Контроль і свобода: навіщо потрібне саморегулювання ЗМІ

Свобода та незалежність, захист від політичного тиску, упор на точності та якості матеріалів. Таким чином переваги саморегулювання ЗМІ визначили в ОБСЄ ще у 2008 році. У деяких країнах, наприклад, в Швеції, ця система існує вже понад 100 років. В інших — запрацювала нещодавно. В загальних принципах саморегулювання медіа розбиралися журналісти програми "На самом деле: мир" телеканалу "Дом".

Саморегулювання в Данії

У 2006 році хвиля протестів охопила мусульманські країни. Це сталося після того, як одна з данських газет опублікувала карикатури на ісламського пророка Мухаммеда. Протести призвели до загибелі людей. Автор малюнка був змушений переховуватися через погрози. Тодішній прем'єр Данії Андерс Фог Расмуссен наголосив, що "ми поважаємо почуття віруючих, але також виступаємо за свободу слова".

"Свобода слова — фундамент данської демократії. Й данський уряд не може впливати на пресу", — заявив Расмуссен.

У Данії держава не робить замах на свободу слова журналістів і в ЗМІ є юридичне право на подібні карикатури.

Але є й моральне право, яке існує поза сферою правового регулювання. Як ЗМІ залишатися відповідальними без втручання держави? Висновок експертів — саморегулювання.

"Є різні способи регулювання ЗМІ. В одному крайньому випадку у вас є абсолютна свобода ЗМІ й ніякого контролю. В іншому крайньому випадку — держава все контролює, контролює ЗМІ абсолютно. І десь посередині — система саморегулювання... Це жоден із крайніх випадків, там немає ані анархії, ані зарегульованості", — коментує Лайф Ленсман, член правління Нордичного журналістського центру в Данії.

Ленсман пояснює, що в скандинавських країнах в основі системи регулювання медіа кілька компонентів:

• Загальна декларація прав людини 1948 року, яка гарантує свободу слова;
• національне законодавство, адже свобода слова не безмежна, і коли вона загрожує, наприклад, нацбезпеці, держава не може залишатися осторонь;
• саморегуляція — вона включає етичні кодекси, Раду з питань преси, омбудсменів, професійні асоціації та аудиторію.

"Коли закінчується регулювання з боку держави, починається сторона етики та саморегулювання, тому що етика не є предметом регулювання держави або судів. Це тільки питання саморегулювання", — пояснює Лайф Ленсман.

Рада преси

Один із елементів саморегулювання — Рада преси. Вона розглядає скарги на ЗМІ, керуючись етичним кодексом. Знайшовши порушення професійних або етичних стандартів, Рада просить ЗМІ виправити помилки або опублікувати спростування. У Швеції діє система адміністративних штрафів, які платять порушники кодексу етики. А в Данії Рада може оштрафувати видання або ініціювати судовий розгляд. Але таких випадків ще не фіксували.

Разом із тим, в Данії працює система не саморегулювання, а сорегулювання — склад Ради преси затверджує Міністерство юстиції та є прив'язка до законодавства у вигляді закону про відповідальність ЗМІ.

У Молдові — однієї з країн пострадянського простору — Рада преси з'явилася відносно нещодавно, у 2010 році. Головною мірою покарання є моральні санкції.

"Рішення ради преси, в принципі, мають рекомендаційний характер. Не більше 60% рішень Ради преси Молдови виконуються тими ЗМІ, проти яких були спрямовані скарги", — зазначає Петру Маковей, виконавчий директор Асоціації незалежної преси Молдови.

Як правило, Рада преси не має юридичного статусу, це громадянська ініціатива. Фінансується вона самими медійними організаціями-засновниками, не урядом, щоб держава не втручалася в діяльність регулятора та не диктувала, як і які події висвітлювати.

Пресомбудсмен

Ще один елемент саморегулювання — пресомбудсмен, посередник між ЗМІ та аудиторією. У Канаді, США та Данії великі видавництва, як правило, наймають штатних омбудсменів, які займаються скаргами й спростуваннями. У Швеції є національний омбудсмен.

У Франції до 2008 року на громадському телеканалі France-2 навіть виходила 20-хвилинна програма "Тижневик посередника". У ній омбудсмен озвучував листи аудиторії та разом із журналістами, експертами та глядачами розбирав помилки в прямому ефірі.

А якщо все ж держава?

У Вірменії розвиток системи саморегулювання стимулюється на державному рівні, хоча й без безпосереднього втручання влади. Але разом зі стимулюванням є і негативний момент — посилення законів.

"У нас кілька таких законопроєктів наразі розглядаються в парламенті. Один вже ухвалений. Це збільшення сум компенсацій за образу та наклеп. ЗМІ, журналісти приходять до усвідомлення, що краще регулюватися самим, ніж віддавати свою долю в руки державних органів", — каже Борис Наварсардян, член Наглядової ради з етики ЗМІ у Вірменії, президент Єреванського пресклубу.

Україні потрібен свій шлях

Чому не варто віддавати функцію регулятора державі? Це може призвести до тоталітаризму, повного контролю, цензури, вважає членкиня Комісії з журналістської етики України Тетяна Лебедєва. На її думку, єдиною альтернативою жорсткої регуляції може й має бути саморегулювання. Однак воно стикається з деякими викликами.

"На жаль, саморегулювання ще не стало необхідною умовою роботи журналіста. Про нього мало знають, погано розуміють і дуже часто вважають додатковим обмеженням. Ось яскравий приклад. Зараз готується нова редакція закону про медіа. Активну участь в її розробці беруть медіагрупи, і всі вони активно опираються тому, щоб саморегулювання було згадано в цьому законі", — розповідає Лебедєва.

В Україні триває дискусія — чи варто згадувати саморегулювання в законі про медіа. Прихильники вважають — щоб саморегулювання запрацювало повноцінно та його дотримувалися всі медійники, потрібно вписати його в закон. В ідеалі також передбачити санкції для порушників. Противники кажуть — навіщо потрібно регулювання законом, якщо це саморегулювання.

При цьому експерти зазначають, що скопіювати досвід інших країн не вийде, тому що у кожної держави свої традиції, історичний досвід і закони. Тому Україні потрібно знайти свій шлях.

Саморегулювання — не цензура

Тему саморегулювання ЗМІ в програмі "На самом деле: мир" обговорюємо з Діаною Дуцик, виконавчою директоркою Українського інституту медіа та комунікацій, членкинею Комісії з журналістської етики.

Ведуча програми — Анна Нитченко.

— Саморегулювання часто спотворено сприймається як тиск, як цензура. Що показує світова практика — наскільки ефективно саморегулювання?

— Саморегулювання — це той механізм, який дозволяє медіа самим працювати за стандартами етики в тих питаннях, в які загалом не потрібно втручання держави. Тому що етичні питання не повинні регулюватися державою. Це дуже важливий момент.

Саме журналістська спільнота, самі ЗМІ повинні прийти до того, що є кодекс етики, є певні професійні стандарти, за якими мають працювати сумлінні журналісти.

Держава ж може регулювати інші моменти. Наприклад, пов'язані з ліцензією, це важливо, це є у всіх країнах. І не можна говорити, що регулювання зовсім немає, воно є, просто воно стосується зовсім інших тем.

— Хочу поговорити ще про захист журналістів. У 2020 році в світі було вбито 42 журналісти, 235 працівників медіа потрапили до в'язниць. Як можна посилити гарантії безпеки журналістів, операторів, працівників ЗМІ в цілому?

— Професія журналіста стикається з багатьма ризиками. Зокрема і з тими, про які ви згадали.

Звичайно, кожна держава має гарантувати безпеку журналістів, які працюють у цій конкретній державі. Важлива роль і реакція правоохоронних органів, важливо розслідування справ, які стосуються вбивства журналістів. Дуже часто ці справи не розслідуються належним чином, і ми не знаємо, хто є замовником. І навіть якщо вбивця заарештований, замовників ми часто не знаємо. І це велика проблема, про неї треба говорити та постійно тримати в тонусі правоохоронні органи, нагадувати їм, що вони повинні займатися цими справами.

— Який вид ЗМІ зараз найбільш популярний у світі? Наприклад, в Україні зараз говорять про те, що друковані медіа вимирають. А в Європі — наприклад, в Австрії, в Бельгії — кіоски для друкованої преси працювали навіть під час карантину. У Німеччині листоноші спеціально розносили ці видання, а італійці могли за пресою виходити без спецпропусків.

— Не має єдиної, я б сказала, такої універсальної тенденції. У різних країнах, на різних континентах дуже різні тенденції. А африканський континент взагалі особливий — там все по-іншому розвивається, ніж в Європі.

Європа традиційно привчена багато читати, тому друкована преса зберігає там ще свої позиції.

В Україні ми бачимо інші тенденції. Вони пов'язані з економікою, з логістикою, тому що в нас немає нормального постачання щоденної преси. І тому друкована преса в Україні вмирає, дійсно. Але водночас у нас дуже велика кількість онлайн-ЗМІ, телебачення розвивається. Крім того, останнім часом розвивається радіо та подкаст.

Також ми спостерігаємо в Україні велику кількість блогерів, тобто триває розвиток блогерства. Я не називаю це журналістикою, проте це дуже популярна форма. І молодь часто більше довіряє блогеру, ніж засобу масової інформації. Але це питання вже до самих ЗМІ, як їм повернути довіру та завоювати знову увагу молодого покоління.

— А за жанрами, за формами — що більш популярно? Наприклад, більш популярні великі статейні матеріали, глибока аналітика? Або, скажімо, короткі форми — як в Telegram-каналах, коли в короткому повідомленні передані лише основні меседжі?

— Мені здається, це залежить від аудиторії. Тому що немає єдиної аудиторії, як такої — ані у нас, ані у світі. Ось молоді для розваги цікаві короткі формати, це TikTok, відео в TikTok або в інших соцмережах. Telegram і Facebook популярні зараз, наприклад, серед журналістів, як робочий інструмент. Тобто все залежить від того, до якої групи ви належите, і який інструмент, яка платформа популярна в цій групі. Я б не сказала, що є єдина тенденція. Також я не вважаю, що вмирають великі, "довгі" жанри.

Якщо подивитися на сім останніх років, поки у нас триває війна, у нас дуже багато жанрів (які, здавалося б, вже померли) навпаки живуть новим життям.

Наприклад, це жанр репортажу — абсолютно не короткий жанр, проте, багато журналістів працюють в цьому жанрі, а люди читають те, що вони роблять. Тому що всіх цікавлять не тільки новини, а певна рефлексія, яку люди переживають під час складних подій.