"Поїду до Росії і скажу: "Путін, давай, пока". І — пук…": діти Харкова та Миколаєва показали своє життя у війні

З початку повномасштабної війни станом на 1 червня в Україні 243 дітей загинуло, 446 було поранено. Це лише приблизні дані Офісу генпрокурора України, адже підрахувати точну кількість постраждалих наразі неможливо. Про дитинство на війні телеканалу "Дом" розповіли п'ять дітей із прифронтових Харкова та Миколаєва.

Мишко — Харків

8-річний Мишко показує свою колекцію уламків російських снарядів, яку зібрав разом із друзями у дворі.

"От цей — найбільший, ми знайшли біля нашого під'їзду. А біля паркану лежав ось цей шматок. На третьому місці — цей шматок: ми його знайшли на місці, де впало і спалахнуло. Я їх збираю, щоб перетопити на кульки та відправити на Путіна", — розповідає хлопчик.

Усю війну Мишко живе разом із мамою в одному із північних районів Харкова. Ходить у другий клас, але востаннє був на заняттях у школі 23 лютого — за день до повномасштабної війни. Любить займатися тхеквондо та грати у шахи.

Вдома у Миші є дві кішки та собаки.

"З собаками можна пограти. А з котами — просто погладити їх, вони можуть заспокоїти тебе, коли ти нервуєшся, або з ними можна поспати, бо вони пухнасті, як іграшка", — ділиться він.

Від обстрілів із мамою рятується в підвалі. Тут хлопчик малює. На одному з малюнків — бог і два янголи.

"Вони захищають наш будинок куполом. Щоб ніяка ракета, ніяка куля не поламали наш будинок... Ось сьогодні вночі, прям, такі ду-дун були. Страшно. Коли страшно, йду до мами та обіймаю її. Я її дуже люблю. Коли вона поруч, я дуже заспокоююсь", — пояснює Мишко.

Більшість його друзів поїхали із Харкова.

"Вони боялися, що в них можуть потрапити снаряди. Коли почалася війна, вони одразу тоді поїхали", — сумує він.

26 лютого у Миші день народження, сім'я планувала відсвяткувати його в Єгипті. Але 24 лютого розпочалася війна. Хлопчик добре пам'ятає цей день.

"Того дня, коли мама та тато сказали, що почалася війна, я спочатку просто пішов почистив зуби. Потім пішов на ліжко дивитися мультики. Мама з татом сказали, щоб я одразу одягнувся — на випадок, якщо до підвалу йти... Ми ж збиралися поїхати до Єгипту на день народження, але війна почалася... Я дуже засмутився. Спочатку подумав, що це просто жарт. Але коли був перший бабах, тоді я вже все зрозумів", — згадує 8-річний харків'янин.

Свій день народження Мишко святкував разом із татом та мамою — але в підвалі. Під обстрілами.

"Я найбільше мрію, щоб у світі настав мир, і щоб вся зброя у світі пропала і вся техніка, яка може вбивати людей. Війна — це дуже погано. Це просто місиво людей, коли хтось вбиває іншого. А щоб війни не було — потрібно просто жити мирно", — робить висновок хлопчик.

Богдан, Діма, Аня, Катя — Миколаїв

Богдану, Дімі, Ані — 5, 7 та 9 років. Вони живуть у сонячному Миколаєві, який сьогодні знаходиться за кілька десятків кілометрів від лінії фронту.

Наймолодшому Богданчику — 5 років. Він ще не ходить до школи, але знає, що таке війна. Старші брат та сестра придумали для нього казку про пелікана, який пукає, та про баскетбольну команду, яка вночі дуже голосно бахає м'ячем.

"Стріляють, пелікан пукає. А ще грають у м'яч. Вночі так грали, що ми аж у коридор побігли", — каже Богдан.

"Коли бабах сильно і коли довго, то нас мама швидко в коридор. Ми туди тікаємо, у нас паніка... Коли на вулиці сирена — треба бігти додому, коли стріляють — треба йти в коридор або у підвал", — додає 9-річна Аня.

Діти люблять грати в хованки та наздоганяння, а ще кататися двором на велосипеді.

"Мама з нами ходить гуляти надвір. Бо там сирена, але тоді ми додому біжимо, бо ракета може прилетіти", — пояснює 5-річний хлопчик.

7-річний Діма хоче до Польщі, "бо там нестрашно".

"Тут мені страшно. У Польщі нестрашно. Хочу за кордон — у Польщу чи в Німеччину. А коли тут перестануть стріляти — поїду до Росії і скажу Путіну: "Путін, давай, пока". Пук — і все, він помер, а потім приїду до України і скажу: "Все, я переміг Путіна. Все, він помер". Я на Путіна ображений, тому що він своїх солдатів кинув на Україну", — розмірковує хлопчик.

Богдан, Діма та Аня мають ще старшу сестру — Катю. Цього року вона закінчила школу. Як і всі українські випускники - дистанційно.

"Взагалі вчитися було не складно. Просто під кінець року у нас теми були легкі. Найбільше — це повторення. Тому якщо ти навчався в 11 класі, то все було легко. А так хочу стати учителем української мови та літератури, мені взагалі змалку мови подобаються”, — каже Катя.

Дівчина розповідає про своє життя у реалії обстрілів.

"Ось прокинулася о 6-й ранку і не могла заснути після вибухів. Пішла гуляти з собакою, бо подумала: якщо зараз не погуляю з нею, а не дай боже буде гірше — а в мене собака не вигуляна. Я пішла з нею прогулялася. Потім, начебто, трохи вщухло. Але все одно десь далеко чутні були постріли. Під час обстрілів думаю тільки про одне — аби не в наш будинок", — ділиться Катя.

— Катю, а що ти найбільше любиш?

— (сміється і плаче) Жити!