Стрічка "Життя на межі" переконала Захід допомагати Україні, — продюсер фільму Юрко Іванишин

16 березня в український прокат виходить документальний фільм "Життя на межі". Це єдиний фільм, який охоплює весь період війни Росії проти України — від 2014 року до наших днів. Продюсер стрічки Юрко Іванишин розповів про тривалу роботу над картиною, реакцію європейців на фільм та про його головну місію. Подробиці дізнавайтеся у матеріалі "Ранку Вдома", а також дивіться фільм "Життя на межі" у кіно.

Ведучі — Лілія Ребрик та Костя Октябрський.

— Як народилася ідея створення цього фільму і в чому ви особисто бачите головну місію?

— Остаточно вирішили знімати тоді, коли ми дивовижним способом з окопів полетіли в Лос-Анджелес на вручення "Оскара", а за десять днів повернулися в той самий окоп. Хоча сама ідея народилася з Майдану, оскільки ми на Майдані все фільмували. Щоправда, про Майдан був інший фільм.

Щодо місії, то їх дві. Після Лос-Анджелеса ми зрозуміли, що фільми повинні робитися на закордонного глядача. Відверто кажучи, дев'ять років — це дуже великий проміжок часу. І навіть ті, хто був на Майдані, і їхні діти, які не були там, вони всі зараз воюють. Діти не відчували, що відбувалось на Майдані. Тому наш фільм описує історію від Майдану до сьогодні. Стрічка говорить про те, що війна почалася з 2014 року, а не торік. Також повідомляє про те хто та як це почав.

— Наскільки взагалі можливо до іноземного глядача донести реалії української буденності? Вам вдалося знайти ту форму, яка стала зрозумілою?

— Є ефект четвертого дня. Журналісти знають про це. Коли дуже багато інформації, то на четвертий день ти забуваєш, що було раніше. Тому я вважаю, що надзвичайно важливо достукатися не до розуму, а до серця, бо емоція залишається недовго. Кіно саме для цього й існує. Тобто ми робили кіно, не розслідування.

Ті покази, які відбувалися в Берліні, Ірландії, Ізраїлі, в Штатах показали, як люди буквально на очах міняються. Суцільна мовчанка після фільму. Як на мене — це найкращий критерій, коли мовчать до самого кінця, аж поки титри не закінчаться. Тому я вважаю, що найкращий спосіб достукатися до серця людей лежить не через докази, а через розповідь про те, хто ми, хто така Україна, які наші цінності, яка наша історія, яка наша культура.

 Це історія про те, що ми варті того, щоб нам допомагати. Не тому, що на нас напали, а просто тому, що ми Україна. Ми маємо древню історію, культуру, яку століттями вбивали. Ми це повинні показувати. Це найкраще впливає на людей, які починають задумуватися. Це надовго залишається в них в пам'яті.

— Про це навіть говорять наші біженці, які вимушено живуть за кордон. Вони не викликають жалість. Навпаки. Ми вміємо в потрібний час настільки згуртуватися і проявитися як нація, що це викликає захоплення усього світу.  

— На жаль, не всі українці викликають захоплення. Переважна більшість. Пригадую, наших біженок. Європейці закохуються в українок. І не тому, що вони просто гарні, але ще й тому, що вони хазяйновиті, дбайливі, розумні, можуть поговорити на різні теми.

— І в серці мають те, що не вмирає! Повернімося до фільму "Життя на межі". Ви з режисером стрічки Павлом Пелешком набирали відеоматеріал спеціально для фільму чи скоріше для власних архівів, які потім стали в пригоді? 

— Ви знаєте, це не було спеціально зроблено. Я люблю сьогоднішній день. От якщо я розумію, що це правильно робити, то я це роблю. Не знаю, що з цього вийде потім, але я іду за покликом серця. Тоді, у 2014 році, ми бачили важливі речі та фільмували їх.

Пізніше народилася ідея щось зробити з цими матеріалами. Так само було на Майдані. Ми знімали цілодобово без вихідних всі три місяці не для того, щоб потім зробити кіно, а для того, щоби люди та весь світ, знали, що тут відбувається і самі робили висновки. Відзняті матеріали ми безплатно віддавали в інформагентства.

Потім ми пішли воювати. Інколи там щось дознімав, але переважно брали з відкритих джерел інформацію: від наших друзів, колег, журналістів, які були теж на передовій і теж мали свої записи. З того встигли склали мозаїку до всього, що відбувається через призму власних переживань, як ми це там відчували. Тому що довіру викликає не чиясь розповідь, а коли ти сам собі розповідаєш і пояснюєш те, що відбувається.

— Ваш попередній фільм "Зима у вогні" у 2016 році номінували на "Оскар" як найкращий документальний повнометражний фільм. Ви працювали одночасно над двома стрічками?

— Ні, звісно. Власне величезна команда працювала над стрічкою "Зима у вогні". Для фільму використовували архів, який знімали на Майдані протягом трьох місяців. В червні 2014 року ми з Павлом уже пішли на фронт. Тобто ми спродюсували те, що встигли, а монтувала наша команда. Ми тим часом були на Донбасі. Коли приїжджали у відпустку, то поправляли дещо і повертались на фронт.

Тільки через два роки, у 2016 році, ми дізнались, що увійшли в шор— тлист "Оскара". Це нам командир сказав. Ми були в шоку, але сказали, що не маємо грошей на поїздку в Лос— Анджелес. Командир сказав, що гроші будуть і відправив нас у десятиденну відпустку, під час якої ми встигли злітати у США. Приблизно так воно було.

— Світова прем'єра стрічки "Життя на межі" відбулася наприкінці минулого року в Берліні. Якою була реакція західного глядача? 

— Ой, це було неймовірно, оскільки було багато громадських діячів, політиків, військових. Якщо до перегляду фільму німці сумнівалися, чи виділяти Україні допомогу, то після — перестали.

Наступного дня після показу фільму була дискусія, в якій брали участь політики та офіцери Бундесверу. Таке враження, що вони перейшли в один табір, дискусії як такої не було. Всі погодилися допомагати Україні, якомога більше.

Вони усвідомили, що матимуть або поганого, або хорошого сусіда. Тобто фільм показав їм, що ми хороші сусіди. Мене тішить той факт, що вони хочуть помагати нам, бо ми хороші сусіди.

— Від щирого серця дякуємо вам за те, що ви робите. Впевнені, що вітчизняний глядач зустріне прем'єру "Життя на межі" ще тепліше, з болем в серці, але з надією і вірою в нашу перемогу.

— Для українського глядача, повірте, це дуже об'єднавчий фільм. Я це бачив на показах в Україні. Це ж фільм про наш спротив, як він народжувався та об'єднав нас. Бо коли ми разом — ми сила. Тому запрошую один раз побачити, ніж 100 разів почути.

Також цікаві гості "Ранку Вдома":

• Музика — це ліки, тож лікуйтеся з нами, — учасниці гурту Freedom Jazz
• Про курси адаптації для ветеранів та їхніх родин розповів фахівець із психічного здоров’я Артем Осипян
• Фронтвумен Angy Kreyda розповіла у "Ранку вдома" про волонтерство та "перевзутих" колег
• Режисер "Будинку зі скалок" Сімон Леренг Вільмонт розповів про фільм та очікування від "Оскара"
• Репортер із ванної: як журналісту Володимиру Бірюкову доручили вести інформаційну війну проти Росії у Латвії