Про життя у лікарні та потреби медицини: кардіохірург та директор інституту ім. Амосова Василь Лазоришинець у "Точці опори"

Василь Лазоришинець — кардіохірург, академік Національної академії медичних наук України, професор, доктор медичних наук, заслужений лікар України, директор Національного інституту серцево-судинної хірургії імені Миколи Амосова. Один із провідних фахівців з хірургії вроджених вад серця. Виконав близько 9000 операцій. Автор понад 380 наукових праць. Одружений, має двох доньок. 

Вранці 24 лютого 2022 року, коли почалося повномасштабне вторгнення Росії в Україну, одразу поїхав на роботу в інститут ім. Амосова і прожив там перші два місяці війни.

В інтерв'ю Світлані Леонтьєвій у програмі "Точка опори" Василь Лазоришинець розповів про перші місяці повномасштабної війни, котрі провів у лікарні, про операції в підвалі, порятунок військових та про те, чого потребує українська медицина.  

Півтора місяці прожив у лікарні

— Як ваш інститут ім. Амосова зустрів повномасштабне вторгнення?

— Коли я несподівано прокинувся від вибухів в ніч на 24 лютого, першим бажанням було якнайшвидше дістатися до інституту.  Доїхати було нелегко. Аж десь о восьмій-тридцять я був на роботі. Зразу максимально включилися, тому що треба було зберегти життя пацієнтів — в першу чергу тих, які були в реанімації та на штучній вентиляції легень. Яких ми ніяк не могли евакуювати. Потім почали під'їжджати співробітники, в перший день їх зібралося 250. Всі поїхали на роботу, бо якщо керівництво інституту на роботі, то це значить безпечно. Так тривало майже два місяці. Я навіть не приїжджав додому. 

— Ви не могли виїхати?

— Ні, можна було доїхати. Жінка мені передала якийсь одяг. Виїжджав я з роботи лише на наради в Академію наук чи в Міністерство охорони здоров'я. Потім ми об'їхали заклади Академії наук разом із Збройними медичними силами Міністерства оборони. Вивчали готовність закладів до надання медичної допомоги при масовому наступі.

Перших постраждалих цивільних ми прийняли 26 лютого, коли влучило в будинок на проспекті Лобановського — звідти нам привезли трьох травмованих. Потім привезли з Повітрофлотського проспекту. У нас чергував лікар-травматолог з інституту травматології Національної академії медичних наук. Коли обстежували травми голови, то все ж таки відправляли їх до інституту нейрохірургії. Але були організовані мультидисциплінарні команди, бо попри те, що ми оперуємо тільки серце, якщо буде поранення черевної порожнини, ми повинні оперувати і його.

— Півтора місяці ви провели в інституті ім. Амосова. Що за той час було найважчим?

— Найважче було морально — усвідомити, що дійсно розпочалася війна. 

Ми активно співпрацювали з Дніпропетровською обласною клінічною лікарнею імені Мечникова. Тих пацієнтів-військовослужбовців, які не могли отримати первинну допомогу там, відправляли до нас. Спочатку машинами екстреної допомоги, потім уже поїздами і гелікоптерами. 

Василь Лазоришинець. Фото: kanaldom.tv

Були готові до будь-чого

— Як ви змогли налагодити роботу величезного інституту і всіх комунікацій?

— Ми були заздалегідь підготовлені до будь-яких подій. З 2021 року у нас стояв генератор, який забезпечував повністю весь інститут — на 530 кіловат. Була також скважина, де ми брали воду разом із Національним інститутом фтизіатрії і пульмонології. Бомбосховища у нас не було, тому ми облаштували його в підвальному приміщенні. Обладнали там невеличкий польовий операційний блок, де можна було приймати пацієнтів навіть на штучній вентиляції легень.

— Ви самі вірили в можливість повномасштабного вторгнення Росїї?

— Я до останнього не вірив. Багато говорили довкола про це, але я ніяк не міг повірити, що ці люди здатні на таке. Вже коли потім почалася [повномасштабна] війна, і ми побачили їх звірства, хотілося самому брати в руки зброю і йти. Так вчинили дев'ять наших співробітників — пішли добровольцями зразу. 

— Чи не було у вас браку співробітників? Чи багато евакуювалися, бо в когось маленькі діти, хтось боїться?

— Браку не було. Протягом тижня у нас сформувався колектив із близько 300 співробітників. Вони цілодобово знаходилися на території інституту. Ще 80 чоловік — родичі та навіть 15 дітей. Вони взяли свої сім'ї на роботу. Так ми всі жили. Деякі ресторани майже до липня нам [безплатно] привозили по 200 порцій обідів.

Уламок із серця на згадку

— Чи запам'яталась вам особливо якась історія з того часу?

— Був поранений, якого нам привезли з Дніпра. У нього було ураження головного мозку, провели дві чи три нейрохірургічних операції, крім того ще був уламок в серці. Ми провели йому операцію з зупинкою серця. Коли він став одужувати, я сказав, що тепер його комісуватимуть у військовому госпіталі. А він сказав, що ні — має йти служити далі, захищати батьківщину. Хоча я знаю, що він на 90% вже не боєздатний, його не можна випускати на фронт, бо поранення головного мозку серйозне і серце під час операції зупиняли.

Ми створили невеликий стенд для колег та лікарів-інтернів з уламками куль, які діставали із серця. Не всі вони тут, тому що деякі пацієнти просять віддати на згадку. Один навіть сказав, що зробить собі каблучку. Серед них, наприклад, є куля, яку ми дістали за два міліметра від серця.

— Ви почали лікувати військовослужбовців 2014 року. Скількох травмованих з того часу тут врятували?

— Наразі ми вже маємо більше 680 випадків лікування військовослужбовців. З них за останній рік — 329 бійців. Решта були за попередні роки.

— Чи уявляли ви коли-небудь, що вам доведеться лікувати бойові травми, як це робив колись засновник цього інституту — Микола Амосов? 

— Ніколи не думав про це. Але коли 2014 року нам довелося виконувати такі операції, ми переглянули дуже багато підходів з тих, що були. Навіть разом із військовими медиками розробили підручник з надання допомоги при бойових травмах серця, магістральних судин. Микола Михайлович Амосов у команді з п'яти лікарів-хірургів за п'ять років війни виконав більше 50 000 операцій.

Унікальна розробка

— У вас є одна унікальна розробка —  разом із Національним інститутом хірургії та трансплантології імені О.О. Шалімова та військовими медиками ви розробили магніт, який прибирає осколки з грудної клітини і серця. Кому належить ця ідея?  

— Ідея належить військовим медикам Харківського військового шпиталю. Вони перші почали застосовувати його у випадках уламків у черевній порожнині. Потім спільно розробили спеціальне обладнання. Декілька наборів передали нам, кілька — в Шалімова. Воно дуже економить час при роботі — робиться маленький надріз і магніт забирає уламок, якщо він має металеву основу. 

— Як часто такі операції зараз трапляються?

— За останній рік було 42 операції. Всі прооперовані пацієнти вижили і були переведені у військовий шпиталь на подальшу реабілітацію.

Василь Лазоришинець. Фото: kanaldom.tv

Хотів стати військовим, а став медиком

— Ви в юності планували стати військовим. Як так сталося, що пішли в медицину?

— Хотів бути військовим офіцером, так. Вже готувався подавати документи в військово-морське училище після дев'ятого класу, але у брата сталася проблема зі здоров'ям. Він травмувався. Я його привіз в районну лікарню і спостерігав, як хірурги оперують. Тоді вирішив, що обов'язково стану хірургом. Вступив у медичний університет в Києві.

— Як ви опинилися патологоанатомом у Чернігові?

— Коли навчався і працював операційною медсестрою, то вже знав, що хотів бути хірургом. Я простий хлопець із села, ніяких блатів не мав, сам шукав. Хірурги, з якими я працював, відправили мене до друга, який був головним лікарем в чернігівській лікарні. Він сказав брати на розподілі будь-яку посаду в його лікарні, а потім мене буцімто перепрофілюють в хірурга. Але була тільки така посада [патологоанатома]. Так я пройшов рік інтернатури. 

Потім я працював чотири роки секретарем комсомольської організації обласної лікарні. Потім пішов на спеціалізацію по загальній хірургії, потім — по судинній. Ще три роки працював судинним хірургом.

Пацієнт вагою 900 грамів

— Попри те, що ви директор інституту, ви досі оперуєте. Як знаходите час на таку роботу?

— Я все життя оперував. Навіть коли був першим заступником міністра охорони здоров'я (2009-2010 роки та 2-24 грудня 2014 року, — ред.) і виконував обов'язки міністра (1 жовтня - 2 грудня 2014 року, — ред.). На шосту ранку йшов в операційну, виконував операцію, щоб о восьмій чи восьмій-тридцять бути в кабінеті і працювати по-іншому. Зараз трошки легше, тому що я постійно в Інституті. Можу виділити годину-три і пацієнта, щоб прооперувати. Здебільшого обираю дитячі операції та з бойовою травмою серця. Також беру участь у трансплантаціях серця. 

— Ви — дитячий кардіохірург і за своє життя зробили близько 9000 операцій. Як в Україні справи з цією галуззю хірургії?

— Ми працюємо на світовому, європейському рівні. Дитяча кардіохірургії в Україні і результати відповідають світовим нормам. В основному такі операції виконують два центри: наш інститут ім. Амосова та Центр дитячої кардіології та кардіохірургії МОЗ України. 

— Якою була вага вашого найменшого пацієнта?

— То, що я оперував, — 900 грамів. Дівчинка народилася на тридцятому тижні, її треба було оперувати. Була відкрита артеріальна протока. Через добу після операції вона вже перейшла на самостійну вентиляцію легень. Зараз цій дитині вже 18 років.

Що потрібно українській медицині

— Багато українців, що зараз за кордоном або вже повернулися, кажуть, що в Україні найкраща система охорони здоров'я та медицина. Але вона реформується вже багато років. З огляду на ваш досвід, чого потребує зараз українська медицина? Яких змін? 

— Зараз все повинно бути направлено на медичну допомогу військовослужбовцям і в першу чергу — пораненим, щоб їх повертати в стрій скоріше. 

Я також зараз багато чую від тих, хто виїхав за кордон, що немає можливості отримати медичну допомогу чи їх записують на через три місяці. Невідкладна допомога в Європі краща, але планова — хірургія, кардіологія, неврологія — у нас доступніша, а кваліфікація лікарів нічим не гірша. Обладнання в нас таке саме, як і в Америці та Європі. 

— Попри те, що йде війна, реформа медицини в Україні продовжується. Як влаштована комунікація між, наприклад, Академією медичних наук, Міністерством охорони здоров'я, Верховною Радою?

— Лише з останнім міністром за останній рік ми маємо тісну комунікацію між Національною академією медичних наук та Міністерством охорони здоров'я. Ми обговорюємо не лише реформу, а й надання медичної допомоги військовослужбовцям. Дуже у нас дорогі витратні матеріали. Ми сиділи з міністром особисто і обговорювали, як знаходити кошти та обладнання для того, щоб усі наші військовослужбовці оперувалися тільки за державний кошт. У нас в інституті жодної копійки жодний військовослужбовець не сплачує. 

— Які плани в інституту після закінчення війни?

— Маю велику надія, що ми закінчимо на корпус, щоб мати змогу лікувати іноземців. Вони і зараз приїжджають, але інколи подивляться на наші умови і їх таке не влаштовує. Мої однокурсники та знайомі, які зараз є громадянами Сполучених Штатів, приїжджають сюди, за два-три дні повністю обстежуються, оплачують і кажуть, що в Америці на це пішло б півроку і в 10-20 разів більше коштів. 

— Тобто такий медичний туризм є перспективною і прибутковою галуззю в Україні? 

— Дуже перспективною.

Операція на серці та родинні стосунки

— 2022 року ви самі опинилися на операційному столі. Кому довірили проводити операцію на своєму серці?

— Деякі мої колеги казали, що краще їхати за кордон. Я відповів: "Для чого мені їхати за кордон, якщо в нас кращі фахівці, і тільки півтора місяця тому ми закінчили обладнання і ремонт сучасної електрофізіологічної лабораторії?" Тому я вирішив, що буду тільки у своїх оперувати. 

Коли мене продіагностували і я вже був на операційному столі, виявилися анатомічні особливості знаходження вогнища воно було над провідними шляхами. Мої хлопці-хірурги кажуть: "Можливо, не будемо? Бо є 50% ризику, що виникне блок". А я кажу: "Робимо! По-любому, виконуємо операцію". Виконали і все нормально. 

— У вас є дві доньки, та дві онуки. Як ця війна вплинула на сімейні стосунки?

— На кожну сім'ю по-різному. Нас — об'єднала. Онучки зі старшою дочкою поїхали на Закарпаття і пробули там три місяці. Потім до них приєдналася бабуся. Я один раз приїжджав до них на три дні. Це випробування для всіх. Спочатку вони за кордон не хотіли їхати. Вже коли почалися масовані обстріли та блекаути, дочка поїхала з дітьми до Сполучених Штатів, де вже працювала молодша. Вона виступила типу поручителем. Для них так безпечніше, а для мене спокійніше. Бачимося з дівчатами тільки по телефону.

— Як особисто вас змінила війна?

— Я відчув велику відповідальність за тих людей, з якими працюю, за колектив. По-друге, відчув їхню довіру — вони повірили в мене, зібралися навколо мене і адміністрації інституту. Ми були весь час разом, це згуртувало. Також я відкрив відділення військової кардіохірургії. 

Навчився операувати, коли виють сирени, бо не можна кинути хворого. Ти маєш прооперувати його до кінця і переїхати в реанімацію, що рятувати його далі. Навчився цінувати життя.  

— Що стало найбільшим розчарування 2022 року?

— Те, що ми втрачаємо найкращих людей зараз. Вони віддають життя за Україну, за нас. Для того, щоб ми могли жити, працювати і розвиватись. 

Попередні випуски "Точки опори":

Прямий ефір