Україна наш дім

Як працює дитячий інклюзивний театр: "Утро Дома" з Уляною Данилюк та Євгенією Негоденко

Євгенія Негоденко та Уляна Данилюк. Фото: kanaldom.tv

Дитячий інклюзивний театр Perfeco in Kilaba працює у Вишгороді під Києвом. Маленькі актори цього культурного простору вже відіграли чотири театральні сезони.

Як виникла ідея створення незвичайного театру і чи складно працювати з дітьми з обмеженими можливостями — розповіли художній керівник театру Perfeco in Kilaba Уляна Данилюк та педагог-психолог Євгенія Негоденко в ефірі програми "Утро Дома".

Ведучі — Анна Кузіна та Костянтин Войтенко.

— Як виникла ідея створення дитячого інклюзивного театру?

Уляна Данилюк: У 2016 році нас покликали поставити спектакль. Зібрали команду дітей. Це в межах проєкту будівництва інклюзивного простору в нашому місті. Був такий проєкт. Запросили міжнародний фонд.

Вони зібрали діток наших місцевих, всі вони з інвалідністю, довго шукали режисера, матеріал — не могли знайти. Якось так вийшло, що знайшлися ми, спробували і сказали: "Так, напевно, ми зробимо". Ми зробили і, загалом, непогано.

Потім був Сєвєродонецьк. Діти з посттравматичними синдромами, історіями. Там теж були діти з інвалідністю. І ось протягом року це тривало, і виявилося, що не займатися цим неможливо.

Ми вирішили, що треба робити театр, будувати плани, великі бажано. І терміново їх реалізовувати. У двох словах так.

— Яке це місто?

Уляна Данилюк: Вишгород.

— Perfeco in Kilaba — що це значить?

Уляна Данилюк: По-перше, нам дуже подобається, що нас про це всі питають, і всі не розуміють. Тому що деякі наші діти саме так кажуть. І коли ти чужий, ти не розумієш, про що вони говорять. А коли ти вже свій, ти все розумієш.

Там, звичайно, є сенс. Ми в нього вкладали Perfect company in keys inclusive laboratory. Ми скоротили, щоб не бентежити.

— Яким чином у вас відбуваються репетиції? Під час карантину як ви працювали?

Уляна Данилюк: Ми вирішили розвиватися. Ми вирішили з користю витратити цей рік. Ми запросили викладачів, почали малювати, почали займатися стоп моушен анімацією, пішли в історію театру, в історію мистецтва, щоб коли карантин закінчиться, ми прийшли вже з такою базою.

До речі, зараз підтримав нас міжнародний фонд "Відродження" та Європейський Союз, ми виграли грант і будемо робити "Дистанційну мистецьку інклюзивну платформу" на території України.

— Усі охочі можуть підключитися до неї?

Уляна Данилюк: Так, звичайно. Тобто це дітки, які живуть десь у селі, периферії, де немає взагалі нічого, вони можуть навчатися, вони можуть займатися.

— Скільки дітей було на початку існування театру і скільки зараз? Наскільки популярний театр?

Уляна Данилюк: 12 дітей було, з якими перший спектакль ми поставили. Наприкінці року була 21 дитина. Але ми іноді робимо великі спектаклі, коли 62 людини на сцені. Ми запрошуємо ментора.

У нас є три вистави. У нас зараз почався четвертий театральний сезон. З огляду на те, що рік ми були в пандемії, є три вистави. Це "Літо в долонях", від Українського культурного фонду є спектакль "Колискова для дракона". Ми написали туди авторську музику, жива музика була, інтерактивні декорації. Краса нереальна вийшла. І ще ми робили мюзикл новорічний "Холодне серце". Власне, ось і весь наш репертуар.

— Де можна подивитися вас? Куди мені зайти, щоб купити квиток, або куди приїхати?

Уляна Данилюк: База розташована у Вишгороді. Це підвал. Направо чоловіче, наліво жіноче, а прямо — це ми. Не адаптовано це приміщення до потреб, але, насправді, те, що відділ культури прийняв те, що ці діти можуть разом із іншими дітьми бігати по поверхах, займатися і вголос сказати, що це інклюзивний театр — це вже величезне досягнення, це круто.

Грали ми в Києві, наприклад, в межах інклюзивного фестивалю в "Мистецькому арсеналі". Грали в музеї Тараса Шевченка. Де будемо ми зараз грати — я не знаю. Я не знаю, що буде з пандемією. Плануємо у Вишгороді відновлювати, спектаклі грати.

— Розкажіть про особливості роботи з такими дітьми і про арттерапію. Це ж корисно для самих дітей?

Євгенія Негоденко: Це точно корисно. Є навіть окремий напрям — театральна арттерапія. Але ми розглядаємо наш процес виробництва вистав і взаємодії з дітьми як те, що на виході ми отримаємо класний, якісний, культурний і естетичний продукт. А арттерапія — це як "побічний" ефект. Тому що все одно ми стикаємося з усіма психічними процесами, уявою.

Ми можемо регулювати три рівні: когнітивну сферу, поведінкову і емоційно-вольову. За рахунок цього ми отримуємо такий ефект терапії. Але він, знову ж таки, побічний. Тому що спочатку у нас йде якісний культурний продукт.

— Як дітки ставляться до участі в спектаклях: вони бояться, соромляться чи навпаки — дуже проявляють активність?

Євгенія Негоденко: Ясна річ, що у кожної дитини є свій процес адаптації, коли вона приходить в новий колектив. У кожної дитини він свій. У когось коротший, у когось довший, у когось складніший, простіший. Багатогранний процес. Але, в принципі, після адаптації всі діти тільки за.

Ми йдемо від дітей, що цікаво дітям. І, звичайно, їм цікаво, коли ти садиш зернятка і вже бачиш, як вони проростають не тільки зі сторони, а якщо ти дитина, то бачиш це зерно, ти його посадив. Це може бути малюнок, може бути що завгодно.

— Наприклад, дитина боїться, але дуже цікавиться. Їй хочеться, але вона не може перебороти свій страх. Що ви їй говорите? Як ви дієте?

Євгенія Негоденко: Зазвичай така ситуація виникає тільки з батьками.

Уляна Данилюк: Вони дивляться на тебе. Є аутисти, у них є своя особливість. Їм потрібен час. Вони, коли приходять у колектив, сідають і спостерігають, наскільки для них можна нас переварити. Коли вони бачать, що все безпечно, то це все переноситься і на репетиції. Просто потрібно, щоб вони достатньо часу перебували з нами. У когось довше цей період, у когось коротше.

— Ви можете побачити на прикладі якихось ваших акторів, як змінилася людина в процесі?

Уляна Данилюк: Звісно. Є навіть такі історії, коли мама була впевнена, що дитина не розмовляє. 18 років людині, і мама впевнена, що дитина не розмовляє. Якісь там мінімальні звуки: "дай", "на" і все. На цьому все. І потім людина виходить і каже: "Я люблю кіно". Вона пам’ятає всі мізансцени.

— А дітки приходять дивитися спектаклі?

Уляна Данилюк: Звичайно. Це називається зараз дуже модним словом "подвійна інклюзія". Коли ми запрошуємо дітей із спеціальних шкіл і дітей з особливостями розвитку в зал. Одні грають на сцені, інші дивляться з зали. І така ієрархія цінностей у глядача — вона прямо хитається на очах. Це все дуже помітно.

Всі класичні театральні поняття — катарсис — вони посилюються. Тому що реакції в залі настільки непередбачувані, дуже часто непередбачувані, їх неможливо виховати, їх неможливо направити.

— Чи можуть діти з особливостями розвитку грати з дітьми без таких особливостей?

Євгенія Негоденко: Я вам більше скажу — вони можуть самостійно грати.

Уляна Данилюк: Інклюзія це і передбачає. Коли діти з особливостями у розвитку працюють поруч із тими, у кого таких особливостей немає. На першому спектаклі майже всі наші діти були з інвалідністю. Остання вистава — ми залучали менторів. Тобто ми брали дітей-вокалістів, брали дітей-танцюристів. І ось вони разом, в колаборації, одночасно на сцені, як у звичайному театрі.

— Як вас можна підтримати? Де шукати всю інформацію про вас?

Уляна Данилюк: По-перше, ви вже підтримуєте. Я дуже рада, що такі теми порушуються у нас.

У нас є сайт, на сайті є інформація, є напрям, яким ми займаємося. Це школа, і такі спектаклі, і наша дистанційна платформа. Сайт — Perfeco in Kilaba.

Прямий ефір