Шлях до "срібла" на Паралімпіаді після травми: "Утро Дома" з фехтувальником на візках Артемом Маньком

Український фехтувальник на візках Артем Манько завоював срібну медаль на Паралімпійських іграх-2021 у Токіо. Спортсмен займається цим видом спорту з самого дитинства, але у підлітковому віці він отримав серйозну травму, після чого перейшов до паралімпійської збірної.

Як йому вдалося відновитися після травми й чим запам’яталися Ігри в Токіо — розповів Артем Манько в ефірі програми "Утро Дома".

Ведучий — Дмитро Слівний. 

— На вигляд не скажеш, що ви — паралімпієць. Чому так?

— У нашому спорті, залежно від ураження, є три класи: А, В та С. Клас А — це найменші поразки. Такі, як у мене, і також сюди потрапляють люди з ампутацією, тобто без руки чи ноги. Клас В — це пошкодження хребта, тобто обмежена рухливість у корпусі. І клас С — це ушкодження шийного відділу.

У мене клас А — найлегший. У мене є певна проблема з ногами, обмежена рухливість і постійні болючі відчуття.

— Ви змагаєтеся сидячи?

— Так, сидячи. У нас є такі верстати, які постійно закріплені на місці. Перед кожним боєм ми вимірюємо дистанцію, щоб була якась рівність, щоб не було різниці між статурою та іншими фізичними перевагами.

— Як тоді повертатися, ухилятися?

— Все корпусом. Вставати не можна. Корпусом назад, корпусом вперед, вліво, вправо — це вже на ваш вибір.

— Наскільки великою була конкуренція?

— Конкуренція була колосальна. Насправді там не було так багато людей, билося 15 людей. Але саме клас цих спортсменів є максимально високим. З кожним із цих суперників потрібно побудувати свою тактику, зробити якийсь свій бій. У багатьох із них я ніколи не вигравав. Але саме Ігри — це такі змагання, де все змінюється. Емоції можуть узяти гору й відіграти дуже велику роль під кінець.

— Як давно ви у цьому спорті? І чому саме шабля? Ви ж, напевно, почали змагатися до того, як отримали травму ноги. Тобто ви були в олімпійській збірній.

— Так, я почав займатися фехтуванням у 6 років, у першому класі. Мене привела туди однокласниця після групи продовженого дня. Вона казала, що є такий вид розваг, скажімо так. Вона просто мене покликала туди, щоб убити час. Я прийшов туди, мені сподобалося.

Перші роки було весело, складно. Воно все комплексне. Після цього я втягнувся, почав завойовувати медалі на рівні України. І вже після цього отримав травму. Після травми я намагався повернутися до олімпійського спорту, але травма не давала змогу це зробити. Через те, що я ходив на тренування і після кожного тренування у мене був біль, було дуже важко. Але не покинув. Після цього мені сказали, що є паралімпійський спорт, тож я не здався. Мене взяли на збори тренувальні, там теж сподобалося і теж втягнувся.

— Які перемоги ви вже здобули?

— Я вже дворазовий чемпіон світу на шаблі, бронзовий призер Чемпіонату світу, дворазовий бронзовий призер чемпіонату Європи, срібний призер Чемпіонату світу U23. І тепер срібна медаль у Токіо.

— Як думаєте, чому наші паралімпійці успішніші за олімпійську збірну?

— Є багато різних чинників. Я вважаю, що найголовнішим чинником є ​​сама людина. У нашій країні людям з інвалідністю дуже важко живеться. Звичайно, роблять усе, щоб їхнє життя якось полегшити, але поки що до цього ми лише йдемо. І можливо, саме цей спорт — це єдиний їхній шанс пробитися нагору. Я думаю, що саме через це вони мають таку силу волі, таке справжнє бажання виграти.

— Які у вас враження про організацію Паралімпійських ігор? Як ви там жили, що вам дозволяли?

— Все було зроблено максимально інклюзивно для людей з інвалідністю. І харчування було шикарним для всіх країн. Хоч яка у тебе релігія, віросповідання, не важливо — ти можеш їсти майже все. Житло теж було чудове, все було чудово. Були проблеми з коронавірусними умовами, бо ми завжди були під чиїмось наглядом. Охорона вартувала периметр усієї бази, щоб ніяка стороння людина не могла зайти й вийти. Робили все, щоб не допустити зараження.

— Хто вболівав за вас?

— Вболівала родина, звичайно ж, рідні — бабуся, дідусь, мама, тато, усі друзі. Усі вболівали, всі підтримували. Моя команда, зрозуміло, мене підтримувала, тренер.

— Як держава підтримує паралімпійців?

— Я у збірній команді України й ми укладаємо з Міністерством спорту контракт. Тобто я як на роботі. Це вже величезний крок до підтримки самого спортсмена. Це стимулює працювати й надалі, щоб не втратити цієї можливості.

Зрозуміло, є стипендії для спортсменів — як для олімпійців, так і для паралімпійців. І для дітей, які ще не виросли до збірної команди. Щоб також їх стимулювати продовжувати займатися спортом, щоб мали можливість жити зі спортом.

— Далі якісь плани? Найближчі змагання?

— Найближчі змагання вже будуть скоро — чемпіонат Європи в Польщі.

— Тобто ви постійно у роз’їздах, виходить.

— Постійно їжджу, так. Це трохи сумно, бо постійно на зборах, на тренуваннях. Мало бачусь із сім’єю, з дівчиною, мало контактую з іншим світом.

— Що хотіли б змінити у своєму житті? Про що мрієте?

— Я задоволений усім. Я задоволений тим, як у мене все вийшло, і поправити навіть нічого. Головна мета — "золото" у всіх видах зброї, в яких я виступаю, тому що я виступаю на шаблі та на шпазі. І командні змагання, й особисті змагання — хочеться "золото" скрізь. Але, мабуть, це буде в майбутньому.

— Шабля та шпага — у чому різниця?

— Різниця в тому, що шпага це тільки колючий вид зброї, а шабля — це колючо-ріжучий вид зброї. У шпазі немає таких правил. З шаблею ти маєш виграти завжди правоту. Тобто маєш якось захопити зброю іншого спортсмена, взяти захист і лише потім ударити. А в шпазі хто перший виходить, той і молодець.

— Чим займатиметеся в житті після спорту?

— У мене є дві освіти — розробник програмного забезпечення, і зараз я навчаюся на реабілітолога. Тож запасні аеропорти в мене є. Я, напевно, хотів би допомагати людям саме з інвалідністю, реабілітувати їх. Це, я вважаю, гідна професія.