Трагедія Бабиного Яру — як зберегти пам'ять

На території України злочини окупаційної влади нацистської Німеччини відбувалися в багатьох місцях. Вбивства євреїв, ромів, українців, росіян, комуністів, націоналістів, геїв — людей, яких ідеологія вважала неповноцінними, — були невіддільною частиною режиму.

Найвідоміше місце злочину — Бабин Яр. Вбивства відбувалися методично, організовано, яри перетворили на розстрільні полігони. Тільки за два дні, 29-30 вересня 1941 року, кулеметними чергами тут розстріляли майже всю єврейську громаду Києва — 34 тис. осіб.

Цього року трагедії Бабиного Яру — 80 років. Як вшановують в Україні цю дату, як пам'ятають про трагедію та що відриває від пам'яті — в "Специальном репортаже" телеканалу "Дом" із Сакеном Аймурзаєвим.

Історія забуття і відродження

Величезне урочище на околиці Києва, розділене на кілька глибоких ярів, отримало всесвітню відомість після війни. Коли світ дізнався, що ця територія біля древньої Кирилівської церкви багато місяців була місцем страт. Скільки людей було вбито тут — із точністю сказати важко. Звучать цифри до 150 тис. осіб.

"Бабин Яр — це історичне місце, історія якого починається і до війни. Тому що ще за царських часів там був табір, вони використовували його для різних речей. Потім, після революції, там теж був табір. І коли фашисти приїхали до Києва, вони використовували саме це місце теж спочатку як табір для полонених. Але потім вони зібрали там євреїв, і впродовж двох днів убили всіх євреїв міста Києва. Громаду тоді знищили", — говорить головний рабин Києва та України Яків Дов Блайх.

Після війни на Бабин Яр чекала довга історія забуття. Повоєнні плани побудувати тут меморіал пам'яті жертв розстрілів розійшлися з лінією партії та політикою вже радянського антисемітизму. Урочища Бабиного Яру стали засипати будівельним сміттям, заливати пульпою.

Бажання влади радянської України змінити ландшафт і в прямому сенсі засипати яр призвели до Куренівської трагедії. У 1961 році пульпа та сміття прорвали дамбу, селевий потік затопив район Куренівку. Через 20 років після розстрілів це місце знову забрало понад сотні життів.

Після Куренівської трагедії в Бабиному Яру розбили парк. І знову почалася боротьба за пам'ять. Українські дисиденти Іван Дзюба та Віктор Некрасов до 25-ї річниці початку розстрілів у Бабиному Яру організували тут стихійний мітинг із вимогою спорудити нарешті щось на згадку про жертв трагедії.

Ще через 10 років радянська влада пішла на поступки. На околиці урочища, біля проїжджої частини, побудували монумент у пам'ять про розстріляних в Бабиному Яру. Абстрактний, в найкращих традиціях радянського монументалізму, цей пам'ятник взагалі ніяк не про Голокост, одним із кричущих актів якого був Бабин Яр.

"За радянських часів не було навіть бажання. Навіть цей старий гротескний меморіал, який споруджений за радянських часів, це теж було непросто зробити. Вже після радянського періоду створили "Менору" в 1991 році, зробили інші меморіали. Тобто почався рух", — зазначає головний рабин Києва та України Яків Дов Блайх.

Місце пам'яті та світла

Один із результатів безперервного руху, про який говорить рабин, — нинішня річниця. На пам'ятний вечір до Києва прилетіли два президенти — Ізраїлю та Німеччини. Для ізраїльського лідера візит до Києва взагалі став першим закордонним. Біля пам'ятної "Менори" виступив головний симфонічний оркестр Німеччини, на території меморіалу відкрився новий об'єкт — "Кристалічна стіна плачу" сербської художниці Марини Абрамович.

"Це просто новий спосіб взаємодії, який актуальний для людей нашого часу. Ось Марина створила об'єкт, який житиме в Бабиному Яру. Це найбільша інсталяція, яку вона робила у своєму житті. І в цьому випадку розмір має значення. Тому що це можливість досвіду та іншого типу переживання для більшої кількості людей одночасно. І я впевнений, що цей об'єкт житиме та працюватиме для людей. А люди самі закладатимуть свої сенси, свої переживання ще довгі-довгі роки", — розповідає художній керівник Меморіального центру Голокосту "Бабин Яр" Ілля Хржановський.

"Люди приходять туди не тому, що це Холокост, а тому що з'явилося щось унікальне, те, що вони відкривають зараз. Стіна Марини Абрамович — це цікаво. Це художній, архітектурний об'єкт, і водночас він про Голокост. Розумієте ? Вже зараз кожен день йдуть тисячі людей на ці об'єкти. "Дзеркальне поле" — це щось цікаве, люди приходять, бо цікаво. Безумовно, коли вони вже прийшли подивитися на архітектурний об'єкт, то вони вже дізнаються і про Голокост, що був Бабин Яр. Це дуже цікавий підхід. І хочу зізнатися, що я спочатку цього не зрозумів, я казав: "Що ви робите? Архітектурний парк?" А мені відповіли: "Так, бо так залучатимемо людей. Тепер я бачу, що це працює. Як то кажуть, ви не можете сперечатися з успіхом", — ділиться Яків Дов Блайх.

Стіна Марини Абрамович стала черговим пам'ятником Бабиного Яру. Вже рік як відкрито "Дзеркальне поле" — постійна аудіовізуальна інсталяція.

"Для мене це дуже важливий момент. Тому що за майже 30 років тут практично нічого не було зроблено. І відвага, з якою почала працювати нова команда, і сама концепція, що з одного боку — це, безумовно, місце пам'яті, але з іншого — це місце світла. Це важливо, важливо пам'ятати. Але не похмуро. Так, це страшна, трагічна історія, але важливий погляд у майбутнє", — зазначає режисер Влад Троїцький.

Меморіал почав розвиватися з новою силою п'ять років тому, коли було створено наглядову раду майбутнього комплексу. До нього увійшли дисидент та ізраїльський політик Натан Щаранський, бізнесмени Віктор Пінчук, Павло Фукс, Михайло Фрідман, Герман Хан, а також політики Віталій Кличко, Олександр Кваснєвський і Йошка Фішер. Після обрання президента Зеленського — його Офіс і українська влада також почали сприяти роботі меморіалу.

Але є в ідеї проєкту противники. Автори та куратори попередніх проєктів меморіалізації Бабиного Яру активно використовують аргумент — до проєкту залучені гроші російських бізнесменів Фрідмана й Хана, родичі яких загинули в Бабиному Яру.

Головний рабин Києва та України зазначає, що назвати проєкт "російським" противникам зручно.

"Їм зручно так називати. Так вони подумають, що люди, які не заглиблюються і вивчатимуть цей проєкт, будуть проти, тому що він російський. Але це несерйозний підхід. Тому що якщо людина хоче щось зробити й у неї є альтернатива, давайте сядемо, поговоримо. Але кидати просто камені, як каже цар Соломон: "Є час збирати каміння, і час, коли його збирати". А цими каменями, які в нас кидають, ми могли б будувати", — пояснив Яків Дов Блайх.

Артдиректор Меморіального центру Голокосту "Бабин Яр" наголошує, що в концепції меморіалу пам'ять є одним із найважливіших елементів. Як люди пам'ятають трагедію, як працюють з пам'яттю, часто болючою, чому так важко займатися цією темою.

"Ми намагаємося створити картину, в якій усі факти пов'язані з тими, хто їх пам'ятає, хто їх згадує. Вони всі створюють таку квантову неімперативну картину, де людина сама може зрозуміти, що саме пам'ятається.

І ми говоримо не про історію, що прописана в підручниках, ми говоримо про іншу пам'ять — передусім, емоційну, людську пам'ять, через яку може проступати по-іншому час. Ось одне із завдань для мене — зробити так, щоби минуле, дуже далеке, раптом стало теперішнім у цьому конкретному місці та в душах тих людей, в серцях тих людей, які сюди прийдуть", — пояснює Ілля Хржановський.

"Камені спотикання"

До 80-х роковин трагедії в Бабиному Яру в Києві з'явилися делікатні та дуже людяні пам'ятники жертвам нацистських злочинів — це "камені спотикання".

Невеликий — всього 10 на 10 см бетонний куб, з прикріпленою на поверхні латунною пластиною. На ній — ім'я, основні дати життя і дата, коли людина постраждала.

Такі камені встановлюють біля будинків, де жили жертви нацизму.

Раніше їх встановили в Рівному, Чернівцях та Переяславі. А перший київський "камінь спотикання" з'явився на Подолі, на вулиці Фролівській — біля будинку, в якому жила сім'я Людмили Ткач.

5-річна Людмила та її мама дивом вижили в трагедії Бабиного Яру — вони зістрибнули в яр під час розстрілів і, пролежавши до ночі з трупами убитих, втекли.

Після війни — звичайне життя. Майже 40 років на заводі "Маяк", наприкінці перебудови еміграція в США, 20 років тому Людмила померла. Тепер її камінь є тут, на Подолі.

Зараз в Києві близько 10 таких меморіальних знаків, а протягом найближчих років їхнє число планують довести до 80.

Ініціатор встановлення каменів — Посольство Німеччини. Цей проєкт зародився саме там. Автор каменів, який власноруч гравіює їх, — німецький художник Гюнтер Демніг.

"Німеччина завжди нестиме відповідальність за те, щоб згадувати жертв, щоб розповідати їхню історію — передусім молодим людям — з чіткою метою, щоб подібне ніколи більше не повторювалося", — наголошує посол Німеччини в Україні Анка Фельдгузен.

---

Трагедія Бабиного Яру, попри віддаленість у часі, продовжує вражати концентрацією насильства й нелюдських вчинків в одному конкретному місці. Яке десятиліттями старанно намагалися забути. Сьогодні багато хто приходить сюди, щоб за єврейським звичаєм покласти камінь до "Менори" в пам'ять про тих, хто загинув ні за що, просто тому що одні люди вирішили, що мають право вбити інших.