"Повзуча окупація": про опір України та Грузії російській агресії говоримо з Миколою Замікулою

Шляхи до НАТО та Євросоюзу обговорювалися 23 червня в Києві на зустрічі президентів України та Грузії Володимира Зеленського й Саломе Зурабішвілі. Країни спільно здійснюють політику євроінтеграції.

Хроніку грузинського протистояння російській гібридній агресії аналізують журналісти програми "На самом деле: мир" телеканалу "Дом" і старший науковий співробітник відділу проблем зовнішньої політики та міжнародної безпеки Національного інституту стратегічних досліджень Микола Замікула.

Гібридна війна

Світові медіа заговорили про Грузію у листопаді 2003 року. У розпал Революції троянд, 23 листопада, опозиція бере штурмом парламент країни. Приводом стала фальсифікація президентських виборів. А рік потому аналогічний протест проти фальсифікацій на виборах переріс у Помаранчеву революцію в Києві.

Новий грузинський лідер Михайло Саакашвілі прийшов до влади в результаті перевиборів. Він бере курс на реформи, євроінтеграцію та вступ до НАТО. І якщо європейські та американські ЗМІ здебільшого захоплювалися сміливістю та громадянською позицією грузинів, адже більшість іноземних спостерігачів поділяли думку опозиції про вибори, то в Росії зміну влади в Тбілісі назвали "держпереворотом".

Євроінтеграція, революція, агресія — багато в сучасній історії ріднить Грузію та Україну. Про те, що таке "гібридна війна" щодо цих двох країн, світ дізнався у 2014 році — після окупації Криму та вторгнення російських військ на Донбас. У середовищі ж фахівців з міжнародної безпеки його почали застосовувати вперше у 2008 році — після російсько-грузинської війни.

"Насправді значна частина "арсеналу" гібридної війни була відпрацьована й перевірена на практиці Росією саме впродовж підготовки до вторгнення до Грузії. Однак тільки російсько-українська війна показала, що йдеться не про унікальну ситуацію, а про добре продуману й пропрацьовану схему політичної, інформаційної, ідеологічної та військової підготовки до окупації країни — схемою, яка має універсальний характер і може з незначними змінами екстраполюватися на найрізноманітніші країни — жертви агресії", — йдеться у книзі "Гібридна війна Росії: досвід України для країн Балтії".

У 2008 році російська армія втрутилася в тривалий конфлікт абхазів та осетинів із грузинами. Південна Осетія та Абхазія оголосили незалежність через кілька років після розпаду СРСР — у 1992 і 1994 роках, проте залишилися невизнаними світовою спільнотою.

Прозахідний президент Саакашвілі бере курс на відновлення територіальної цілісності. 5 січня 2008 року грузини на референдумі голосують за вступ до НАТО. Тоді ж на саміті у Бухаресті Альянс дає Грузії та Україні історичну обіцянку — обидві країни стануть членами НАТО.

"НАТО схвалює євроатлантичні прагнення України та Грузії до членства в НАТО. Ми сьогодні домовилися, що ці країни стануть членами НАТО. Обидві країни зробили цінний внесок в операції Альянсу. Ми схвалюємо демократичні реформи в Україні та Грузії та сподіваємося на вільні й справедливі парламентські вибори в Грузії в травні. ПДЧ (План дій щодо членства в НАТО, — ред.) — наступний крок для України та Грузії на їх прямому шляху до членства", — йдеться в резолюції саміту НАТО 2008 року в Бухаресті.

А вже у липні 2008 року Росія запускає масову паспортизацію населення бунтівних регіонів Абхазії та Південної Осетії. 7 серпня російські війська перетинають Рокський тунель і починають військову кампанію в Грузії. Запеклі битви тривали п'ять днів, з обох сторін загинули до 500 військових і стільки ж цивільних.

26 років потому акції російської гібридної агресії не припиняються. Російські військові почали "повзучу окупацію" Грузії. Вбивають стовпи, встановлюють огорожі з колючого дроту та банери. З кожною такою акцією кордони окупації розширюються коштом грузинської території. У Тбілісі цей процес порівнюють із будівництвом Берлінської стіни.

"Лінія окупації — це трагедія нашого суспільства. "Повзучою окупацією" Росія наблизилася до Тбілісі вже на відстань 30 км", — акцентувала у січні 2020 року президентка Грузії Саломе Зурабішвілі.

У 2008 році Грузія подала на Росію до Європейського суду з прав людини (ЄСПЛ). Мета позову — визнати, що Росія несе відповідальність за порушення прав людини на непідконтрольних територіях. У січні 2021 року тривала юридична робота увінчалася успіхом. ЄСПЛ визнає російський контроль над грузинськими регіонами, фактичну їхню окупацію. В аналогічному позові Україна вимагає визнати факт вторгнення російських військових до Криму в лютому 2014 року.

Шлях до НАТО та ЄС

Динаміку інтеграції України та Грузії до НАТО та протистояння російській агресії у програмі "На самом деле: мир" аналізує старший науковий співробітник відділу проблем зовнішньої політики та міжнародної безпеки Національного інституту стратегічних досліджень Микола Замікула.

Ведуча програми — Анна Нитченко.

— Наскільки в НАТО готові до прийняття нових країн, і що це дасть Україні і Грузії, як вважаєте?

— На сьогодні говорити про те, що Грузію чи Україну можуть найближчим часом прийняти до НАТО, мені здається, недоцільно. Є процедура, певний процес, вимоги. Поступово ми ці вимоги виконуємо, працюємо на відповідність критеріям і наближаємося до мети. Це безапеляційна мета — як для Києва, так і для Тбілісі.

Але шлях до НАТО непростий і вимагає певного часу й зусиль: реформ, перебудови оборонної системи, оборонних відомств і кардинальних якісних змін. Тому не варто очікувати радикальних зрушень у цьому напрямі завтра, післязавтра або наступного місяця. Просто потрібно працювати над цією сферою.

— Протистояння російській агресії знайоме й Грузії, й України. Як світовій спільноті вплинути на ситуацію — санкції, дипломатична розмова, інші дії?

— І для нас, і для Грузії — це загальна проблема, проблема окупованої території, яку необхідно розв’язувати. Проблема, що виникла через агресивну політику Російської Федерації. І з цього погляду і ми, і грузини сподіваємося на всебічну підтримку міжнародної спільноти. І поки що нам її надають.

І правильно ви говорите й про режим санкцій. Це важливий момент здійснення тиску на Російську Федерацію, щоб показати, що така політика неприпустима. Це певне, можливо, подальше його посилення, посилення ізоляції не самої Росії як держави, а режиму Путіна, який несе відповідальність за цю агресивну політику.

Звичайно, важливий момент — підтримка, яку наші партнери надають нам і Грузії в питаннях підвищення обороноздатності, підтримки реформ, якісних змін у наших державах, щоб нам було простіше реалізовувати наші європейські амбіції та йти шляхом інтенсивного розвитку до благополуччя.

— Як би ви оцінили шлях Грузії до Європейського Союзу — переваги, мінуси, до чого потрібно ще прагнути?

— Грузія поступово йде в цьому напрямі. З деяких питань, як мені здається, грузини опинилися навіть попереду України в інтеграційних процесах, ближче підійшли до переходу на наступний етап.

Інтеграційна політика Грузії залишається незмінним курсом. Коли пан Саакашвілі перестав бути президентом, було багато розмов про те, що нова грузинська влада (яка ось уже 10 років перебуває при владі) займає більш м'яку позицію щодо Росії. Але це жодним чином не вплинуло на проєвропейський курс, який Грузія реалізовує постійно, поступово і загалом успішно.