Про життя на кілька країн, благодійність та роботу з легендами: оперна співачка Людмила Монастирська у "Точці опори"

Людмила Монастирська — оперна співачка, народна артистка України, солістка Національної опери, лауреатка премії імені Тараса Шевченка. Має унікальний лірико-драматичний сопрано. Співає на найпрестижніших оперних сценах світу: "Ла Скала" в Мілані, королівський театр Ковент-гарден у Лондоні, Метрополітен-опера у Нью-Йорку. Нагороджена орденом княгині Ольги ІІІ ступеня, а також державною нагородою Італії — орденом Зірки Італії. 

Після вторгнення Росії в Україну за особистим запрошенням генерального директора Метрополітен-опера Пітера Гелба замінила росіянку Ганну Нетребко в опері Пуччіні "Турандот". Має двох дітей.

В інтерв'ю Світлані Леонтьєвій у програмі "Точка опори" Людмила Монастирська розповіла про вистави за кордоном, роботу з легендарним оперним співаком Пласідо Домінго, благодійні виступи, про те, як іноземці сприймають війну в Україні та про стосунки з дітьми.  

Зустріла війну на сцені за кордоном

— Вже кілька років ви живете на кілька країн світу. Як часто тепер буваєте в Україні? Як вдалося повернутися під час війни? 

— Війна мене застала у Неаполі, де в мене був контракт на партію Аїди. Я приїхала до Варшави, звідки вже літала на інші контракти. В Україну повернулася лише в листопаді. 

— Скільки років ви так живете на багато країн? 

— Близько п'ятнадцяти. 

— В Україні буваєте рідше, ніж деінде, тому що у вас контракти з найвідомішими сценами світу. У Києві залишилися ваша мама, ваш брат, ваші діти. Пам'ятаєте, як дізналися 24 лютого 2022 року про те, що почалася війна?

— Неможливо було в це повірити, був шок. До того ж, я не могла їхати до України, оскільки 26 лютого у мене була остання вистава. 27 лютого в мене був квиток до Києва, який мені довелося замінити на до Варшави. 

Мама мене намагається не турбувати, коли я в робочому режимі і особливо, коли закінчуються вистави, щоб я якісно відспівала. Вже я подзвонила, тому що колеги та всі італійці почали розпитувати, що до чого.

— Напередодні у ЗМІ вже писали про те, що назріває війна. Ви вірили? Що казали тоді ваші діти?

— Напевно, молодь зараз щось відчуває краще. Бо мій син Андрій перед цими бомбардуваннями разом із дівчиною виїхав до Польщі. У квітні повернувся, щоб стати на облік у військкомат. Він дуже радив виїхати моїй доньці, але вона залишилась і на собі відчула перші дні і перші повітряні тривоги. Виїжджала вже 26 лютого зі своїми трьома котами і собакою. З Анею я бачилася влітку. Вона зараз в Іспанії. 

— Хто вам допомагав? Ваші колеги знали про ситуацію?

— Моя колега, яка родом із Росії, але дуже давно виїхала до Італії і виступає проти війни, проти їх режиму та агресії. Вона намагалася мене підтримувати. 

Це був тест на стресостійкість. За кордоном все сприймається гірше, ніж тут. Тому що тут я знаю, хоча б приблизно, що до чого. 

— Яким було ваше повернення в Україну в листопаді?

— Мій Андрій дуже стійкий, гіперхвилювання йому не подобається, особливо материнське. Це було дуже хвилює. Стільки місяців не бути вдома — це незвично як для них, так і для мене. Зазвичай я відпрацьовую місяць чи три тижні і їду додому, знов — відпрацювала і додому. 

— З російських колег хтось до вас дзвонив щось казав?

— Дзвонили у перші тижні. В мене був контракт, дивна ситуація, на заміну Нетребко знову ж таки. Я співала в спектаклі Джузеппе Верді "Набукко" у Ковент-гарден у Лондоні. Був січень. У постановці також брали участь російські колеги. Одна з них, молода, дуже переживала, дзвонила. 

Робота з легендою 

— В "Набукко" Верді ви неодноразово співали з Пласідо Домінго (легендарний іспанський оперний співак, записав понад 100 повних опер, — ред.). Як було з ним працювати?

— Він немов промінчик світла, така особлива позитивна енергія, яка заряджає всіх довкола себе. Ходить всі на репетиції. Коли ми падаємо чи перекочуємоя з точки "А" в точку "Б", або інші мізансцени робимо, він все виконує на рівні з набагато молодшими за себе. Корона не падає. Як людина, він прекрасний. Мені дуже пощастило і така честь, що він про мене дуже тепло відгукнувся.

— Щось казав про Україну?

— Він навіть мені дзвонив особисто у березні, здається. Ми інколи зідзвонюємося. Був дуже зажурений. Мені тоді багато прийшло листів і дзвінків, люди дуже співчували. Домінго був одним з них. Ми з ним багато де працювали разом в різних країнах: в Америці, Німеччині, Іспанії.  

21-денний тур світом із Метрополітен-опера

— Ви довго не могли потрапити додому, відразу почали займатися благодійністю. Багато давали благодійних концертів. Як люди сприймали це?

— З'явилося багато запрошень в різні країни світу — або участь у концерті, або сольні виступи з оркестром. Щоб швидко можна було з одного місця в інше перелятати, мені довелося бути в Варшаві дуже довгий час. Літали у Францію, Італію, Німеччину, Балтійські країни, Сполучені Штати, Велика Британія, Шотландія. 

— Розкажіть про вашу історію з Метрополітен-опера. У серпні ви робили благодійний тур для збору коштів для України, яким керувала дружина директора опери. Скільки вдалося зібрати? 

— Нам не розголошують ці цифри. У березні сказали, що зібрали 300 000 євро. У проєкті Ukrainian Freedom Orchestra брали участь музиканти з України або українці, які вже перебували за кордоном. Цим оркестром керувала дружина директора Метрополітен-опера Кері-Лінн Вілсон. Тур почався в Варшаві. Далі виступали в Альберт-голі в Лондоні, у Шотландії, Франції, Німеччині, Нью-Йорку, Вашингтоні. Тур тривав двадцять один день. За три тижні було багато інтенсивних переїздів.

— Ви розповідали, що весь ваш концертний гардероб залишився у Києві. Як ви справлялися, у що одягалися на цих концертах? 

— Коли я у Варшаві їхала в магазин з концертними сукнями, мені подзвонив директор Метрополітен-опера Пітер Гелб і запросив співати замість Анни Нетребко. Рішення театру було зняти цю співачку з усіх контрактів. Він запросив мене саме на "Турандот". Чому саме мене — для мене це секрет. Бо є ще одна співачка з України, яка емігрувала і вже працювала у "Турандот".

Це було дуже неочікувано і дивно, насторожуюче. Я вагалася і навіть відмовлялася, тому що в нашій Національній опері востаннє співала "Турандот" у 2015 році. Тоді я вирішила більше цю партію не чіпати. Вона і сам образ мені не імпонують.

Коли вже він мені роз'яснив, як це все має в них бути все, я погодилася, бо це велика честь.

— Коли ви вже свої рідні сукні вдягли? 

— Це таке дивне відчуття — ці десять місяців, з лютого по листопад, минули для мене як два-три дні. Бо увесь час була не в своєму мовному середовищі, постійно в напрузі та стресі. Коли я нарешті одягла свою сукню, зробила зачіску, відчула себе дуже впевнено на сцені. А це дуже важливо — бути впевненою.

— Ви виходили на сцену Метрополітен-опера з жовто-блакитним прапором. Як американці сприймають війну в Україні? Як зустрічали вас в інших країнах світу, коли ви виходили з нашим символом?

— Дуже емоційно підтримували саме американці. Важко було стримувати емоції на сцені, тому що сама вистава має щасливий кінець. Але зазначу, що це була моя ініціатива. Це був безпрецедентний випадок, бо в них не заведено вклинювати політику у мистецтво. Я запитала дозволу у Пітера Гелба десь за три години до початку. Мені дозволили вийти з прапором на сцену двічі: на прем'єрі і на спектаклі номер три. Всього було п'ять. Прапор він мені подарував на першій виставі. Вже потім на інших концертах я з ним так само виходила.

Російський репертуар та російські артисти

— Не вся Європа відмовилася від російських виконавців. Наприклад, та ж Нетребко співає у Франції, Італії, Німеччин. Як ви до цього ставитеся і що робити з великою російською культурою?

— Я й себе запитую про це. Якісь свої зали вона (Анна Нетребко, — ред.) там збирає, на прем'єри. Знаю, що нещодавно в неї була "Аїда" у Віденській опері. Усім, хто мене запитує про Нетребко, я відповідаю, що не потрібно про неї хвилюватися. Є кому за неї це робити. Нам треба скоріше про себе думати.

— Що робити з російськими операми?

— Зараз наше керівництво серйозно працює над тим, чим замінити те російське, котрого багато зняли з репертуару.

— Щось нове вам запропонували вже?

— Як не дивно, за кордоном мені періодично пропонують російський репертуар. Наприклад, "Дзвони" Рахманінова в Норвегії нещодавно. Я відмовляю, звичайно. Але вони не розуміють. 

— Чому, на вашу думку, Європа досі не розуміє різниці? Вже майже рік у нас йде війна. 

— Тому що над ними воно не літає, не влучає, немає руйнацій, вони не хвилюються за своїх рідних, не живуть в цьому стресі. Спокійно п'ють свою філіжанку кави. Моя місія — роз'яснювати, щоб до них дійшло.

— Як ви ставитеся до того, що Національна музична академія України імені Чайковського не хоче позбавлятися імені Чайковського? 

— Ми не маємо морального права. Це наша форма протесту — щось робити на культурному фронті. Хоч у  Чайковського було начебто українське коріння, але все рівно є представником російської мистецької школи. Як зараз можна пропагувати щось російське?

Улюблені партії

— Ви багато співали "Аїду". Це ваша улюблена партія?

—  Вже ні. Настільки багато її проспівала, що вже хочеться чогось іншого. Був такий сезон, де я зробила п'ять нових ролей: "Норма" Белліні, "Манон Лєско" Джакомо Пуччіні, три ролі у Джузеппе Верді: "Дон Карлос", "Трубадур" і "Сила долі".

— Яка ваша улюблена постановка на сцені Національної опери?

— Якщо відштовхуватись від самого образу та моєї партії, то я дуже люблю "Норму" Вінченцо Белліні. Вона багатогранна: і дружина, і мама, і донька, і верховна жриця. Дуже цікаво перевтілюватися в різні образі в одній партії.

Сім'я та зміни в собі

— Що зараз роблять ваші діти, поки ви весь час за кордоном? Наскільки ви близькі?

— Я дуже б хотіла бути близькою. Мої діти рано почали окремо жити, переїхали в інші квартири. Я б дуже хотіла зібратися поколіннями за одним столом. Не можу сказати, що ми часто збираємося. Списуємося, зідзвонюємося. Діти зараз не люблять, щоб їх зайвий раз щось допитували. Два слова — і все. Для мене це дуже дивно, бо в мій час з батьками дуже близькою була. 

— Що в вас самих змінилося за останній рік? 

— Мене завжди тягнуло додому, але зараз особливо. Стала енергетично цінувати нашу землю. Вона надихає, дає сил. Я обожнювала концерти на Софійській площі — тут собор і там собор, немов якийсь портал. 

— Чого боїтеся зараз найбільше?

— Мабуть, нічого не боюся. Я стала стресостійкою.

— Хто або що вас надихає зараз найбільше? 

— Можливо для когось це банально або дивно, але мій президент мене надихає. Він несподівано з одного амплуа став президентом, яким ми пишаємося. І Збройні сили надихають. 

Попередні випуски "Точки опори":

• Про графічні щоденники війни, життя в підвалі та мовне питання: художниця Алевтина Кахідзе в гостях у "Точки опори"
• "Я вже забула, що я артистка": інтерв'ю з Ольгою Сумською у програмі "Точка опори"
• Про мистецтво під час війни та допомогу армії: інтерв'ю з найдорожчим сучасним українським художником Анатолієм Криволапом у програмі "Точка опори"
• Про спів під час сирен, війну та щастя: інтерв'ю з оперною співачкою Анжеліною Швачкою у програмі "Точка опори"