Спортивна драма "Пульс" — як знімали незвичайний український фільм: "Утро Дома" з Сергієм Чеботаренком і Наталією Бабенко

Сьогодні, 22 липня, на великі екрани виходить фільм "Пульс" — перша українська спортивна драма, заснована на реальних подіях. Кінострічка знята на основі історії української спортсменки, легкоатлетки, паралімпійської чемпіонки 2008 року, п’ятикратної срібної та бронзової призерки літніх Паралімпійських ігор 2008, 2012 і 2016 років Оксани Ботурчук.

Як створювали картину та як добирали виконавицю ролі Оксани Ботурчук — розповіли режисер кінокартини Сергій Чеботаренко та виконавиця головної ролі Наталя Бабенко в ефірі програми "Утро Дома".

Ведучі — Анастасія Касілова та Костянтин Октябрський.

— Фільм "Пульс" — це перша українська спортивна драма, заснована на реальних подіях. Чому вирішили за таке взятися?

Сергій Чеботаренко: Я давно шукав якусь реальну історію, напевно, протягом чотирьох років. Читав книги, статті й абсолютно випадково, працюючи над іншим фільмом з Єгором Олесовим, продюсером нашого фільму, я натрапив на історію Оксани Ботурчук. Відразу ж поїхав до неї, зробив велике інтерв’ю і дуже сильно надихнувся її досягненнями й тим, як вона боролася зі своїми проблемами, зі страхами, з суспільством і досягла неймовірних висот.

Тому я вважаю, що такі історії гідні екранізації, та дуже важливо, що це історія про реальну українку, яка народилася в маленькому місті Нікополь, яка займалася легкою атлетикою, бігала. У неї були призові місця, і потім вона разом з усією родиною потрапляє в аварію і майже повністю втрачає зір, але знаходить сили в собі повернутися в спорт. І далі ви дізнаєтеся у фільмі, що ж там відбувається.

— Вона бігає на дотик?

Сергій Чеботаренко: Бігає з проблемним зором далі.

Наталя Бабенко: Це така сила волі у людини — не опустити руки, рухатися далі. Ми, здорові люди, з руками, з ногами, без будь-яких проблем, зрячі, дуже часто починаємо вередувати, я б це так назвала. Коли у нас щось не виходить, ми говоримо, як все погано.

А тут у людини дійсно проблеми, і вона не йде ніде жебракувати, як у нас більшість людей робить. Вона сильна, смілива, вона починає рухатися і йти до своєї мети.

— Коли шукали головну героїню на роль, важливим був момент спортивної підготовки чи це можна було робити в процесі?

Сергій Чеботаренко: Так, у нас був великий кастинг, досить тривалий. Ми подивилися, напевно, 60 осіб на головну роль, і звичайно ж, драматичний талант і вміння показати людину, що погано бачить — це було важливо, але спортивна підготовка, мінімальна, теж мала бути. Наташа в собі саме й поєднувала базу спортивної підготовки та дуже глибокий драматичний талант, який допоміг нам передати, як саме бачить Оксана Ботурчук, як саме вона живе з цим.

Тому перший етап був драматичний, а другий етап — це були тренування. Наташа ходила спочатку до тренера три місяці, потім три місяці в зал, де займалися її фізичною підготовкою, тому це стало схоже на персонажа.

Наталя Бабенко: У нас було кілька періодів проб, тобто я кілька разів приходила, і було тренування. Було спочатку одне тренування з тренером. Потім, я так розумію, вони зідзвонювались, де вони обговорювали, чи витримаю я. Потім було тренування, коли прийшов продюсер, режисер.

Сергій Чеботаренко: Це інша субкультура абсолютно. Коли ви розповідаєте якусь нову історію про інший світ, потрібно розуміти, який це все має вигляд. Що таке низький старт, що таке високий старт, як бігти 100 метрів, 60 метрів, що таке марафони.

Це абсолютно інший світ, і як актрисі Наталі дуже важливо було туди зануритися повністю. Навіть перед початком зйомок ми бігли марафон у Борисполі, маленький.

— Оксана Ботурчук — прототип вашої героїні — вона бачила стрічку, що вона сказала?

Сергій Чеботаренко: З самого початку, коли я поїхав до неї та зробив це велике інтерв’ю, я сказав, що, можливо, ця історія буде екранізована. Ми почали з нею постійно працювати разом. Ми постійно листувалися, спілкувалися з нею на тему якихось технічних моментів, як все проходило, на тему фізпідготовки Наташі.

Наташа зробила теж велику роботу: на самому початку, коли її затвердили, вона відразу ж сама поїхала до Дніпра, приїхала до Оксани й разом з нею провела день, щоб зрозуміти, як саме вона живе в своєму будинку, як саме вона погано бачить або бачить добре, і все інше. Вкрай важливо було, щоб ми залишалися в якомусь реальному полі, незважаючи на те, що це драма. Щоб ми не сильно перегинали палицю і не робили зі зрячої людини незрячу, тому постійно ми консультувалися.

Минулого року в березні, коли мав бути показ, перед тим, як у нас стався цей локдаун, ми зустрічалися з Оксаною й іншими людьми, показували фільм. Вона приїхала разом з чоловіком Сергієм і зі своїм батьком і, звичайно ж, була під враженням від того, що це сталося. Адже дійсно дуже важливо, що це історія про маленьку дівчинку з маленького міста, про яке ніхто особливо не знав. Було дуже важливо, що ми екранізували цю історію, а не історію про олімпійського українського чемпіона, якого всі знають.

— Акторові така роль, коли вона заснована на житті реальної людини, дається простіше чи складніше?

Наталя Бабенко: З огляду на спілкування наше, я зробила висновки про те, яка Оксана. Але, безумовно, в цьому персонажі є частинка мене. Я це роблю, як я це бачу, як я це відчуваю, як ми все це разом з Сергієм інтерпретуємо.

Сказати напевно, якою була Оксана в той період часу, може тільки сама Оксана. Вона знає себе краще за всіх, і все. Але якщо дивитися загалом на персонажа, я думаю, вона вийшла досить цікавою.

— Прем’єра картини повинна була відбутися рік тому, але через карантин її перенесли. Як цей рік вплинув на вас і на картину загалом?

Сергій Чеботаренко: Карантин дав змогу нам відправити наш фільм на фестиваль Flathead Lake International Cinemafest, і це було чудо, тому що ми не планували це до карантину. Оскільки у нас в запасі був якийсь період часу, ми вирішили це зробити, і нам сильно пощастило.

Фільм відібрали відразу в шести номінаціях. Ми перемогли в двох — найкращий фільм і найкраща режисура. Це було неймовірно. Для мене це був перший фестиваль у моєму житті, коли я забрав головну нагороду. 

Після показу фільму на фестивалі була сесія спілкування з людьми, і для мене було важливо розповісти про те, що це фільм з України, знятий українським оператором, круту графіку стадіону в Пекіні теж робили в Україні. Для людей, які ніколи не знали, не чули про Україну, це було щось нове. Тому що максимум, що вони чули раніше, — Чорнобиль або ще щось подібне, а цим фільмом ми показали, які ми люди, що у нас такі самі проблеми, і для мене це була приємна місія.