Від інтернатів — до сімейних форм виховання: про захист прав дитини в Україні говоримо з Олексієм Лазаренком

1 червня — День захисту дітей. Для більшості країн він давно став прекрасним сімейним святом, приводом відвідати всією родиною кафе, парк атракціонів або вирушити на пікнік. Проте це не означає, що дітей більше нема від чого захищати.

На пострадянському просторі існує безліч ризиків, яким піддаються діти: наприклад, домашнє насильство, недотримання права на базову освіту, а також ситуація в інтернатних установах, про шкоду й переваги яких сьогодні сперечаються правозахисники та законодавці.

Про те, як забезпечити права дитини, у програмі "На самом деле: Россия" телеканалу "Дом" говорить віцепрезидент Всеукраїнського фонду "Захист прав дітей" Олексій Лазаренко.

Ведуча програми — Марія Строєва.

— Від яких небезпек захищають дітей 1 червня?

— Поняття День захисту дітей трохи звужене, тому що цього дня потрібно говорити про дотримання та забезпечення прав дітей. Ймовірніше, я б назвав його Днем захисту прав дитини. Наші діти мають ті права, які виписані в конвенції ООН про права дитини, зважаючи на яку можна визначити, захищена дитина чи ні.

Я б говорив про дотримання або забезпечення тих чи інших прав, які регламентовані Конвенцією про права дитини. Насамперед — це право жити в сім'ї. Але тут виникає таке поняття, як домашнє насильство — це катастрофічна проблема для всього пострадянського простору.

Україна була першою з країн, які ухвалили закон про попередження домашнього насильства. Після України такий закон було ухвалено в Грузії, потім у Казахстані, Молдові. Якщо країна ухвалює цілий закон про попередження домашнього насильства, значить — це проблема на рівні держави.

Наступне — реалізація права на освіту. Здавалося б, багато країн мають традицію, що освіта безкоштовна та для всіх. Але якщо ми подивимося на цю проблему очима батьків, які мають дітей з інвалідністю, то ми зрозуміємо, що не для всіх це право забезпечене.

І лише зовсім нещодавно, коли ми стали говорити про інклюзивну освіту, про інклюзію, як про реформаторський рух системи освіти, ми можемо говорити про те, що право на якісну освіту надано й тим дітям, які мають інвалідність. Тому що у нас взагалі суспільство недружнє для дітей загалом, і особливо — для дітей з інвалідністю.

Далі — право на розвиток. Багато батьків, які дали життя дитині, думають, що на цьому їхня функція закінчується. Потім — займаються школа, держава. Насправді право на розвиток — дуже важливе право для дитини, тому що саме батьки повинні забезпечити його: разом з дитиною робити уроки, розвивати, грати в ігри, забезпечити їй можливість відвідувати музеї, займатися спортом, хобі.

У нас же іноді свої обов'язки батьки бачать лише в тому, щоб нагодувати дитину, одягнути і, вибачте мене, "виперти" до школи.

І останнє, на що б я дуже хотів звернути увагу, — це правосуддя, дружнє до дитини. В Україні у нас три гілки влади: судова, виконавча та законодавча. Говорячи про судову владу, у нас правосуддя є недружнім до дитини. Я говорю не лише про Україну, а й про весь пострадянський простір, тому що ми взяли за основу систему правосуддя, яка була в СРСР. Хоча вона була не найгіршою, і особливі моменти здійснення правосуддя щодо неповнолітніх були — але вони були недружні.

І сьогодні правосуддя залишається недружнім до дитини.

— Радянська система передбачала відмову батьків від дитини з інвалідністю, після чого її доля найчастіше складалася плачевно. Можливість дітям з інвалідністю отримувати повноцінну освіту — частина соціалізації. Як у цьому контексті розвивається ситуація на пострадянському просторі? Яким чином і в які терміни держава може впоратися з цією проблемою?

— Ми передусім говоримо про дітей з інвалідністю, про дітей з особливими освітніми потребами. Ви абсолютно правильно сказали, що в радянські часи батьки мали можливість відмови від дитини з інвалідністю. Але в Україні, наприклад, така норма вже ліквідована — батьки не мають права відмовитися від дитини, вони можуть лише дати згоду на усиновлення дитини.

Що стосується взагалі сирітства — ми теж повинні розділити. Сирітство у нас переважно соціальне, тому що сиротою дитина може стати лише в одному випадку — якщо батьки загинули або зникли безвісти. Зараз використовується інший термін — діти, позбавлені батьківського піклування. За різними випадками — невиконання батьківських обов'язків, насильство над дитиною, незабезпечення прав дитини.

Тобто це соціальне сирітство, коли держава втручається до приватного життя. Нагадаю, що, відповідно до ст. 8 Європейської конвенції про права людини та основоположні свободи, приватне життя є недоторканим, але в деяких випадках держава може втручатися до приватного життя. І тоді держава бере на себе відповідальність, вилучаючи дитину з сім'ї та думаючи, де їй буде краще.

Говорячи про інституції та про так звані школи-інтернати, дитячі будинки, про те, що було раніше й дісталося пострадянським країнам у спадок. Є таке поняття, як сімейна форма виховання, і в західних країнах вона давно широко застосовується. Прийомні сім’ї, патронатні сім'ї, фостерні сім'ї — все це різні види сімей.

Наприклад, фостерна сім'я — там батьками працюють. Від них не вимагається любити цю дитину, потрібно забезпечити її права. Зазвичай до фостерних сімей потрапляють діти віком від 11 років і старші. Діти проблемні, чия поведінка відрізняється від норми. Це спеціалізовані сім'ї — щоб дитина розуміла, що таке сім'я, виховувалася в сімейному оточенні, а не була в загоні, як це раніше було.

Говорячи про прийомні сім'ї. Є патронатні сім'ї, це як тимчасове влаштування. В Україні є ще така форма сімейного виховання, як дитячі будинки сімейного типу — до 10 дітей. Тобто коли сім'я, маючи своїх дітей, бере ще на виховання до 10 дітей.

Як справи на пострадянському просторі? Важко. Особливо в Росії. Це великі інтернати, великі інституції. Знову ж таки через те, що потрапляють туди діти за принципом соціального сирітства, коли батьки вже педагогічні банкрути й не можуть виконувати обов'язки щодо виховання дітей, і ці діти потрапляють до таких великих інституцій.

Я свого часу очолював підрозділ кримінальної міліції у справах дітей. На рівні всієї України у нас були приймальники-розподільники — спеціальні установи для дітей, які скоюють злочини. І у нас свого часу була навіть угода між Казахстаном, Росією, Молдовою, Україною про повернення таких дітей, якщо вони будуть знайдені на території суміжних держав ("Угода про співробітництво держав-учасниць Співдружності Незалежних Держав з питань повернення неповнолітніх у держави їх постійного проживання", — ред.). Я відвідував такі установи. Можу сказати, що в Росії вони залишилися.

Це дуже погано, тому що, яка б не була соціально відповідальна держава, вона не може навіть у своїх інституціях забезпечити ті соціальні потреби й дати дітям ті соціальні навички, які необхідні потім у сімейному житті, у дорослому житті.

Я думаю, що це загальна для країн пострадянського простору тенденція — перехід від великих інституцій до сімейних форм виховання. До речі, в Україні почалася реформа децентралізації. Вона, звичайно, йде "зі скрипом", дуже важко, тому що вимагає чималих грошей. Але, як завжди, у нас знову за залишковим принципом фінансується сфера захисту дітей. На жаль.