Про президента на передовій, про націю воїнів і про скарги від тещ: Ганна Маляр у програмі "Тихий вечір з Оленою Кравець"

Рік спротиву — це рік без вихідних. І для чоловіків, і для жінок. Адже потужна особистість — це не про гендер, це про відданість своїй державі.

Сьогодні гостя "Тихого вечора з Оленою Кравець" — заступниця міністра оборони України Ганна Маляр.

Ведуча — Олена Кравець, співведучий — Юрій Карагодін.

"У них немає ні мами, ні дружини тепер"

— Я знаю, що коли ви даєте інтерв'ю, приходите на телебачення, за всім цим спостерігає ваша мама. В мене така ж історія. Після кожного ефіру: як виглядала, чого ти мало їси, ти худа або не дуже худа… Перекажемо вітання вашій мамі.

— Мамусю, дуже дякую тобі за твою турботу і за те, що я завжди можу почувати себе донечкою, дуже любимою. Я знаю, що ти дивишся всі мої ефіри. Сподіваюсь, що сьогодні я маю гарний вигляд. Ти мені так і напишеш.

— Так і є. Я теж тоді для своєї мами відзвітую: мамо, все нормально, ми після програми, як зазвичай, зателефонуємо, і ти скажеш, що готувала на вечерю, а я розкажу, що там малі.

— А мені мама передає вечерю. Я не встигаю готувати. Тому, коли я повертаюсь з роботи, мені вже зазвичай мама передає, а тато привозить мої улюблені домашні страви. Ну, з дитинства, що у кожного є. Наприклад, моя мама робить фантастичні фаршировані перці, млинці з сиром. Мама взагалі чудово готує.

— А ви у спадок цю рису отримали? Любите готувати?

— По-різному. В нас різний почерк приготування. До посади [заступниці міністра оборони] все свідоме подружнє життя, 17 років було до посади, я щодня готувала — перше, друге, третє. В мене завжди все було.

— Тобто, я так розумію, життя певним чином розділилося "до посади" та "після посади".

— Звісно, посада взагалі не передбачає можливості ніякого життя, крім роботи. Ба більше, це відчуття відповідальності. Треба бути по максимуму. І це постійна концентрація в певній інформації по роботі. Тому, звісно, в родини, як і в мене, почалось зовсім інше життя.

В них немає ні мами, ні дружини тепер.

— Вони з цим внутрішньо погодились?

— Терплять.

"Немає слабкої статі сьогодні"

— Коли ми з вами спілкувалися телефоном до зустрічі, ви порушили тему жінок на війні. Мені ця тема дуже цікава, бо я завжди прагнула дізнатися якісь речі про жінок на війні. Наприклад, вони хочуть бути нарівні з чоловіками, вони вимагають до себе рівного ставлення, чи є в армії гендерні відмінності — мовляв, немає жінок і чоловіків, чи як ця трансформація відбувається?

— Це дражлива тема. І є речі, яких сьогодні соромляться, бо не заведено говорити публічно. Більш того, в суспільстві намагаються на сьогодні просувати навпаки — ідею того, що між чоловіком і жінкою взагалі нема ніяких відмінностей. Це не так. І на війні це відчувається.

Я не вважаю, що треба соромитись, що ми різні, бо це природно. І мені здається, що українське суспільство настільки вже розвинуте, що нам не треба ці речі взагалі доводити, якось пояснювати.

У нас немає слабкої статі сьогодні, бо ми всі захищаємо нашу державу.

Але чому ми повинні приховувати те, що, наприклад, є фізичне навантаження. Давайте відверто (хоча це не зовсім від статі залежить): щоб цілий день проносити на собі бронежилет, каску і озброєння, для цього треба бути добре підготовленим фізично. Знаходитися в певних польових умовах, де складно з доступом до води для гігієнічних потреб, це теж певний виклик.

Це не говорить про те, що з цими викликами не справляються, але просто жінка, яка туди іде, повинна дуже добре це розуміти. І є частина жінок, які абсолютно підготовлені для цього, вони ще фору дадуть чоловікам. А є жінки, які в фільмах про це подивилися і ілюзорно уявляють, як воно там. А там дуже складно фізично.

Ще ментальність наших чоловіків дуже цікава. Коли я розмовляю з бійцями на передовій, вони до жінок ставляться не те що з повагою, вони своїх жінок в бойовому підрозділі дуже бережуть. І вони дійсно не можуть на рівних її відправляти в бій, тому що вони відчувають свою чоловічу відповідальність. І вони розповідають, що коли, не дай боже, жінка дістала поранень, то чоловіки відчувають провину.

Тому ми можемо скільки завгодно говорити зараз про те, що різниці ніякої немає, але наших чоловіків виховували джентльменами, й вони цю різницю там бачать.

— А від кого найчастіше ви отримуєте скарги: від чоловіків чи від жінок?

— Нам пишуть скарги тещі.

— Тещі?

— Так. Вони настільки хвилюються за своїх близьких, що пишуть скарги й до Збройних сил України, й до Міноборони.

"Ми перестали бути нацією-жертвою"

— На початку цього тижня до нас несподівано завітав президент США Джо Байден. Чи вдалося вам з ним зустрітися, можливо, поспілкуватися? Які у вас відчуття від цього візиту?

— По-перше, це історичний момент. По-друге, питання часу, коли це відбувається.

Ми з вами пережили дуже складну зиму. Ми героїчно це зробили. Ми протрималися рік у такій потужній війні, у що складно було повірити рік тому. І ми дуже сильно тримаємося.

І наші союзники розуміють, що ми сьогодні боронимо кордони Європи, а не просто українські кордони. І на нас зараз дивляться геть інакше. І це відчувається зокрема від наших західних партнерів, від лідерів країн світу, які захоплюються мужністю українців.

І знаєте, з одного боку, цей період — це страшна трагедія для нашої держави. Але якщо ми подивимося з точки зору історії та розвитку, це величезний прорив України. Ми повинні сприймати це саме так.

Ми з вами, тобто всі українці, перейшли в іншу епоху. Ми посіли своє дуже серйозне місце у світі. І ми з вами перестали бути нацією-жертвою (українцям раніше була дуже притаманна ця туга, безкінечна печаль).

Ми перестали бути нацією-жертвою, ми стали нацією воїнів. І ми просто з вами всі разом розпочали іншу історію.

"Важко, але варто"

— Хочу поговорити про ініціативу "Важко, але варто". Це дуже потужна ідея. Як ви добирали ці влучні фрази?

— Це інформаційна кампанія Міністерство оборони. І це робили наші працівники, які займаються стратегічними комунікаціями. Але до нас долучилися волонтери медійного ринку. Нам допомогли телеканали, радіо, які розміщували наші ролики, слогани.

Ключова ідея була такою. Ми хотіли підтримати українців і показати, по-перше, що Міністерство оборони з ними, ми всі на одному фронті. А по-друге, в цьому є певна людяність, близькість і розуміння проблем всього суспільства. Бо ми живемо такими самими проблемами. Але ми хотіли дати розуміння, навіщо ми все це проходимо, яке завдання, яка мета, чого ми повинні все це зараз перетерпіти.

Ми повинні це пройти заради нашої перемоги. І наша перемога, і наша незалежність, наша суверенна держава варта того, щоб ми зараз пройшли, на жаль, ці складні часи.

В цій кампанії фактично були епізоди життя кожної людини. Кожен міг знайти в цих роликах себе.

Найпопулярнішим стало "Важко закохуватися, коли завтра на фронт. Важко, але варто". Тобто життя триває.

Мене питали: а як ви гадаєте — чи робити весілля, чи чекати перемоги? Так, наше життя припало на той час, коли в країні іде війна, ми боремося за свою державу, але наше життя не зупинилося. Одружуйтесь, народжуйте дітей, продовжуйте жити. Про це наша кампанія.

"У росіян більше зброї, а у наших більше професійності"

— Я розумію, що це нелюдське навантаження, це неймовірна напруженість супроводжує вашу роботу і всієї влади. Коли вперше ви видихнули після 24 лютого?

— Ключове — це звільнення Київщини. Це була точка. Я вважаю, що це найвидатніша точка нашої історії війни, бо в той момент ми зберегли державність. Тому що тоді мета ворога була захопити Київ, повалити владу. Тобто не воювати по всіх інших регіонах, а просто захопити центральну владу і таким чином захопити всю Україну.

Можливо, нам зараз ще складно оцінити історичність цього моменту, тому що ми продовжуємо воювати та боронити нашу державу.

Але це була ключова точка, після якої я для себе зрозуміла — все, Україна збережена, воюємо далі.

— Скільки у вас особисто керівників?

— У мене керівники — міністр оборони та президент України.

— Тобто головнокомандувач ЗСУ Валерій Залужний не належить до ваших керівників?

— Збройні сили України підпорядковуються Міністерству оборони. А мій безпосередній керівник — міністр оборони Олексій Резніков.

— Якщо ми заговорили про пана Залужного. Він не дуже публічна особа, мало виступає десь, і це зрозуміло. Але, можливо, ви скажете, в чому його феномен?

— Я можу пояснити для початку, чому непублічний. Тому що війна. Це його принципова і зрозуміла позиція. Він займається своєю справою.

На ваше запитання я б відповіла так. Наші командувачі (а в нас їх багато) — це взагалі дуже унікальна спільнота військових. По-перше, це головнокомандувач Валерій Федорович Залужний.

У Валерія Федоровича є заступники, й країна повинна знати цих людей. Є, приміром, Євген Мойсюк, який оборонець ДАПу, легендарна людина. Є Микола Балан. Є начальник Генерального штабу ЗСУ Сергій Шаптала.

Потім в нас є роди видів сил:

• Військово-морські сили — командувач Олексій Неїжпапа;
• Повітряні сили — командувач Микола Олещук;
• Сухопутні сили — командувач Олександр Сирський.

В чому феномен взагалі українських Збройних сил? Перше: те, що президент ще у 2021 році повністю змінив військове командування на бойових командирів і генералів. Тобто зараз люди, яких я вам називаю, це ті, хто пройшов вже цей гарт бою.

Тепер виникає питання: якщо у росіян більше зброї та більше людей (ну, це очевидні речі), то чому ми так мужньо тримаємося, як ми взагалі звільняємо території, як ми перемагаємо, шляхом чого? Завдяки професіоналізму от всіх цих людей, цієї величезної команди генералів, які планують операції.

Ми завжди безкінечну шану і повагу віддаємо людям, які. безпосередньо на полі бою. Але є мозкові центри, які ці операції планують, формують, реалізовують.

І от ці "мізки" — це найцінніше в нашій державі. У росіян більше зброї, людей, а у наших більше професійності, більше уміння, краща культура військового командування. Завдяки цьому ми так потужно тримаємося вже рік.

— Крім того, що наше військове керівництво пройшло загартування справжніми боями, вони ще користуються неймовірним авторитетом серед військових. І це ще одна складова нашого успіху.

— Це надзвичайно важлива річ. Бо у військових, мабуть, на першому місці для мотивації — авторитет командира.

І коли наші командувачі, які займаються боями, перебувають безпосередньо на передовій, це дуже важливо для військових.

Що вже говорити, наш верховний головнокомандувач — президент (на відміну від наших ворогів, які сидять у бункерах) безпосередньо відвідує зону бойових дій. І я неодноразово була у цих поїздках. Як свідок я бачила, як це сприймають військові, з якою величезною повагою і яка для них це підтримка.

Тому що лідер, тобто людина, яка веде за собою, — під час війни більш важливий, ніж у мирний час.

"Під час поїздки до Бахмута то був шок"

— Я навіть не уявляю, якою може бути реакція бійців, коли до них на передову приходить президент. Їх же ніхто не попереджає. А тут вони бачать — приходить Зеленський. Вони, мабуть: "Не може бути!"

— Під час поїздки до Бахмута то був шок. Бо дійсно ми не можемо попередити через заходи безпеки.

І ось військові прибули на нагородження. Їх нагороджувати повинна була я разом із заступником керівника Офісу президента України Романом Машовцем, він в ОПУ відповідає за силовий блок.

І от, коли всі побачили, що заходить президент — а там простору мало, всі на відстані витягнутої руки — не можна передати вираз обличчя кожного з них, наскільки вони були вражені. Яка це величезна честь — отримувати нагороду від президента.

А потім президент не поїхав (мовляв, нагородив і поїхав, як це раніше зазвичай відбувалося). Ні, він залишається і розмовляє з бійцями. І немає якихось спецзагороджень. Вони просто стоять у тісному колі та дуже щиро, дуже по-людськи розмовляють. Тому що президент дуже глибоко обізнаний із ситуацією на фронті.

— Я не знаю, в якій країні це можливо. В мене просто немає слів.

А на прикінці бесіди ведучі "Тихого вечора" зіграли з заступницею міністра оборони в гру "Маляр чи Кравець?", за результатом якої Ганна Маляр отримала котика… іграшкового.

---

Гостями нового випуску "Тихого вечора з Оленою Кравець" стали: заступниця міністра оборони України Ганна Маляр, вартові нашого неба, Герої України Сергій Побережець та Андрій Герус. Також на вас чекає рубрика "Шо там по гарних новинах?" та спецрепортаж Марка Куцевалова про візит до України ірландського актора Джека Глісона, відомого за роллю короля Джоффрі в серіалі "Гра Престолів". Музичні гості — хор Заслуженого академічного ансамблю пісні та танцю Збройних сил України.

Ще цікаве з "Тихого вечора з Оленою Кравець":

• Як правильно знищувати російські ракети: деталями поділилися вартові українського неба Сергій Побережець та Андрій Герус
• 2022-й був роком тисячі різних дієслів, — Олена Кравець про рік великої війни
• Ми вже не ті, якими були 24 лютого 2022-го: як рік повномасштабної війни змінив українців