Готовність України до нового наступу і маніпуляції Росії: "Официальный разговор" із нардепом Іриною Верещук

Стягування військ Росії до українського кордону стурбувало не тільки саму Україну, а й усе світове співтовариство. Десятки країн засудили загострення ситуації з боку Російської Федерації.

Чи загрожує Україні новий напад Росії, чому загострення сталося саме зараз і як реагує світ — розповіла народний депутат України Ірина Верещук у програмі "Официальный разговор" телеканалу "Дом".

Ведуча — Ірина Твердовська.

— Чи потрібен Росії Донбас?

— Ні. Я вважаю, Росії Донбас не потрібен. Донбас для Росії — всього-на-всього важіль тиску на центральну українську владу. Окрім України, звичайно ж, є партнери з НАТО, і Росія думає, як вона може тиснути на них через Донбас.

— Але нинішнє загострення — найсерйозніше з 2014 року. З чим це пов’язано?

— По-перше, це стратегічні навчання, які були заплановані і за допомогою яких можна було послати попереджувальні сигнали. І Росія цим скористалася. Росія здійснює понад 4 тис. навчань — стратегічні, тактичні, на воді, на суші — і вона використовує це, щоб показати зброю на кордонах України та продемонструвати її НАТО.

— Велика війна можлива?

— У нашому світі можливо все. Але головне — відповідь на питання: "Ми готові?" Розуміючи, що на нас може чекати.

Так, ми готові. Відповідь дав президент, відповідь дав головнокомандувач Збройних сил Руслан Хомчак, відповідь дали всі ми в парламенті. Ми розуміємо, що можлива велика війна. Ми це чітко усвідомлюємо і готуємося. Готуємося як армія. Готуємося як резервісти, як сили територіальної оборони і, звичайно ж, як суспільство. Медійна складова, інформаційна складова дуже важливі. Без паніки, але будемо готові. Ми і так сьомий рік у війні. Ми розуміємо, що Росія може піти в наступ, але робимо все, щоб цього не сталося.

— Чому загострення сталося саме зараз — навесні 2021 роки?

— Це пов’язано, напевно, з можливостями військової логістики. Зазвичай загострення трапляються навесні, влітку, але не в зимову пору. Також це пов’язано з навчаннями. І, я думаю, це гра на нервах. Росія грає і вимагає посадити себе за стіл перемовин, нехтуючи людськими життями. Тому що, як я розумію, санкції на Росію тиснуть, як би вона не робила вигляд, що все добре.

Це санкції проти "Північного потоку-2", який ніяк не можуть добудувати. Й інші санкції, які навіть не стосуються агресії в Україні. Наприклад, через отруєння Олексія Навального або Скрипалів. Або санкції, введені через втручання у вибори США.

У Росії багато проблем. Уже чотири країни назвали Росію своїм головним противником у своїх військових доктринах. Серед них, наприклад, Велика Британія, яка в своєму звіті 11 разів згадує Росію поряд, наприклад, з Північною Кореєю. Про що це свідчить? Це свідчить про те, що загроза, яка надходить від РФ, є дуже очевидною. Не лише для нас, які страждають від неї фізично. А й для інших країн.

— Якою була мета перемовин лідерів Німеччини, Франції та Росії без участі України?

— Насправді, перемовин без України не було. Це наратив РФ, яка намагається дезінформувати українське суспільство, показавши, що Росія сидить за столом перемовин без України. Насправді, це була телефонна розмова Ангели Меркель, Еммануеля Макрона і Володимира Путіна, яка стосувалася низки питань, наприклад, вакцинації, санкцій через Навального та інших питань. Звичайно ж, питання України було, але, якщо ви подивитеся звіт, наприклад, Німеччини чи Франції, то питанню України приділили хвилину.

І тут ніхто не говорить, що Франція чи Німеччина мало часу відвели для України. Це просто рутинна робота, яка відбувається щодня. Росія вирішила таким чином показати, що вона провела перемовини. Ми ж теж проводимо перемовини без Росії, і навіть не збираємося її кликати за стіл перемовин, оскільки вона відмовляється визнавати себе стороною конфлікту.

— Тобто Росія вирвала це з контексту?

— Так. Ми вже давно знаємо, що робить Росія щодо України — вона веде гібридну війну, зокрема й інформаційну. Це і була та частина інформаційної війни, яка не знайшла свого споживача в Україні.

Ми працюємо з Британією, США, НАТО. Ми провели 16 телефонних перемовин. Президент Володимир Зеленський зустрівся з президентом Туреччини Реджепом Таїпом Ердоганом. Це фактор стримування.

Що голоснішим буде голос Америки, Канади, Великої Британії, Туреччини та інших країн, то тихіше буде чутно залпи гармат на Сході. Україна — саме та країна, яка робить усе, щоб ситуація розв’язалася мирно.

— Що саме робить Україна?

— Ми використовуємо всі канали комунікації — дипломатичні, політичні. Вони спрямовані на мирне розв’язання ситуації та недопущення ескалації.

— Яка роль Верховної Ради в цьому?

— Законодавча. Ми маємо робити те, для чого нас обрали люди. Маємо ухвалювати закони, які наближатимуть реінтеграцію Донбасу. Наприклад, закон про амністію, закон про особливий статус, закон навіть про відповідальність. Ідеться про колабораціонізм, але ми маємо чітко поставити межі. В межах вказати, що ми будемо робити і якою буде доля тих людей, хто буде реінтегруватися разом із нами. Цей процес не один рік триватиме, але ми хоча б почали це робити.

— Чому не можна вносити до Конституції поправки про особливий статус?

— Тому що Конституція одна, а регіонів у нашій країні — 24, і Автономна Республіка Крим. Конституція — це зведення правил, єдиний для всіх. В унітарній державі ми не можемо для регіонів давати додаткові повноваження через внесення змін до Конституції. А вся решта повноважень, які не вимагають внесення до Конституції, ми даємо через децентралізацію. Це шикарна можливість, шикарний інструментарій для місцевої влади, яка вміє з цим працювати. Будувати своє життя, допомагати одне одному в своїх громадах так, щоб не треба було звертатися до центральної влади.

— Ви часто буваєте на Донбасі. Що кажуть вам люди?

— Вони кажуть: "Ми живі. Ми хочемо жити. Ми хочемо миру. Ми не хочемо ховатися у підвалах. Ми не хочемо боятися. Ми турбуємося. Ми боїмося. Ми боїмося, що завтра ми залишимося без того малого, що у нас залишилося. Ми боїмося за наших дітей". Це говорять люди. І найважливіше, мені здається, — щоб політики ніколи не забували, що там живі люди. Тут живі і там живі.

Не можна їх робити безлюдяними. Бо війна завжди дегуманізує. Потрібно зробити все, щоб ми відчували нерв Донбасу, відчували цих людей і ніколи від них не відгороджувалися.