Про графічні щоденники війни, життя в підвалі та мовне питання: художниця Алевтина Кахідзе в гостях у "Точки опори"

Алевтина Кахідзе — художниця, перформансистка, освітянка, садівниця та викладачка. Народилася в містечку Жданівка Донецької області. З 2018 року виконує місію Посланець із толерантності від ООН в Україні. Лауреатка премії Малевича 2008 року від Польського інституту у Києві. Учасниця Міжнародної бієнале сучасного мистецтва Manifesta 10 та Manifesta 14. Є співзасновницею та кураторкою приватної резиденції для міжнародних художників "Розширена історія Музичів".

Живе в селі Музичі Бучанського району на Київщині. Там і застало художницю повномасштабне вторгнення Росії в Україну. 

В інтерв'ю Світлані Леонтьєвій у програмі "Точка опори" Алевтина Кахідзе розповіла про життя у підвалі на початку повномасштабного вторгнення, рідну Жданівку на Донеччині, графічні щоденники війни, про те, як за кордоном сприймають війну в Україні та про мовне питання.

Донеччина 2014 року

— Коли вам було складніше: на початку, коли ми ще не знали, що відбувається чи зараз, коли вже точно відомо, що так швидко війна не закінчиться? 

— Тоді я дуже хвилювалася за маму, яка опинилася в Жданівці посеред бойових дій. Вона мені все розповідала, а я не могла бути поруч.

— Це ви говорите про 2014 рік? Тоді ви найбільше боялися і хвилювалися?

— Так. Це по-іншому. Мама мені дуже багато розповідала, як почалася окупація, як у Жданівці з'явилися блокпости, російські прапори, згодом — прапори так званої "ДНР" чи Новоросії. Єдине, що вона не могла мені пояснити, — як стріляє міномет чи з літака. Але я тепер знаю. Тоді я боялась того, чого не знала, а зараз більше знаю. Я пам'ятаю, як в мене тремтіли руки, а я ж не можу їм наказати не трястися. Я це запам'ятала. 

— На вашу думку, чи можна було якось уникнути цієї війни? Що для цього треба було зробити? 

— Ми розмірковуємо з позиції того, против кого чиниться це насилля. Відповідь одна — не має бути того, хто чинить це насилля. 

Повномасштабне вторгнення

— Як добре ви пам'ятаєте ранок 24 лютого? Де були, що робили, якими були перші думки? 

— Нас розбудив наш пес Буковскі о п'ятій ранку. Він помер нещодавно, був названий на честь Чарльза Буковські (американський поет, романіст, новеліст польсько-німецького походження; автор 6 романів, понад 30 збірок поезії, — ред.). Ми вийшли з чоловіком на ґанок і побачили вибухи в Гостомелі. Перший тиждень війни був довгим. 

— Чому довгий? 

— Гадаю, через те, що людині потрібен час на прийняття. Ми не могли прийняти той факт, що вторгнення таки сталося. Кожної п'ятнадцять хвилин ми з чоловіком питали один одного, чи це дійсно відбувається? 

— Тобто до цього ви не вірили у можливість вторгнення?

— Ми розглядали цю небезпеку, готували "тривожні валізи", мали всілякі акумулятори, свічки, їжу. 

40 днів у підвалі

— Ви 40 днів прожили в підвалі під час обстрілів та окупації Київщини, незважаючи на те, що могли евакуюватися. Чому не евакуювалися? 

— Спочатку, ми не вірили до кінця, що це буде. З іншого погляду, нам було складно виїхати через те, що Буковські — це великий алабай, а у нас таких три тоді було. Була одна машина. Тож ми вирішили нікуди не їхати. Я також згадала свою маму, яка не виїжджала. Пам'ятаю, що певний час я намагалася її звідти витягти, а потім прийняла її позицію. 

Росіяни зупинилися кілометри три від нас. У березні дуже багато моїх сусідів поїхали з Музичів. На той час було відомо, що в Ясногородці вони вже є, а це дуже близько до нас. 

Так, я діяла як мама. Можливо, це було нерозумно, неправильно, наївно, але вже так, як є. Був час, що виїжджати було складніше, ніж лишатися. У нашому будинку був підвал — холодний, сирий і неприємний. 

— Ви там і жили? Небезпечно було виходити?

— Я виходила, бо через кілька тижнів відчула, що тіло почало чесатися, — я не роздяглася. Я прийняла ванну. Звісно, бахкало, але я сказала собі: "Я буду в ванній". Спали ми в підвалі, гріло UFO. Але мінометний вогонь якось пошкодив лінії електропередач по нашій вулиці. 

— Шкодували, що залишилися?

— Шкодувала, звісно. Але це був час, коли ми ще не бачили Бучі, Ірпеня. Ми не розуміли, що може статися. Була небезпека від пострілів, але уявити, що таке окупація, як ми зараз знаємо, не було можливості.

Графічний щоденник війни

— Ви відразу почали фіксувати війну в малюнках?

— Війну я з мамою переживала з дитинства, тому я — та людина, котра звикла сприймати важку інформацію і працювати. Я взяла білий папір, повісила і кожного дня записувала, що відбувалося: скільки пострілів, що я робила. Бо потім не згадаєш. 

— Яким був перший малюнок?

— Він був на початку січня, коли говорилося про те, що може бути вторгнення. Намалювала себе приблизно 16 січня з трьома табличками: "Війна", "Війни нема" і "Сніг". Підготуватись до війни неможливо, але мати стан, який може тобі допомогти прожити війну, можливо. 

— Ви були в такому стані?

— Гадаю, що так.

— Коли були найстрашніші дні?

— Кінець березня. Але пам'ятаю, як зустріла людину з нашої тероборони, і він мені сказав: "Трошки потерпіть". Я повірила йому. 

— Малюнки народжувалися, коли було тихо чи навпаки?

— Я могла вигадати малюнок, а потім, коли була можливість попрацювати, як їх змальовувала. Художники працюють постійно, ці малюнки у нас в головах. 

— Ви також доглядали за будинками сусідів, які виїхали, годували їхніх тварин. Як це відбувалося: ви ходили до них, чи до себе тварин забрали? 

— Ходила. Годувала курей, бо не могла їх взяти, акваріумних рибок — теж. На жаль, рибка вижила одна, бо їм не вистачало кисню. Я годувала і дбала про них місяць, і коли побачила, як вони там мертві лежать, вперше заплакала. 

— А як ваші алабаї переживали? 

— Їм було дуже важко. Вони дуже лякалися. Двох я забирала в підвал, а третього — в будинок. Разом їх тримати не можна, бо вони би зробили ще одну війну.

Мама в окупації

— У вашої мами була проукраїнська позиція. Ви почали робити свої графічні щоденники під впливом її розповідей. Навіть придумали для неї псевдонім "Клубника Андреевна"? Чому "Клубника"?

— Я точно знала, що не можу писати її справжнє ім'я, тож вирішила вигадати. Моя мама працювала в дитячому садку. Там був хлопчик, який чомусь її називав Клубніка Андріївна. Я запам'ятала. Мені здалося, що це класно. 

— Як мамі вдалося уникнути якихось репресивних дій? 

— Ситуація в Жданівці у той час була іншою, якщо порівнювати з Бучею. Вона мала цю позицію, доволі яскраво її проговорювала на ринку, наприклад, з своїми сусідами. Я хвилювалася про це. Навіть були українські канали в Жданівці, мама їх дивилася, хоч і погано показували. І сусіди теж дивилися. Звісно, що вони не могли не дивитися те, що я розповідала на українських каналах. Мама розповідала, що до неї підходила жінка і казала: "Я дивилася вашу доньку, вона проти "ДНР".

Багато було складних історій. Наприклад, я була в Москві в 2015 році на міжнародній бієнале і мене знімав оператор-москвич. Ця людина нічого не говорила, а потім вночі я отримала від нього повідомлення з відео моєї Жданівки. Він написав: "В Жданівці так спокійно". Тоді я дуже злякалася, думала, що він там робить. Припускаю, що знімав пропагандистський фільм, тому що він був оператором. Поки мама не померла, в мене той камінь не зник нікуди. 

— Ви так п'ять років і прожили на відстані з мамою? Ви якось бачилися? Як відбувалися інформаційні обговорення того, що ви потім малювали? 

— Я не приїздила до неї. Не знаю, що б сталося, якби я приїхала. Мама до мене приїжджала. У моєму тексті, що охоплює ці роки, можна прослідкувати, як змінювалися телефонні оператори, що можна було використовувати, як можна було тільки через інтернет говорити, як я вчила маму використовувати Viber чи Skype.

— Де і як померла ваша мати?

— На контрольно-пропускному пункті. Вона загинула в чергах, які звалися тоді "пенсійним туризмом". 

— Ваша мама чекала деокупацію? 

— Думаю, так. Якби вона була зараз жива, вона б тішилася, що Україна таки вирішила чинити опір росіянами. 

— Яка ваша найулюбленіша замальовка цього маминого періоду? 

— Напевно, коли зник мобільний зв'язок у Жданівці, я вже не могла до мами додзвонитися, а вона ходила на кладовище, де зв'язок був і дзвонила мені звідти. Зв'язок був там, де померлі люди. Кладовище перетворилося на такий собі "Пункт незламності". Цей малюнок дуже промовистий, на мою думку. 

Мама була талановита на фантастичні фрази. Наприклад, одного разу, коли вона перетинала КПВВ з боку так званої "ДНР", вона описала людину з автоматом. Вона казала, що він намагався виглядати дуже серйозно, впевнено, але насправді в нього соплі стирчать. Вона була вихователькою, і для неї молода людина лишалася дитиною. 

Після смерті мами я поїхала на те місце, де вона померла, — на "нуль". Я не змогла потрапити в саме так звану "ДНР", не дійшла метрів 100 до цього місця. Я була на українських позиціях протягом сорока хвилин і одразу почала малювати.

Проєкти за кордоном

— Ви в квітні поїхали на Венеційську бієнале, коли вже всі знали про Бучу та Ірпінь. Потім ви були не тільки у Венеції, а й у Швеції, Нідерландах, Косово…

— Навіть не може пригадати, справді, дуже багато зробила поїздок. Усюди брала участь у "круглих столах" та дискусійних панелях. 

— Як в цих країнах сприймають нашу війну?

— Вони не до кінця розуміють, що це. Тому що війна була дуже давно і закінчилась ще в минулому столітті. А от практика нашої війни їм незрозуміла: чи сплачуємо ми податки під час війни, чи працюють супермаркети, чи відкриті ресторани, що взагалі відбувається.

Вони не розуміють, що Україна була частиною Радянського Союзу, коли це теж була не наша воля. Вони знають про Голокост, а про Голодомор — ні. Один француз сказав, що він вчив Голокост пів року, а Голодомор — 15 хвилин.

—  Про що ще запитували? 

— Кожен день я могла щось таке сказати, що в них переверталося уявлення. Найстрашніше для мене — це крадіжка дітей. Я говорила, що в нас є підтвердження тому, що дуже багато медіа про це писали, є свідчення дітей. Коли починаєш розповідати, то доходить до того, що нам ще доводиться пояснювати, що саме відбувається з нами і який це геноцид. 

— Цікавість до ваших робіт під час війни зросла?

— Я ніколи не мала стільки роботи, як зараз, стільки запитів з усіляких журналів. В березні та на початку квітня я стільки своїх робіт надсилала в Le Monde,  в The New York Times, Monopol. 

— Ви якось сказали, що коли виїхали з України, відчули ейфорію. Це про що? 

— Я опинилася в Венеції. Побачила всі ці канали, як усі сидять на набережній, п'ють напої, і подумала: "Ну, звісно, їм не потрібна наша війна". Ейфорія — це про те, що я стала тією людиною, яка згадала про мирний час. Ще раз у нього закохалася і теж зрозуміла цих людей, що там сидять і яким насправді байдуже.

Мовне питання

— 24 серпня 2022 року ви опублікували свій графічний малюнок з написом "Бедный мой Донбасс, де вкрали мову у мами, потім — і у мене". Чи вважаєте ви мовне питання актуальним і на часі?

— Моя власна історія мала такі плями, які я забула. І моя тітка забула і, гадаю, мама теж забула. Ми не задавалися питанням про те, як так сталося, що моя бабця, мамина мама, говорила українською, але мама — ніколи. І я ніколи не говорила українською, коли жила з мамою. Стався такий перехід через певні обставини, які треба дослідити. Час кожній сім'ї зробити цю антропологічну подорож і згадати, що з ними було. На жаль, ця думка прийшла до мене після смерті матері. Але у неї є сестри. Мамина сестра в Viber стала переписуватися українською. Вона живе біля Покровська, який контролюється Україною. 

— А що вона відповіла на те, чому в сім'ї не говорили українською? 

— Я не згадувала це. Хочу приїхати і поговорити не телефоном. Дуже поганий зв'язок в них там, бо дуже близько до Авдіївки. Їм дуже важко. Я хотіла приїхати, але вона сказала не їхати.

— А переїхати подалі вона не хоче?

— На тих, хто лишається, кидають усіх тварин. І тоді вони вже не можуть виїхати. Як і я одразу не виїхала.

Пацифізм під час війни 

— Як ця війна за цей рік змінила особисто вас?

— Війна зробила мене дуже суб'єктивною. Дуже багато авторитетів, які я мала, західних зокрема, перестали бути такими для мене. Це неочікувано, нове відчуття. 

— Ви якось сказали, що відмовилися від ідеї пацифізму під час Майдану? Як це сталося? 

— Я говорю про те, що, на жаль, людству ще не вдається чинити опір тиранії або чомусь жахливому ненасильницьким способом. 

З повномасштабним вторгненням я почала запитувати всіх, чия думка мені цікава, про те чи вірять вони в те, що людство може бути без війни взагалі, щоб жодна країна не мала зброї? Людина з Франції сказала, що ніколи такого не буде, що люди дуже люблять торгувати, в зброя — найкраще, що можна найшвидше продавати і мати гроші. Є люди, які кажуть, що, на жаль, наш світ завжди буде з добром та злом, завжди буде їх протистояння. Людина з Америки не вірить в людство і вважає, що людство дограється і знищить планету. Є думка, що в певний момент людство перестане грати у війну, але не зараз. Є теоретики, що кажуть про вічний мир. 

— Над чим ви працюєте зараз?

— Я займаюся інвазійними рослинами (агресивні рослини, що настільки добре почувають себе на неприродній для них території, що активно розмножуються, захоплюють нові ділянки та витісняють історичні та природні для цієї території види, — ред.). Міжнародні медіа почали використовувати слово invasio, ми ж говоримо "вторгнення". Історія з інвазійними рослинами в чомусь подібна. Тому що саме люди стали тими, хто привезли ці рослини. Вони були чемними в своєму контексті. Середовище, з якого вони потрапили, мало інші умови — більш жорстокі. Або вони залишили всіх своїх ворогів там, і через те, що не зустріли на іншому континенті, в іншій кліматичній зоні цих ворогів, стали дуже сильними. 

Є подібності та неподібності. Наприклад те, що інвазійні рослини не вбивають миттєво, як люди. Інвазійна рослина домінує через певний час.

Попередні випуски "Точки опори":

• "Я вже забула, що я артистка": інтерв'ю з Ольгою Сумською у програмі "Точка опори"
• Про мистецтво під час війни та допомогу армії: інтерв'ю з найдорожчим сучасним українським художником Анатолієм Криволапом у програмі "Точка опори"
• Про спів під час сирен, війну та щастя: інтерв'ю з оперною співачкою Анжеліною Швачкою у програмі "Точка опори"
• Про 260 днів життя в окупованому Херсоні: інтерв'ю з акторкою Олександрою Тарновською у програмі "Точка опори"