Коли ти не така, як усі: історії булінгу трьох відомих українок

Люди завжди боролися за право жити своїм життям, мати рівні можливості та бути вільними. Але частина суспільства часто сприймає розширення прав іншого, як звуження своїх власних, незалежно від того, чи так це насправді, чи йдеться про забобони. Хто і як в Україні бореться за свої права, навіщо їм це треба і перед якими труднощами вони постають при захисті своєї ідентичності — в "Специальном репортаже" телеканалу "Дом".

ЛГБТ-спільнота в очікуванні закону

Зараз особливо на слуху конфлікти, пов'язані з тим, що вперше за роки незалежності ЛГБТ-групи стають видимими. Уже кілька років в Києві проходить прайд, і з кожним роком ця акція стає все масштабнішою. Але зростає активність як організованих радикальних традиціоналістських груп, так і клерикальних противників проявів ЛГБТ-людей в публічній сфері. Останні кілька років повідомлення про зірвані просвітницькі акції та напади на активістів ЛГБТ-руху стають регулярними.

Керівниця організації "Інсайт" Олена Шевченко — одна з частих мішеней нападників. На її Facebook-сторінці безліч повідомлень про конфлікти з радикальними традиціоналістами. Олена дуже публічна в питанні захисту прав ЛГБТ-людей.

"Я можу сказати, що не менше 50 разів на місяць мені пишуть якісь загрозливі коментарі. Ще є окремий вид переслідування — коли твій номер телефону зливають в різні радикальні групи. І ці люди починають тобі дзвонити та говорити усіляку гидоту, наприклад... Добре, що це відбувається не 10 разів на день. Але деякі люди, я думаю, стикаються з цим, можливо, ще більше, ніж я", — розповідає Олена Шевченко.

Вона вважає, що це не просто прояв особистої ненависті та неприязні.

"Люди, які пишуть мені погрози, сприймають мене, насамперед, як громадську діячку. Тобто людину публічну, на яку вони намагаються будь-яким чином тиснути, накласти якусь цензуру, зробити так, щоб я не говорила. Тобто основна їхня ціль — цензурувати", — пояснює правозахисниця.

Проблема і в тому, що далеко не всі співробітники силових органів розуміють природу агресії щодо Шевченко та інших ЛГБТ-активістів. У тому ж зриві акцій і нападах вони бачать правопорушення та злочини на побутовому ґрунті, а не на ґрунті ненависті до певних груп людей.

Не можна сказати, що за останні кілька років нічого не змінилося. Щороку в Києві проходить наймасштабніший прайд на всьому пострадянському просторі. На відміну від багатьох інших сусідніх країн, в Києві ЛГБТ-організації можуть проводити пікети, мітинги та розраховувати на захист поліції. Але цього недостатньо для ЛГБТ-активістів. Вони очікують більш глобальних зрушень.

Правозахисники сподіваються, що ситуацію зможе змінити законопроєкт № 5488. Він пропонує комплексні зміни законодавства в частині покарань за злочини на ґрунті ненависті. Плануються ввести чітку класифікацію таких злочинів, передбачити адміністративні та кримінальні покарання. Мотиви ненависті під час проведення злочинів будуть розглядатися як обтяжуючі обставини.

З огляду на те, що законопроєкт № 5488 розроблений Кабінетом міністрів в межах Угоди про асоціацію з Європейським Союзом, висока ймовірність, що він стане чинним законом. Можливо, тоді становище ЛГБТ-активістів покращиться.

"Мої відмінності змушували бути найкращою"

Другу героїню навряд чи можна назвати активісткою в класичному розумінні цього слова, адже вона не лобіює ухвалення законів і максимально аполітична. Її важко уявити в ролі жертви дискримінації, але так було далеко не завжди.

Телеведуча Кароліна Ашіон — змішаного походження. Влада СРСР завжди декларувала рівність, а інтернаціоналізм завжди був важливою частиною радянської ідеології. Рівність людей, незалежно від їхнього національного та расового походження — це те, що просувалося на офіційному рівні, але на побутовому ситуація була далека від ідеальної.

"У мене мільйон приводів ненавидіти Радянський Союз. І ось один із них. Мені було 5 років, коли з'явилася можливість мені з мамою поїхати до батька. У мене тато з Нігерії, батьки познайомилися, коли були студентами в Ленінграді. Вони не були в офіційному шлюбі, та ще й мама не була членом Комуністичної партії, тому треба було обійти сім кіл пекла для того, щоб отримати дозвіл на виїзд. Потрібно було їхати до обласного прокурора, і від його вердикту залежала доля як мінімум трьох людей. І він сказав мамі: "Вам квиток в один кінець. Дівчинку, ви, звичайно, можете відпустити". Мама не ризикнула", — згадує Кароліна.

Радянське і потім пострадянське суспільство виявилося не таким вже й толерантним до людини з нетиповою зовнішністю. Та й зараз, судячи з соціологічних опитувань, найбільш висока соціальна дистанція в Україні наявна до африканців і ромів. Це означає, що багато людей не хочуть, щоб вони були членами їхніх сімей або навіть колегами.

Агресивне середовище мобілізувало Кароліну, але навряд чи такий досвід можна назвати позитивним або навіть корисним.

"Я завжди боролася, розумієте? Я була дуже активною дівчинкою, дуже добре вчилася. Тобто мене мої відмінності підштовхували до того, що я повинна бути хороша в тому, що я роблю. Тому я була відмінницею. Я ходила в музичну школу. Я займалася спортом, тут теж були дуже хороші досягнення. Я навіть потрапила до Київського спортивного інтернату олімпійського резерву. Мене тато завжди підтримував. Я з ним листування вела досить активне. І він мені говорив, що ти повинна вчитися добре, ти повинна вчити англійську мову, ти повинна там бути найкращою, бо на тебе завжди дивляться і тебе завжди та всюди запам'ятовують", — розповідає Ашіон.

Уже в дорослому віці зовнішність допомогла Кароліні потрапити на телебачення і стати ведучою розважального телеканалу М1. Публічність допомогла їй зробити свій внесок у боротьбу зі стереотипами просто своєю присутністю в ефірі одного з найпопулярніших молодіжних українських телеканалів.

"Людина, яка створювала канал М1, була настільки незашореною, настільки спокійно ставилася до цих речей. Її ідея була, навпаки, викликати якісь такі емоції: "Боже, вона чорна, але спілкується українською мовою. Вона так добре її знає, звідки ж вона знає, що це за дівчина?". Розумієте? І там була не одна я. Там була Сараханда, яка корейського походження. Там був Мирослав Кувалдін, у якого, як і у мене, нігерійське коріння. І на нас виросло ціле покоління. Люди досі мене зустрічають і кажуть: "Боже, Кароліна, я збирався до школи, снідав, їв кашу і дивився вас", — ділиться телеведуча.

Дослідження міжнародних організацій показують, що Україна — далеко не лідер за рівнем ксенофобії та расизму, але Кароліна вважає, що проблеми, може, і не настільки очевидні, але все ж існують.

"Я можу констатувати, що така проблема все ж є в країні. Це погано. Про це потрібно говорити. Людям потрібно роз'яснювати, що весь світ бореться з цим. Якщо ми хочемо, щоб до нас люди приїжджали, щоб ми були цікаві для інших етнічних груп, для інших країн", — впевнена Ашіон.

Зараз Кароліна працює над власним відеопроєктом про людей із інших країн, які досягли успіху в Україні.

Цькування за погляди

Іноді причиною дискримінації та тиску стає не тільки походження або гендерна ідентичність. Політичні погляди теж можуть призводити до різних форм насильства.

Наталія Веселова — одна з перших волонтерів добровольчого батальйону "Донбас". У 2014 році вона була обрана до Верховної Ради за списками партії "Самопоміч". Згодом її особисті погляди на політику щодо Донбасу розійшлися з партійною лінією. Це і послужило причиною конфлікту.

"Я була безпартійна на той момент. Але була членом фракції. Річ у тому, що моя позиція нічим не відрізнялася від тієї, що була у 2014 році та з якою я йшла в парламент. Змінилася позиція фракції, але я ж не зобов'язувалася змінювати свою позицію в залежності від того, що там більшість вирішила для себе", — пояснює Наталія.

Вона виявилася в абсолютній меншості у своїй фракції.

"Апогей був, коли я виступила проти так званої блокади (непідконтрольних Україні територій Донбасу, — ред.). Бо декларувалося "ні — торгівлі на крові", "ні — торгівлі з окупантом". При цьому окупант у нас — Російська Федерація, але ми чомусь боролися з непідконтрольними територіями, на яких на той момент працювали підприємства, які зареєстровані в українських органах влади та які платили податки в бюджет України. Ось з ними ми чомусь боролися. Я, власне, виступила проти цього", — згадує експарламентарка.

Опинитися в меншості було зовсім непросто.

"Був булінг усюди. Починаючи від якихось внутрішніх розмов на фракції, й доходило до того, що члени моєї фракції могли в прямому ефірі сказати: "Так, ось Веселову проплатив Кремль", — говорить Наталя.

Конфлікт з фракцією відбився і на політичній діяльності.

"Роботи над законопроєктами було дуже багато, але ухвалено — не так багато. Коли [у 2019 році] прийшов новий парламент, я постаралася зустрітися з усіма новими депутатами, які, на мою думку, могли включитися в ту ж діяльність, яку вела я. Я просто запропонувала: хлопці, ось просто заходьте на сторінку депутата Веселової на сайті Верховної Ради і беріть звідти всі мої законопроєкти, подавайте під своїм прізвищем. І багато хто саме так і зробив, і багато законопроєктів, підготовлених мною, ухвалені в цьому парламенті... Був навіть такий цікавий випадок, вже працює Верховна Рада IX скликання, я вже відпочиваю, і тут в мережі з'являється інформація, що ухвалений закон Веселової", — розповідає колишня народна депутатка.

Усі наведені історії показують, як змінюються кліше і шаблони щодо інших — тих, хто не такий, як більшість. Пошук компромісів, готовність до відкритості, толерантність — адже все це і може стати складовими частинами тієї самої української національної ідеї, про яку суперечки не припиняються 30 років після проголошення незалежності України. Діалог — це і є наша національна ідея.