори відмовлялися віддавати телефони, бо це абсолютне свавілля — кадрову політику визначає не служба безпеки, а телефони є особистою власністю.

Потім почали писати не лише журналісти, але й лікарі, вчителі, айтішники, й навіть співробітники МВС писали, співробітники різних державних організацій. Писали з тими самими емоціями і думками, що життя в певному сенсі закінчилося й для нас. Ми зазнаємо колосального тиску від начальства, колосальних емоційних випробувань, бо ми все це не підтримуємо, і це жах. А ще один жах — що ми не можемо голосно та публічно про це сказати. Бо можуть бути наслідки.

Тобто це така пастка та капкан із двох сторін. Ми у жаху від цієї війни. Але й у не меншому жаху від того, що ми не можемо це висловити. Це прямо якась величезна сіра хмара над величезною сірою країною.

— Військові люди тобі пишуть? Чи сім'ї військових?

— Які зі зброєю ходять та вбивають людей — ні, такі люди, звісно, не писали. Я не впевнений, що ці люди взагалі писати вміють, чесно кажучи. Бо судячи з того, кого відправляють на цю війну...

Але мені пишуть ті ж айтішники, які займаються оборонкою, якимись держзамовленнями. Писав якось хлопець, який для ракетного заводу софти писав.

І він дивувався, що війна триває довгий час, бо він знав стан справ в армії зсередини — він й до війни не найкращим був, а тепер ще і того більше.

Але мені надіслав листа кореспондент ВДТРК (Всеросійська державна телевізійна та радіомовна компанія, — ред.). Він їздив знімати сюжети на Донбас. Він явно схильний до власної державної пропаганди: що "8 років на сході України утискалися права російськомовного населення", що "якби ми першими не напали, то ще гірше було б" і таке інше.

Але при цьому він абсолютно адекватно пише про наслідки цієї війни для Росії. Тобто кореспондент, який лояльний до війни, клепає сюжети для ВДТРК, теж розуміє, що для Росії це справжня катастрофа — і політична, і економічна, і культурна.

І найбільше його налякала — фашизація російського суспільства.

Як я порівнював цю букву Z із напівсвастикою. Залишилося трохи домалювати і буде те, чим нас усіх лякають також багато років.

— А багато хто звільнився з державного телебачення?

— Більшість залишається, сподіваючись, що цей кошмар швидше закінчиться, і всі повернуться до своїх нешкідливих північнокорейських сюжетів про зустріч Путіна в Ірані на найвищому рівні. І просто війна піде з повістки, і буде не так складно засипати ночами.

Трагедія всіх цих людей полягає в тому, що у Росії за останні 20 років система працює так, що працюючи на пропаганду, ти не можеш працювати більше ніде. Бо нічого іншого більше не лишилося. Медіаринку немає.

Ані про моду, ані про одяг, ані про їжу, ані про хорошу Москву вони теж не можуть робити репортажі, бо ЗМІ цих немає, все закрили.

А на західні канали російською мовою типу Deutsche Welle або "Радіо Свобода" цих людей ніколи не візьмуть, навіть якщо внутрішні переконання збігаються з цими медіа.

І залишається або йти кардинально в іншу сферу (а в сьогоднішній Росії при загальному безробітті це складно). Або тихенько перечекати та робити свої сюжети, зазнавати принижень з боку власної совісті. І більшість людей вибирають найпростіший шлях.

А щодо людей, які звільнилися — їх було кілька сотень. Для розуміння, на одному "Першому каналі" працюють кілька тисяч. Тому звільнилися найчутливіші.

— Читаючи твій канал, емоції людей, поставлю просте запитання з України: якщо вам, росіянам, так боляче, чого ви нічого не робите, чому не виходите на вулиці?

— Є різниця між "нічого не робите" та "не виходите на вулиці". Неучасть у злі — це дія, і це "не нічого не робити". Це перше.

Так, дійсно, люди не виходять на вулиці, з однієї простої причини. У нас у всіх жива генетична пам'ять, і нам необов'язково для цього до 1937 року занурюватися. Ми можемо згадати для цього минулий тиждень, коли людину, яка назвала війну "війною" посадили у в'язницю на 7 років. Людина, яка виходить на вулицю з транспарантом і каже "Припиніть обслуговувати війну", із ймовірністю 99% теж сяде у в'язницю на 7 років.

Українські хлопці можуть парирувати: "Всіх не пересаджають". А, на мою думку, — пересаджають.

— Тоді що ж виходить, тільки чекати?

— Я думаю, що так. Можна подивитися на іншу сусідню країну — Білорусь, і побачити, що вийде.

— А тобі з України пишуть?

— Пишуть. Наприклад, за ці 5 місяців два прокляття прийшли з України. Це була агресія типу: ви всі раби, ви можете тільки графіті на стінах за мир малювати, а взагалі-то ви недолюди. Ось таке було, але двічі всього.

Решта українців пишуть, що ми читаємо тебе, щоб остаточно не впасти в цей стан абсолютного зла, абсолютної агресії.

Щоб розуміти, що не всі німці, які жили в Німеччині під час Другої світової війни, були фашистами та нацистами, що не всі німці хотіли спалювати євреїв у печах. Ось такі речі пишуть, досить страшні.

— Графіті — це окремий пласт твого Telegram-каналу. Ти публікуєш їх щодня. Як я розумію, люди по всій Росії малюють антивоєнні написи, графіті й фото надсилають тобі. Звідки найбільше надсилають?

— Найбільше антивоєнних графіті приходить з Петербурга. Трохи менше — із Москви. А далі — вся країна, від Калінінграда до Териберки.

Усі поверхні, до яких дотягується рука людини, якщо ці місця не знімають камери спостережень, вкриті яскравими антивоєнними написами. Вже тисяча фотографій. Дуже багато. І вони не закінчуються.

Ось зараз, поки з тобою розмовляю, надійшло 14 повідомлень за 32 хвилини. І у кожному повідомленні — 3-7 фотографій.

Ці фото — це теж протест. Державні люди змушують скрізь ліпити цю напівсвастику Z — на машину, на дитячий підручник, пенал, велосипед… А ці графіті — це відповідь їм. Це відповідь на їхню цифру, що типу 89% росіян підтримують війну.

Ви ходите вулицями, відірвіться від телефону, подивіться навколо. Чи багато в потоці машин ви побачите букв Z? Одиниці! А антивоєнних написів багато, це один із способів, який дозволяє людям висловити свою позицію. І ось інші люди йдуть вулицею, бачать, знімають та надсилають мені такі фото.

— Але навіть коли ти дивишся на ці графіті, іноді мене дивує, наскільки російське суспільство зґвалтоване режимом. Що навіть у такій формі протесту відчувається, як вони стримані, як вони намагаються нейтрально написати: "Ні війні" чи Fuck the war. Тобто що прямо не стосується Путіна, що не містить української символіки, бо це вже злочин зараз у Росії. Тобто навіть сміливі люди у Росії сьогодні все одно стримані.

— Ти маєш рівно три секунди для того, щоби щось написати, щоб тебе ніхто не помітив і не настукав. Ти не впевнений, що тебе не знімають камери у той момент… Тому я не знаходжу моральних сил звинувачувати в цьому людей.

А загалом так — люди абсолютно залякані. Залякані та зґвалтовані.

— Надалі ти як сценарист, як режисер щось плануєш робити із цим неймовірним потоком листів, із цією енциклопедією російської людини?

— Я дуже хотів би це все під обкладинку запхнути та зробити книгу з цього. Вже є такі пропозиції від двох видавництв, на жаль, не російських. Тому як зробити книгу — мені вже зрозуміло.

А щодо кіно… Кіновиробництво — це довго, дорого і важко. Ось зараз у мене таких можливостей немає. Але до мене звертаються документалісти, які таку можливість знаходять, і вони в мене запитують контакти людей, історії яких їм більше сподобалися. Якщо люди дозволяють дати свої контакти, я ними ділюся.

Якщо хтось ще знайде якусь прикладну користь у цьому Telegram-каналі — художники, режисери, сценаристи… — хлопці, пишіть, я вас з усіма зведу.

— У тебе донька та син. Як ти дітям поясниш, особливо сину, він старший, що відбувається?

— Йому вже нічого не треба пояснювати. Він народився в сім'ї журналіста, він з перших днів свого життя слухав "Эхо Москвы" щодня за сніданком на кухні, він знайомий з усіма крутими телевізійними журналістами, бо вони мої товариші та друзі, й вони приходили до нас у гості. Йому нічого не треба вже пояснювати.

Він абсолютно шокований тим, що в XXI столітті президент країни, яка колись дуже сильно постраждала від фашизму, сам виявився фашистом.