Шлях до звання "гірський король": "Утро Дома" з велогонщиком Марком Падуном

Професійний велогонщик Марк Падун цього року завоював перемогу на гірському етапі престижної гонки "Критеріум Дофіне" у Франції. Напередодні знаменитого "Тур де Франс" всі велогонщики професійного рівня намагаються отримати на ній максимальні результати і набрати форму. І все ж Марк Падун на одному з етапів обійшов суперників.

Як це було і які труднощі доводиться долати під час гонок професіоналам на шосе — розповів професійний спортсмен і гонщик команди "Бахрейн Вікторіус" Марк Падун в ефірі програми "Утро Дома".

Ведучі — Анастасія Касілова та Костянтин Октябрський.

— Розкажіть про гонку, в якій ви стали переможцем.

— Це серйозна і престижна гонка напередодні "Тур де Франс". Туди приїжджають гонщики, які їдуть на "Тур де Франс". В основному, це найсильніші спортсмени. Я був серед них, і вийшло виграти у тих, хто збирався їхати на "Тур де Франс" за перемогою. Це дуже круто. 

Є різниця між перемогою на етапах і перемогою в заліку. Найкрутіше — це перемога в генеральній класифікації, потім йдуть перемоги на етапах. У мене так вийшло, що я виграв два найважчих, найбільш престижних етапи. Крім того, що вони важкі й престижні, так вони ще транслювалися в вихідні дні, що по трансляції було, звичайно, номер один. Багато людей дивилося. Разом вийшло, що це крутий результат.

На кожній гірській вершині серйозної гори дається певна кількість очок. І за сумою цих очок в кінці гонки визначається переможець: у кого більше, той є "гірським королем". У мене вийшло за два дні зібрати найбільшу кількість очок і перемогти в цій номінації.

Найкращий гірський гонщик, "гірський король" — по-різному називається. Найкращий гірський гонщик.

— Які були відчуття, коли ви перемогли?

— Це були неймовірні емоції. Думаю ті, хто дивився мої фінальні кілометри, зрозуміють, що це були за почуття.

— Як ви потрапили в велоспорт?

— Я прийшов, коли мені було близько 10 років. Я був в 6 класі. У мене на той момент був зламаний мій особистий велосипед. І на базі, де я займався, був тренер. Він ходив по школах і пропонував приходити на тренування, і говорив, що буде давати на заняття велосипеди безкоштовно. Я ріс не в бідній сім’ї, але такого, щоб мене відпустили в платну велошколу, не було. Тому оскільки було безкоштовно, ще й на велосипеді дають кататися, ще потім обіцяли, що якщо заробиш довіру, тобі навіть додому будуть давати, то мене це конкретно заманило.

— Коли ви зрозуміли, що це хобі перетворилося на серйозне заняття?

— Добре у мене почало виходити, напевно, років через два. Я маю на увазі, що почало виходити на такому рівні, що зрозумів, що я конкурентоспроможний. Коли я почав на обласних та міських змаганнях займати призові місця.

У перший рік, коли я займався, в Донецьку проходили гонки на День захисту дітей. До речі, в Донецьку був класний велоспорт в той час, коли я почав займатися. Мені так сподобалися ці гонки, хоча що в перший, що в другий день я їх навіть не доїхав. Це було так прикольно, що мені потім захотілося виграти, і почав тренуватися, брати участь. Хоча в тому віці серйозними тренуваннями це було важко назвати.

Зараз у мене серйозний підхід до всього. Є робочий день. Він починається не коли ти сів на велосипед, а коли ти прокинувся. За часом сніданок, потім тренування, є певні відрізки, скільки і в якому темпі треба проїхати в гору. Обід, важливий обід, то ж саме з вечерею. Це вже звичка. А раніше це було так: ми через день збиралися на базі. Якщо було літо, спекотно, то ми з собою брали рюкзаки з підстилками, проїжджали 40-50 км, доїжджали до Авдіївського кар’єра. Купалися, гралися, бігали, стрибали, і потім на велосипедах поверталися. Це хороші тренування були для того віку. І, в той самий час, це був кайф. Було всім класно і весело. Зараз веселощів вже менше, зараз це більше робота, яка по-своєму теж приносить задоволення. Але вже більше роботи, менше задоволення.

— Велоперегони — це для вас робота чи спорт?

— Я не можу сказати, що у мене прямо це 100% робота, але це робота. У тебе є певні зобов’язання, які ти повинен виконувати, і немає такого, що я сьогодні не хочу тренуватися, не можу тренуватися. Навіть цього року було багато моментів, коли ти ніби хворієш, тобі начебто погано, але хочеш-не хочеш — тренуватися треба. Ти їдеш 100 км, хоча тільки вчора у тебе була температура, тому що потрібно. Нікому таке не подобається, але це робота.

У той же самий час є певна мета, якої ти прагнеш, і це, звичайно, великий стимул. Ідеш, тренуєшся, отримуєш задоволення від процесу, особливо коли виходить, коли ти бачиш прогрес на вагах, на потужності, яку ти робиш. Потім ти бачиш, як ти себе почуваєш в гонці, показуєш результат, який ти хочеш. Це підстьобує далі робити. Скажімо так — це робота, але одночасно це і хобі.

— Скільки часу в році ви проводите без велосипеда?

— Найчастіше буває 3 тижні в році, коли я велосипед взагалі не чіпаю. Остання гонка часто буває ближче до кінця жовтня. Закінчується сезон, потім ти там 5-6 днів просто закочуєшся спокійненько, і три-чотири тижні відпочиваєш. Велосипед взагалі не чіпаю. Ведеш нормальне життя адекватне, але без велосипеда. Я, наприклад, люблю ходити в гори, люблю ходити гуляти, подорожувати. Але може бути таке, що там 2-4 дні відірвешся. Наприклад, по їжі, за якою сумуєш, — піцу їси, бургери на сніданок, на вечерю, на обід. Але проходить 5-6 днів, і ти вже думаєш про наступний сезон.

— Ви родом з Донецька. Де ви зараз живете, де тренуєтеся?

— У мене резиденція в Андоррі зараз. Це моє постійне місце проживання. Часто приїжджаю до Італії до своїх друзів, тому що я 5 років прожив в Італії, тут їздив в аматорській команді перші роки. Коли починав професійний спорт, мені допомагали люди з моєї колишньої команди, й інші люди теж додавалися в життя. Зараз велике задоволення — приїжджати до Італії, провідувати їх. Тобто живу, скажімо так, більшу частину часу в Андоррі, але приїжджаю до Італії.

— Їхати на велосипеді понад 100 км/год — які це відчуття?

— Ніякі, чесно. 60 км і вище відчувається плюс-мінус однаково. На поворотах ти відчуваєш швидкість, так. Ми спускалися з перевалу в Швейцарії, там дороги широкі, якісні. Там швидкість практично не відчуваєш. Там починається рівний спуск. І ти спокійно їдеш, а потім виявляється, що швидкість була понад 100 км/год.

— У повсякденному житті ви якому засібу пересування віддаєте перевагу?

— Я адекватний, у мене машина є.