Расизм у світі та на пострадянському просторі: тенденції та реалії

Боротьба за права темношкірих, ЛГБТ, політика ідентичності — все це знайомо і активно лобіюється у західному світі. Наприклад, днями знаменитий американський актор Том Круз повернув свої нагороди премії "Золотий глобус", протестуючи проти відсутності расового розмаїття в журі голлівудської асоціації іноземних журналістів, що присуджує премію. Подібних прикладів набагато менше на пострадянському просторі.

16 травня — Міжнародний день мирного співіснування, черговий привід поговорити про толерантність. Ситуацію аналізували журналісти програми "На самом деле: мир" телеканалу "Дом", а також історикиня-міжнародниця, політологиня, голова правління Східноєвропейського інституту розвитку і журналістка Мрідула Гхош.

Окремі кладовища й гетто

Хвиля протестів і політичного активізму, мета якого — боротися з дискримінацією, рухається по всьому світу. Тема протистояння расизму не йде з заголовків американських ЗМІ. Американці кажуть — расизм став настільки масштабною проблемою в країні, що люди були змушені вийти на вулиці.

Сполучені Штати відомі в усьому світі своїм антидискримінаційним протестним рухом. Разом з тим проблема расової дискримінації тут дуже глибока, вважає правозахисник, координатор проекту "Без кордонів" Максим Буткевич.

"Сполучені штати — країна, яка має структурну, системну проблему, або комплекс проблем, пов'язаних з історією", — говорить правозахисник.

У середині ХХ століття на "білих" цвинтарях не прийнято було ховати темношкірих, розповідає історик Тоні Берроуз.

"Коли ж це траплялося, ховати доводилося в окремій "кольоровий секції" кладовища", — говорить Берроуз.

Зараз такі кладовища є справжніми пам'ятками сегрегації — політики примусового відділення інших рас від "білого" населення.

У повоєнні роки виснажена війною й Великою депресією економіка США зіткнулася з нестачею житла. Однією з цілей післявоєнного уряду стало доступне житло — з'явилися багатоквартирні будинки, райони з щільною забудовою. В рамках програми доступних кредитів сім'я з невеликим доходом могла отримати квартиру або будинок. Саме в цей момент темношкіре населення зіткнулося з новою практикою расизму в США.

"Коли це все почало виконуватися на практиці, темношкірі, латиноамериканці, всі меншості не могли отримати ці кредити. Ця практика мала назву "червона риска". Коли чорні все ж хотіли придбати будинок, їм говорили, ОК — ось тут ви можете оселитися, а тут — ні. Цей район окреслено червоною рискою — не купуйте тут будинок. І найгірше — люди застрягли в неблагополучних районах. Там у них не було перспективи на хорошу роботу, освіту", — пояснює відставний військовий Джейсон Ла Мард Джонс.

Так народилися американські гетто. Згодом ці райони стали символом бідності, неосвіченості, кримінального розгулу та сегрегації.

"Якщо подивитися на карту американських міст, завжди є райони — або сайди, як ми їх називаємо. Північ, південь, захід, схід. Я народився в південному сайді, там живуть люди всіх рас", — говорить Джейсон Ла Мард Джонс.

Джейсон народився і виріс у Х'юстоні, в південному американському штаті Техас. П'ять років він служив у ВМС США. Після виходу у відставку став займатися викладанням і журналістикою, а у вільний час — музикою.

Два роки тому прагнення побачити світ привело його до Києва, де він встиг попрацювати ведучим міжнародного блоку новин. Зараз він допомагає своїм учням підвищити рівень знання англійської.

"Я виріс в інтелігентній афроамериканській сім'ї. Я з дитинства чув: ні, ти не будеш говорити неграмотно "ain't", ми так не говоримо, і ти не будеш так виражатися в моєму домі. З народження я не бачив причин для расизму. Я не бачив раси в музиці, не бачив раси в безлічі інших речей. Можна сказати, що я ріс в такому оточенні, що не розрізняв кольорів", — підкреслює Джейсон.

Ситуація для Джейсона змінилася, коли в старшій школі він переїхав до північного сайду — район, населений переважно "білими" американцями, і тоді побачив різницю у відносинах між "білими" і "людьми кольору", і на собі відчув ворожість обох сторін одна до одної. Для своїх часто він був білою вороною.

"Вони називали мене Oreo — це такі печеньки. Чорний зовні, білий всередині", — згадує Джейсон Ла Мард Джонс.

І для "білих" він як і раніше залишався чужим. Побачивши його — перекладали подалі особисті речі.

"Очевидно, вони бояться того, що їм незрозуміло. Я намагаюся вести себе так, щоб вони в якийсь момент сказали: постривай, він не такий, як про них говорять в телевізорі", — розповідає Джейсон.

Поліцейське свавілля

Зіткнувся Джейсон і з поліцейським упередженням.

"Я щойно закінчив службу, п'ять років я воював. У мене дві медалі, і буквально ось-ось демобілізувався. Я гостював у друга в верхньому Нью-Йорку. Він попросив мене побути у нього вдома, поки він був у від'їзді. У нього був байк — і ось я стою на вулиці поруч із цим байком. До мене підійшли поліцейські і сказали, що я нібито вкрав цей байк. Я такий: ви що, серйозно? Я нібито підходив під їх опис. Потім була вся ця принизлива процедура, коли ти вже фактично затриманий", — розповідає Джейсон Ла Мард Джонс.

Якщо раніше будь-якого афроамериканця поліцейські могли затримати без причини, то останніми роками все сильно змінилося, каже Джейсон. У людей з'явилися смартфони і публічність. Будь-яка провина правоохоронців може стати відомою дуже швидко.

Вбивця Джорджа Флойда — Дерек Шовін, колишній поліцейський міста Міннеаполіс, штат Міннесота. Засуджений за перевищення повноважень під час затримання. Для рідних загиблого — він вбивця і расист. Шовін ще знаходився в будівлі суду в очікуванні вердикту, коли в іншому американському місті — Колумбусі — поліцейський застрелив темношкіру дівчину.

Того дня надійшло повідомлення про спробу нападу з ножем. Прибулий на місце подій поліцейський став свідком збройної бійки між підлітками. Він вимагав здатися, а потім чотири рази вистрілив у шістнадцятирічну дівчину, яку вважав нападаючою. Її звали Махіа Брайант, а поліцію викликала її молодша сестра.

"Я думаю, те, що відбувається зараз — це тому що ми доведені до крайності. Однозначно, існують неправомірні вбивства темношкірих поліцейськими. Але зараз люди не завжди об'єктивні, оскільки через багато століть вони нарешті знають, що лище зараз їх можуть почути", — переконаний Джейсон Ла Мард Джонс.

"Відсутність покарання прирівнюється до заохочення"

Як захистити рівноправність, яким має бути покарання за злочини на ґрунті расової нетерпимості, і в яких країнах расова дискримінація найбільш сильна — ситуацію в програмі "Насправді: світ" коментує історикиня-міжнародниця, політологиня, голова правління Східноєвропейського інституту розвитку і журналістка Мрідула Гхош.

Ведуча програми — Анна Нитченко.

— Расову дискримінацію часто називають проблемою США, але одночасно Штати активно борються за толерантність. Яка ситуація в інших країнах, зокрема — на пострадянському просторі?

— Весь світ говорить, що це дуже складно, тому що є різні континенти і різні виміри цієї проблеми. Але, дивлячись на наш сучасний світ, мені іноді здається, ніби не було того випадку з Ганді, коли його викинули з поїзда ще більше ста років тому. І не було того Нельсона Мандели, який боровся, і взагалі показав світу абсолютно інше.

Трохи впадаємо в розпач, і не знаємо, що робити. І в принципі, по всьому світу продовжує зростати нетолерантність. Можливо, це не проявляється завжди в формі расової дискримінації, але люди якось вороже налаштовані один проти одного. Це видно.

Що стосується пострадянського простору, знаєте, там теж не все однозначно. Тому що там є різні країни. Балтійські країни — це одна група. Якщо ви говорите про пострадянські, то Україна — вже одна ситуація, а Росія і Білорусь — зовсім інша. Україна, Молдова, можливо, ближче. І потім вже Кавказ, і далі вже — середня Азія.

Внутрішній, побутовий расизм можливий у будь-якій із цих країн цього простору. Расизм укорінився настільки глибоко, що існує і в поліцейських і правоохоронних органах. Тобто — такі почуття є вже і серед поліцейських.

Експерти називають це явище "інституційний расизм", тобто — расизм, який вже заохочується, або отримує якусь індульгенцію. Тоді це більш страшно. Ми знаємо, що в правозахисному русі фіксуються й такі прояви. А побутові прояви потрібно фіксувати та розголошувати. Тоді ці речі зазвичай суспільство засуджує.

— Була рекламна кампанія, де азіатських жінок закликали вибілювати шкіру косметикою. Тут і питання наявності широкого асортименту косметики для темношкірих — наприклад, пластирів у тон шкіри. Люди з яким кольором шкіри зараз відчувають на собі дискримінацію найбільше? В яких країнах?

— Ну, смагляві, як я, або темношкірі — на пострадянському просторі залишаються уразливими. Незважаючи на те, що вже багато зроблено для того, щоб цього не було. Нас рятує те, що ми більше адаптуємося, ми розмовляємо на цих мовах. Якщо людина не говорить на місцевих мовах, на неї можуть напасти просто через її зовнішність.

Це явище носить назву "visible minorities". Тобто це можуть бути діти змішаних шлюбів, які теж виглядають інакше, але вони говорять на місцевій мові, і вони громадяни цих країн. Тобто вони можуть бути і росіянами, і українцями. Бувають же діти змішаних шлюбів. Для них — це проблема.

Є ворожість до китайців, до азіатів, або до арабів, ісламу. Сьогодні працюють такі більш виразні маркери. Люди звертають увагу на зовнішність або одяг. Але доки люди не знають, не спілкуються з людиною, присутня ворожість. Ця людина може бути глибоко освіченою, набагато більш освіченою, ніж навіть місцеве населення.

Я вважаю, що про це більше повинні говорити медіа. Те, що ви робите — це дуже-дуже правильно. Такі питання повинні піднімати і громадські діячі. Але вони повинні говорити інакше, і не спекулювати на темі меншини-більшості, і на своїх виборцях, а нести якусь ідеологію. Така маніпуляція — це прямий шлях до інституціоналізації. Якщо явище расизму отримує індульгенцію від політиків і громадських діячів, це вже дуже небезпечно.

— Ви спостерігаєте ситуацію в усьому світі. Де зараз, на вашу думку, права представників різних рас більш надійно захищені на законодавчому рівні?

— Я відразу скажу — це Євросоюз. Там законодавство розвивалося століттями, і там добре. В принципі, всі країни пропагують рівність. Винятком може бути лише країна, яка сповідує одну релігію, в якій одна мова, і так далі.

Ви знаєте, тут не можна сказати, де більше, де менше. Тому що, якщо це побутове, то потрібно взяти статистику по побутових. Якщо взяти інституційний расизм, то там може бути взагалі з правами людини погано.

Родюча земля для расизму там, де є заохочення з боку інституцій. Я думаю, що взагалі-то ісламофобія — один з видів расизму. Попри те, що в Європі є закони, які їх захищають, тим не менш, ми знаємо, що в Європі є випадки ісламофобії. Є такі випадки в Західній Європі теж. Не кажучи про те, що це є і в Росії, хоча в Росії дуже багато мусульман.

Також проти українців вже є певний стереотип сьогодні в Росії, — незважаючи на те, що вони прекрасно говорять російською, і вони такі ж люди, як усі інші.

Расизм ґрунтується на стереотипах, які добре можна підлаштувати під сьогоднішню ситуацію для тієї чи іншої країни.

— Яким має бути покарання за расову дискримінацію? Чи більше потрібно працювати над превентивними методами?

— Покарання має бути, безумовно. Відсутність покарання прирівнюється до заохочення. Тому що замовчували і нічого не робили.

Причому в Україні є 161 стаття Кримінального кодексу, де дуже добре все розписано. Це навіть погоджено з європейськими нормами. Це перше. По-друге, є звичайна людська мораль.

Превентивно — завжди краще. Краще хвороба, або профілактика? Це хвороба суспільства. Це ненормальне суспільство — де люди не можуть жити нормально, і будуть розділені за таким принципом.

— Що ви маєте на увазі під превентивними методами?

— Превентивні методи — це насамперед сім'я. Народилася дитина. Ви хочете, щоб вона була відповідальною, нормальним громадянином сьогодні. Вона має смартфон, весь світ у неї в смартфоні. Чи можна до її голови вкладати ось такі сегментарні речі, які її просто замикають в якихось обмежених переконаннях?

Треба відкрити планетарний масштаб мислення в самій дитині. І це починається з сім'ї. І не лише. Тому що є школи, є дитячі садки, і ровесники, є перехідний вік. Це дуже важливо.

І якщо не давати їм можливості спілкуватися, і можливості відкритися, потім їм буде складно інтегруватися. Діти можуть у майбутньому виїхати за кордон і вчитися з представниками різних країн світу, а там теж йде інший рівень духовного розвитку.