100 днів на чолі Мінреінтеграції: велике інтерв'ю з міністеркою Іриною Верещук

Віцепрем'єр-міністерка — міністерка з питань реінтеграції тимчасово окупованих територій Ірина Верещук у програмі "Неофіційна розмова" телеканалу "Дом" розповіла про згуртованість команди Мінреінтеграції, людиноцентризм у роботі, допомогу переселенцям та кроки з деокупації Донбасу та Криму.

— 100 днів — це вже понад три місяці. Я розумію, що ви потрапили на посаду в досить складні часи. Скільки часу ви проводите у своєму кабінеті?

— Багато, майже цілий день — з ранку до вечора. Я вперше сюди зайшла ще у 2019 році, коли мене призначили представницею Кабінету міністрів у парламенті. Вдруге я зайшла у цей кабінет, коли стала міністеркою і віцепрем'єр-міністеркою. Тобто це вже мій, так би мовити, другий захід.

— Це спеціально?

— Ні. Це, напевно, випадковість. Просто цей кабінет є найближчими до прем'єра, і це дуже, так би мовити, вигідно й зручно.

Кабінет великий, комфортний. Тут вміщається чимало людей, подекуди траплялося і 30. Ось коли молодь приїжджає до мене, особливо з Донецької і Луганської областей, я люблю з ними спілкуватися, вони такі молоді, активні, й дуже-дуже, як то кажуть, спраглі. Вони хочуть підтримки, хочуть уваги, і я, як можу та чим можу, в міру свого серця, свого часу, допомагаю їм.

— Чи можна сказати, що цей кабінет "вкрав" вас у родини, у близьких?

— Не можна сказати, що лише цей кабінет. Політика — це справа мого життя, якою я займаюсь професійно, якою я живу. І тому родина змушена була певної миті прийняти мене такою, як я є. І у нас немає жодних полемік, дискусій через це. Бо інакше я не можу.

У мене багато соціальної енергії, я хочу її віддавати людям, а політика — це саме та площина, де можна це робити у всіх її проявах. І саме тому, я сподіваюсь, що все те, що я роблю, допоможе людям — у цьому разі тим, хто найбільше постраждали від збройної агресії Російської Федерації.

— Ширилися чутки, що ви будете саме міністеркою оборони, але склалося інакше.

— Я казала тоді й кажу зараз: я сприйму як наказ будь-яке рішення президента і прем'єра. В цьому разі прем'єр пропонував, також [голова парламентської фракції "Слуга народу"] Давид Арахамія, це було рішення і президента. Тобто це таке консолідоване рішення. І я дійсно це сприйняла як інструкцію до дії.

Не було жодних позитивних чи негативних емоцій. Та галузь, якою я зараз займаюся, все-таки належить до безпеки та оборони, бо я була в комітеті Верховної Ради з питань оборони, я зрозуміла все, що відбувається, зокрема на тих територіях. Тому для мене це не було чимось новим.

Проте навіть упродовж цих 100 днів я для себе відкрила багато цікавого та неочікуваного. До прикладу, пріоритети. Я їх змінила, як міністерка.

Я змінила пріоритети, бо гадаю, що ми маємо менше займатись написанням стратегії, ми маємо займатися реалізацію, конкретними кроками, маленькими, але щоденними результатами.

Щоби люди бачили та розуміли, куди ми рухаємося, що робить міністерство, і зокрема я, як його очільниця. Що наші кроки потрібні людям і вони допомагають їм жити. Я вже навіть не кажу — розвиватися. А жити, виживати, що сьогодні є дуже необхідним.

— А які з цих кроків мають бути найпершими?

— Спочатку, як кожен керівник, я дивилась, яким є колектив. Тут моя була приємна несподіванка: молоді, вмотивовані, енергійні. Я завжди кажу: мало бути компетентним, треба мати енергію, яку ти готовий віддавати роботі, та працювати для людей.

І в цьому разі я була приємно здивована: колектив — живий, працює, багато внутрішньо переміщених осіб із тих частин Донецької та Луганської областей, або з Криму. От у нас є заступник Снавер Сейтхалілєв, він кримський татарин. У нас є інші працівники на керівних посадах, які є внутрішньо переміщеними особами. Їм це особисто болить. І тут я розумію, що я можу бути спокійна, вони точно це робитимуть із серцем і з усією віддачею.

Наступне моє питання було — це, дійсно, зміна пріоритетів. Я дуже хотіла, щоби наша гуманітарна політика була людиноцентричною, настільки наближеною до людей, настільки зрозумілою людям, щоби люди розуміли, що про них дбають, і вони не самі. І, гадаю, нам уже впродовж перших 100 днів це трохи вдалося.

— 8 років триває війна. Ви 100 днів на посаді. До вас уже казали, що треба бути орієнтованим на людей. Як саме ви це реалізовуєте, в яких діях?

— Щоби зрозуміти, що саме та як саме, треба їхати туди, розмовляти з людьми, бачити на свої очі, відчувати й чути на свої вуха, що відбувається. Як то кажуть, ловити ті вібрації, які потрібні для того, щоби ухвалювати правильні управлінські рішення.

Я перші свої поїздки зробила двічі на Донеччину, чотири рази — на Луганщину, та на Херсонщину — один раз. Як я маю на увазі людиноцентричність. От я поїхала, наприклад, до Станиці Луганської, приїхала, попрацювала з людьми в облдержадміністрації, попрацювала з освітянами, з молоддю, а потім поїхала на КПВВ, щоби побачити, як це все відбувається, так би мовити, на власні очі.

Я побачила там людей, які стоять у чергах. Це була зима, грудень. Я побачила, як плаче одна жінка — звісно, я не могла дивитись, так би мовити, без участі, я підійшла й спитала: а що з вами, чому ви плачете? Виявилося, що є застосунок "Дій вдома" — це обов'язкова форма, яка мала би допомагати перетнути КПВВ, її треба було завантажувати на смартфон, якого, можливо, немає у багатьох, люди не можуть собі дозволити його придбати. Крім того, потрібна SIM-картка українського мобільного оператора — і таке інше.

Це, як потім я з'ясувала, призводило до якихось корупційних зловживань, знаходилися люди, які допомагали, а знаходились люди, які використовували безвихідь людей, які стоять у чергах. Так, ми тоді домовились, і жінку пропустили, тобто, ми все зробили для того, щоб вона встигла на потяг, вона дуже переживала, що вона не встигне.

А я повернулася до Києва та відразу пішла до прем'єра, до президента й розповіла, як це все відбувається на місці, що таке "Дій вдома", і як важко людям із тим застосунком. Подивилась статистику, побачила, що лише 0,18% через застосунок "Дій вдома" було виявлено позитивних COVID-тестів. Тобто, фактично, ми тисячам людей зробили гірше, і лише декільком людям допомогли зрозуміти, що у них COVID-19. Ну це точно не релевантно. І мої аргументи спрацювали. І я дякую і президентові, й прем'єрові, які одразу відгукнулися.

І у мене це забрало три доби. Впродовж трьох діб була зроблена постанова [Кабінету міністрів], і з 31 грудня [2021 року] обов'язковість встановлення застосунку "Дій вдома" скасували.

А потім я знову їду, і знову розв'язую якісь проблемні питання, і так кожного разу. Наприклад, поїхала на Херсонщину на КПВВ "Чонгар" і "Каланчак", це кримський напрям. Мало того, що один із КПВВ не був нам переданий на баланс, так ще й виявилося, що від КПВВ до "нуля" люди йдуть пішки. А це понад півтора кілометри. І я бачила там на свої очі, як ідуть жінки з дітками — ну а для мене, як для мами, це, звісно, щось неймовірне — під дощем, під снігом вони несуть тих дітей, сумки. Це було 23 листопада. І я сказала: так, дайте мені три місяці, 23 лютого ми вже відкриємо безкоштовні перевезення, ви не ходитимете пішки, а від КПВВ до "нуля" возитимуть шатли. Але ми з цим упоролися раніше, і 15 лютого відкрили безкоштовні перевезення. І я бачу тих людей, я знаю, що їм легше хоча би трішки, — але серце радіє.

— Не всі мешканці окупованих територій добре ставляться до міністерства та української влади. Ви відчули це на собі, коли вперше поїхали на території, близькі до окупованих?

— Ні. Я була дуже здивована такою, знаєте, стійкістю, таким спокоєм. Мені здавалося, що люди будуть агресивними, що будуть претензії висловлювати. До прикладу, я була на Луганщині й зустрічалась з людьми, які постраждали уже двічі. Вперше вони втратили свої домівки, коли тікали від війни, тікали від вогню та зброї, переїхали на підконтрольну частину Луганщини. Але влітку сталися масштабні пожежі, які знищили їхнє майно. От уявіть собі, прийшли ці люди, і звісно, що це сльози, це все, що пов'язано з цією бідою, яка їх спіткала, але наскільки вони добрі, наскільки вони такі, знаєте, вже спокійні. "Ви нам трішки отут допоможіть, а решту ми самі". "От нам дайте компенсацію, щоби ми хоча б купили собі деяке майно, а решту — ми вже громадою складемось".

Якщо сказати одним словом, я в захваті від людей і від їхньої стійкості. Щоби мати стільки за плечима, стільки біди, поневірянь і горя, і бути такими стійкими, виваженими...

От зараз є питання: а як люди себе поводяться, коли така загроза, інформаційні атаки, які ми читаємо, бачимо, ось-ось війна, а що буде, а як буде? Ви поїдьте туди. Там спокійніше, ніж тут, у Києві. Тут більше хвилювань, ніж там. І я гадаю, що ми маємо про це говорити. Що ми маємо допомагати людям, які постраждали, які приїхали, тікаючи від війни, до наших громад у Львівській, Тернопільській, Херсонській чи в інших областях. Ми повинні їх сприймати як звичайних членів громади, які мають усі права, гарантовані Конституцією України. І тоді от така, знаєте, стереотипність у розумінні, хто для нас є внутрішньо переміщені особи, стиратиметься.

А це і є моя робота. Ось мені на день народження подарували символ Донецька.

Також я збираю сов. У моєї колекції є, наприклад, голубоока совичка — це робота нашої внутрішньо переміщеної особи пані Галини, яка живе у Харкові на території модульного містечка. Воно, на жаль, зараз у дуже жахливому стані. Я туди приїхала, бо хотіла сама побачити. І от вона мені подарувала, за що я їй дуже дякую. Передаю вітання. Пообіцявши, що саме цього року ми розпочнемо реконструкцію цього модульного містечка.

— Є певна дискримінація щодо цих людей?

— Що я маю на увазі. Наприклад, я дізналася про таке (раніше я дійсно не знала про це). Ось внутрішньо переміщені особи і їхні дітки проживають у сільській місцевості, ходять в одну школу з рештою місцевих діток. Так діти з сільської місцевості, які там народилися, мають право на сільський коефіцієнт при вступі [до навчальних закладів], а діти ВПО — не мають. Я про це дізналася на Донеччині під час одного круглого столу. Приїхала до Києва й запитую: а чому так склалося? Чим дитина, яка проживає там через обставини, яка ходить до тієї самої школи, і в реєстрах вона є, і є довідка ВПО, чим вона відрізняється від дитини, яка там народилася, але також є українським громадянином, як і решта? Не знайшлось у Міністерстві освіти аргументів, щоби пояснити, чому так.

І ось уже є наказ, який зараз проходить юстицію. Я сподіваюсь, коли люди бачитимуть і чутимуть нас у цьому інтерв'ю, уже буде заюстовано. І у цій вступній кампанії дітки із сімей ВПО матимуть рівні права з дітьми із інших сімей.

— Щодо наших молодих людей, які приїжджають з окупованих територій і хочуть вступити до українських вишів, уже не перший рік точаться дискусії.

— Я кажу так — якщо ми хочемо реінтеграцію завтра, то ми маємо займатися молоддю сьогодні.

Молодь — це (я навіть казатиму утилітарно) робочі руки, це сім'я, це сплата податків. Це те, що потрібно державі.

Якщо ми бачимо, як виїжджає наша молодь за кордон до Польщі, до інших держав. Вони їдуть туди вчитись, і, повірте, 90% із них залишаться там.

Невже ми не маємо дати шанс тим молодим людям із Донецьку, Луганську чи Криму, розуміючи, що це і є наші громадяни? Не спотворюючи про них якесь уявлення. Розуміючи чітко, що вони хочуть сюди приїхати, й виходячи з презумпції невинуватості.

Навпаки, дати їм шанс і дати їм вибір, дати їм ці можливості, ці канали комунікації, які дадуть їм змогу вступити [до українських вишів]. Наприклад, освітні центри "Крим — Україна" і "Донбас — Україна", які надають такі можливості. У нас діють підготовчі курси, наше міністерство розробило програму з їхнього фінансування. Ще один позитив і досягнення цих 100 днів — [для слухачів цих підготовчих курсів] ми підняли стипендію до 6,5 тис. грн. Крім того, що молода людина приїде, що вона матиме тут соціалізацію (це різні види — різні екскурсії, пізнання людей, діалоги, українська мова, історія України), вона ще матиме гроші, на які зможе тут жити. Бо насправді, ви знаєте, як важко перетнути КПВВ, як важко передати кошти. Це не так, як у нас тут — мама передала в торбинці вареники для своєї дитини-студента. Там набагато все гірше. Ви це чудово розумієте. І саме тому я гадаю, що молоді треба давати шанс.

Але те, що стосується атестації та порядку проходження атестації, — це дещо інше. Це якраз про робочі руки. В чому сталася проблема. Ми спокійно відпрацьовуємо й напрацьовуємо рішення, які, сподіваюсь, будуть уже втілені в життя незабаром. Як мені пояснили в Міністерстві освіти та науки, є різне бачення щодо людей, які є в Криму та з Донецької та Луганської областей. На це у мене просте, тверезе й логічне питання: а чому різне бачення? Поясняють: ну, бо в Криму є стандарти російської освіти, а на тимчасово окупованих частинах Донеччини та Луганщини — невідомо, чиї прапори.

Я не сприйняла це як аргумент. Я не зрозуміла, чому саме так ми маємо дивитись. Адже у нас законодавчо закріплено, що Росія є окупантом, і російська влада є окупаційною як для Криму, так і для тимчасово окупованих частин Донецької та Луганської областей.

І я би хотіла, щоби ми не вирізняли й не диференціювали дітей чи молодих людей із Криму та тих, хто навіть мають "дипломи" з Донеччини та Луганщини. Бо ми не визнаємо жодних "дипломів" ані з Криму, ані з окупованої частини Донеччини та Луганщини. І не визнаватимемо. Це окупаційна влада, яка не може мати стандартів. Це окупація.

Але щоби дати людям шанс, ми маємо розробити порядок проходження атестації. І це має розробити Міністерство освіти. Спокійно, вмотивовано знайти можливість.

Бо на цих людей тут чекають. Ось у Маріуполі, наприклад, лікарні кажуть, що ми хочемо, щоби до нас приїхали й медсестри, й лікарі. Ми їх знаємо. Але на жаль, ви не визнаєте "диплом", і ми не знаємо, як зробити так, щоби ці люди мали шанс. От чим ми займаємося — наше міністерство і я зокрема.

— Стосовно реінтеграції молоді. От ви кажете, що для них є варіанти, вони матимуть атестацію своїх "дипломів", вони матимуть стипендію, але де вони житимуть при цьому?

— Ви маєте рацію, найбільша проблема — це житло. Лише 12% із числа внутрішньо переміщених осіб мають власне житло. Решта — або орендує, або — по родичах, і це величезна проблема. Цей фактор є основним для наших внутрішньо переміщених осіб. Я це розумію.

Тому ми 2022 рік назвали роком житла для внутрішньо переміщених осіб. Ми маємо розуміння, як ми рухатимемось, де ми братимемо гроші — це і державний бюджет, і міжнародні донорські фонди.

І ми зараз усіх спрямовуємо до більш практичної площини — більше житла, менше розмов, менше формалістики, більше конкретики.

І, звісно, іпотека. Ми маємо зробити доступною іпотеку, щоби перший внесок був, наприклад, не більш ніж 3%. І вже Міністерство ветеранів має на 2022 рік 5,5 млрд грн [для розв'язання житлового питання ветеранів АТО/ООС]. Міністерство економіки має 20 млрд грн для іпотечного кредитування, і там є резерв для ВПО із числа бюджетників, тобто, лікарі, вчителі. Бо щоби вони залишались у Маріуполі, Бахмуті, Краматорську, Слов'янську, житло — основне.

І наші програми, які, звісно, є. От у нас, у міністерстві, наприклад, є програма "70 на 30" — це субвенція місцевим радам на придбання соціального житла. І зараз ми її переглядаємо. Знаємо, що місцеві ради не можуть знайти співфінансування навіть на 30%. Тому це буде 90% на 10%. Тобто ми беремо на себе 90%, а 10% братиме на себе громада.

— Молодь має шанс. Бюджетники мають шанс. Дуже багато сподівань на те, що переїдуть лікарі, медики, соціально важливі професії. А як же пенсіонери, які залишаються там? Вони не мають шансів орендувати житло тут. Для них існують якісь варіанти, чи ми про них забули, і вони там лишаються назавжди?

— Ні, ми про них не забули, і, звісно, ми шукатимемо шляхи для них. Найперше, що ми зробили (до речі, це була одна з перших моїх постанов, які я проштовхувала, в хорошому розумінні цього слова) — це визначення порядку виплат боргів за пенсіями. Як ви знаєте, були періоди, коли пенсію не виплачували. Ми розробили для Пенсійного фонду такий порядок, затвердили його постановою, та помаленьку, місяць від місяця, компенсуватимемо оці пенсії, які накопичувалися.

Це щодо пенсій. Чи є окрема програма для пенсіонерів щодо отримання житла? Немає. Але вона є загальною. Тобто ми маємо критерії та маркери, якими визначаємо, хто може отримати [житло]. От я, наприклад, у Новоайдарі нещодавно вручала ключі, і була дуже рада розділити радість із людьми, які отримали. Серед них були пенсіонери. Тобто це сім'ї, це ті, хто потребують.

Але, дійсно, люди старшого віку — це дуже вразлива категорія, яка потребує особливої турботи. Бо якщо молодь ще є працездатного віку, вони можуть для себе той чи інший спосіб [знайти], то пенсіонери — ні. І вони би, напевно, хотіли переїхати й бути поближче до дітей або родичів та знайомих. Але ось ця відсутність житла, й, що казати, високої пенсії, гідної, щоби вони могли жити, звісно, їх стримує. Це я знаю.

— А стосовно пенсій. Усі вісім років я як журналістка чую в суспільстві такий супротив: "Вони там залишились, вони там живуть, а ми їм платимо". Ваше ставлення до цього?

— Серед моїх перших кроків було пролонгування дії карток "Ощадбанку" для людей, які не можуть перетнути КПВВ і пройти ідентифікацію. Їхній термін дії мав завершитися 1 січня 2022 року. Ми пролонгували до квітня. Тобто це січень, лютий, березень. Це три місяці, коли люди мали би це зробити.

Я розумію, що це дуже важко. Росія не відкриває КПВВ, всіляко перешкоджаючи цьому. Але нескінченно тривати це також не може. "Ощадбанк" надає свої аргументи. Я маю листи СБУ, де чітко вказано про те, що є зловживання зокрема, коли їдуть сюди, везуть по 50, по 100 карток, знімають мільйони готівкових коштів, а потім ці кошти можуть бути використані на фінансування тероризму.

Я дивлюсь як державниця, я дивлюся з боку держави. Ми маємо контролювати проходження коштів, бо це кошти платників податків, і нас про них спитають — як так сталося, що ви не контролюєте цей процес.

Але хочу ще раз усім пояснити. Якщо ми цього не зробимо до 1 квітня, якщо Росія далі блокуватиме всі можливі, так би мовити, канали комунікації, ми не зможемо продовжити виплату пенсій, і такі картки будуть заблоковані.

Звісно, пенсія накопичуватиметься, її ніхто не має права чіпати. Але люди не зможуть отримати свою пенсію. Нам треба зараз про це говорити. Це складні рішення, але ми мусимо людей попереджати, допомогти їм з інформацією, донесенням, щоби вони розв’язували питання, як зробити так, щоби пройти цю ідентифікацію, отримати картку, і далі продовжувати пенсійне забезпечення.

— Як, на вашу думку, можна домогтися відкриття КПВВ? І від кого це залежить? До кого треба стукати?

— Це залежить виключно від Росії, виключно. Ми побудували усі необхідні КПВВ. У нас на Донбасі 7 контрольних пунктів в'їзду-виїзду: 3 — на Луганщині, 4 — на Донеччині. Із них працює лише один на Луганщині — КПВВ "Станиця Луганська". І одне на Донеччині — КПВВ "Новотроїцьке" — у понеділок і п'ятницю лише декілька годин, і то — за попередніми списками, які там окупаційна влада десь собі малює.

Отже, ми на сьогодні не маємо інструментів, окрім засідань Тристоронньої контактної групи, окрім "Норманді", вести перемовини саме про відкриття КПВВ. Але я, де тільки можу, при кожній зустрічі кажу саме про відкриття КПВВ. Це би дало можливість людям просто зрештою приїхати до своїх рідних. Вони мають на це право. Ми не можемо їх обмежувати. Ми розуміємо, що це окупаційна влада й це їхня політика. Ми ж — відкриті.

От ми нещодавно із прем'єром Денисом Анатолійовичем Шмигалем були на Луганщині, на КПВВ "Станиця Луганська", і з прем'єром Литви Інгрідою Шимоніте. І крім Станиці Луганської, ми поїхали на КПВВ "Щастя", показали, який вигляд має КПВВ — усе побудовано, нові модулі, нові ЦНАПи, все є, прикордонники стоять. Лишень відкрийте. На жаль, Росія не хоче та не відкриває КПВВ. 

— Чи мають шанс міжнародні партнери допомогти у розв'язанні цього питання? Хто саме?

— Всі. Всі розуміють. Тобто коли питання на постачання зброї — це одне. То питання гуманітарної політики та допомоги, тут я можу сказати лише — велике дякую. Бо, наприклад Німеччина найбільше побудувала квартир і надала житла нашим переселенцям. Німеччина має дуже практичні проєкти та програми, які допомагають на сьогодні нашим вразливим територіям Донецької та Луганської областей.

Та сама Великобританія, як ви знаєте, нещодавно ми підписали угоду про створення партнерського фонду "За сильну Україну" на 35 млн фунтів стерлінгів, як перший етап, де лідируючу роль посіла Великобританія. А є також США, Канада, Швеція та Швейцарія.

І таких проєктів чимало. Я можу лише дякувати, бо зрештою вони це роблять, виходячи зі своїх міркувань, і з міркувань гуманітарних. Вони розуміють, що це потрібно, бо це загальнолюдські цінності. Право людини на життя, на її свободу, на вільне пересування зрештою.

Тому казати, що хтось недопрацьовує — ні, працюють усі. Але чи є результат? Ні. КПВВ закриті. Червоний Хрест не має доступу туди, де вони мають свої штаб-квартири. Наприклад, у Донецьку та Луганську їх понад 175 осіб працює, і вони досі не мають доступ до наших в'язнів, до тих, хто потребує допомоги. Це ж міжнародний Червоний Хрест — це не Україна, це не сторона конфлікту.

— Я розумію, що зробити те, чим ви займаєтесь, без підтримки інших міністерств, без підтримки прем'єр-міністра неможливо. Ви маєте цю підтримку?

— Я гадаю, прекрасна оптимальна позиція, коли я можу йти до всіх міністрів, до всіх міністерств, включно із прем'єр-міністром, із пропозиціями щось змінити. Бо це горизонтальне міністерство, яке має дотичність і до освіти, і до медицини, і до інфраструктури. Тобто ми горизонтально діємо.

Ми маємо лідера — нашого президента Володимира Олександровича Зеленського. І його політика щодо реінтеграції, щодо внутрішньо переміщених осіб абсолютно прозора та зрозуміла: якомога більше людей привезти сюди.

До речі, коли я йшла на посаду, я мала розмову з Володимиром Олександровичем, і от він мені чітко сказав: йди до людей, їдь туди, розмовляй з ними, питай, чим їм допомогти — та допомагай. І зараз я так і роблю — ідучи до людей, слухаючи їх, допомагаючи людям конкретно. Я виконую саме наказ. Бо я, як людина військова, це сприймаю як наказ нашого верховного головнокомандувача, нашого лідера Володимира Олександровича.

А проблем багато. Багато питань нашим громадянам із тимчасово окупованих територій треба розв'язувати через судові рішення. Починаються перешкоди, починаються перепони, і це перетворюється на таку бюрократію, що люди місяцями мусить чекати на рішення суду щодо підтвердження майнового стану, акту народження дитини, не кажучи про шлюб, розлучення . Це житейські справи, про них треба говорити, це те, що у людей болить.

Отже, підсумовуючи відповідь на ваше питання, — я маю повну підтримку президента і прем'єр-міністра. Найближче, звісно, прем'єр-міністр, обидва наші кабінети — на сьомому поверсі, ми часто зустрічаємося. Нещодавно ми разом літали на Луганщину, він переймається цими питаннями, і я не можу сказати, що хтось із міністерства не розуміє, що треба. Є підтримка, є розуміння, і є результати.

— У мене питання риторичне. Реінтеграція починається де?

— Вона точно не є лише по контактній лінії. Вона точно не є лише у Донецьку, Луганську чи на Херсонщині. Вона є по всій Україні. Якщо ми зрозуміємо, що ті люди, які сьогодні там постраждали, які там є, — вони не всі злочинці, вони не всі брали зброю до рук. Але є і ті, хто воював, і воює проти України. Є різні.  

Але якщо ми зрозуміємо, що просто відгородитись від цих територій не вийде. Просто забути, щоби вони були обнести стіною — так не буває. Це лише поглибить конфлікт.

І тому реінтеграція — це справа кожного з нас. Ми маємо для себе визначити. А політика держави уже визначена. Ми маємо відповідні стратегії, ми маємо відповідні плани реалізації. Ми рухаємось, усе зрозуміло. Наша стратегія — зрозуміла. Ми працюємо для людей і на людей.

Але кожен член нашого суспільства має також розуміти, що його картинка відповідальності у тому всьому, що відбувається, є також. Коли пише пост у Facebook, коли хейтять одне одного, коли таврують одне одного — це все частинка відповідальності.

От тоді і почнеться реінтеграція.

— Ваша мета на посаді міністерки? Яким ви хочете залишити це міністерство?

— Я розумію, що не треба будувати довгострокових планів на 10, на 15 [років]. Давайте тут і зараз. От усе, що можна зробити умовно за рік-півтора, я за це беруся і з великим ентузіазмом, бо знаю що це може допомогти людям уже. От все, що може бути вже, — я вже роблю. А потім — стратегія. Тобто я не знаю, скільки я пробуду, але все, що я зможу, я зроблю з повною віддачею.