Чому Україна досі не в НАТО?

Автор: Дмитро Кулеба

16 лютого 2021 року

У недавньому інтерв'ю Axios on HBO президент України Володимир Зеленський сказав, що хотів би поставити питання президентові США Джо Байдену: "Чому Україна досі не в НАТО?".

Питання президента України спричинило багато суперечок і в підсумку досягло широкої аудиторії. З того часу українські журналісти мене запитують: "А чому Україна досі не в НАТО?". Коли я відповів на це питання втретє чи вчетверте, я зрозумів, наскільки я дійсно задоволений тим, як розвивається це обговорення.

Чому дійсно Україна не в НАТО?

Сьогоднішня Україна є не тільки одержувачем безпеки, а й донором безпеки у своєму регіоні. Україна успішно протистоїть російській агресії вже протягом майже семи років, захищаючи не тільки себе, але й більш широкий регіон між Балтійським і Чорним морями. Україна придбала безцінний досвід стримування російської агресії на традиційному військовому полі бою і у сфері гібридної війни, яка простягається від кіберпростору до дезінформації, і не лише. Ці фактори можуть зробити Україну сильним кандидатом на членство в НАТО.

Це раціональний бік відповіді на питання Володимира Зеленського. Однак варто враховувати й емоційний бік. Можливо, найкращий спосіб зрозуміти цю діалектику — прийняти нейробіологічний підхід і вивчити як раціональні, так і емоційні підходи до майбутнього членства України в НАТО.

Будь-який раціональний аналіз міститиме необхідність подальшого підвищення оперативної сумісності українських Збройних сил з їхніми колегами з НАТО. Сюди ввійде завершення впровадження стандартів НАТО і продовження більш широкого процесу євроатлантичних реформ.

Це непростий перелік справ, але всі поставлені цілі абсолютно реальні. Дійсно, Україна вже досягла значного прогресу на цьому шляху з 2014 року, і останнім часом цей процес отримав додатковий імпульс у багатьох галузях.

Емоційний бік рівняння набагато менш прямолінійний. Комбінація міфів і страхів відразу ж активується, коли слова "Україна" та "НАТО" зустрічаються в одному реченні. Часто цей ураган емоцій відкидає будь-яку логіку і розум. На відміну від повністю раціонального переліку справ, цей емоційний відгук небезпечно вводить в оману і вимагає відповідного рішення.

Протягом останніх років Росія поєднує військові операції з кампаніями дезінформації, покликаними виправдати її агресивні дії. Ключовою темою була ідея принципово оборонної Росії, вимушеної захищати свої кордони від "розширення НАТО".

Вся ця історія заснована на давно спростованих заявах про "обіцянку", яку Захід дав Радянському Союзу, — не розширювати НАТО на схід після падіння Берлінської стіни. Згідно з російською версією подій, держсекретар США Джеймс Бейкер у 1990 році пообіцяв радянському лідерові Михайлу Горбачову, що НАТО не рушить на схід, якщо СРСР допустить возз'єднання Східної і Західної Німеччини.

Архівні документи підтверджують, що такої застави не було. Навіть сам Горбачов у жовтні 2014 року заявив, що тоді цю тему не обговорювали.

З цим потрібно погодитися. На початку 1990-х ніхто б не розглядав можливість того, щоб будь-які країни Варшавського договору навіть теоретично претендували на членство в НАТО. Замість цього єдині дискусії про розширення НАТО стосувалися конкретно Східної Німеччини.

Цей дещо примітивний, але цілком характерний обман дозволив Москві просувати міф про лукавість і експансіоністське НАТО. Тим часом Росії зручно грати роль жертви, яка змушена захищатися, окуповуючи землі своїх сусідів. На жаль, багато людей у ​​всьому світі продовжують захоплюватися цією містифікацією.

Міф про те, що заблокована Росія відважно захищається від експансіоністського НАТО, становить центральну частину ширшого аргументу на користь того, що західний світ повинен прагнути уникати "провокації" Росії. Один з ключових уроків 2000-х і 2010-х років полягає в тому, що ніщо так не сприяє агресії Кремля, як заклики "не провокувати" Росію.

Насправді Москва завжди вміла продавати страх. Ми повинні уважно прислухатися до сигналів Росії, але ми не маємо дозволяти цими сигналами керуватися в наших стратегічних рішеннях.

На саміті в Бухаресті у 2008 році НАТО дало зрозуміти, що Україна і Грузія одного дня стануть його членами. Альянс також підтримав заявки обох країн на участь у планах дій щодо членства (ПДЧ) і погодився, що це буде наступним кроком на шляху до остаточного членства.

Минуло 13 років після саміту в Бухаресті, але Україна і Грузія ще досі чекають.

"Слон у кімнаті" завжди був Росією. Ще в 2008 році спроба заспокоїти "російського слона" здавалося гарною ідеєю, але тепер ясно, що це була помилка.

Після саміту в Бухаресті в 2008 році Україна і Грузія піддалися військовому нападу з боку Росії, внаслідок чого було втрачено багато життів і значні території. Цю агресію вдалося стримати, але дорогою ціною. Україна втратила понад 14 тис. життів, захищаючись від нападу Росії.

Жодна з країн не піддалася агресії Росії. Вони також не відмовилися від свого прагнення стати членами НАТО. Навпаки, обидві країни провели численні реформи, щоб наблизити їх до альянсу, і досягли статусу партнерів НАТО з розширених можливостей. Коли наявну ситуацію розглядають з цього довгострокового погляду, цілком природно, що так багато українських журналістів запитують мене, чому НАТО досі не дало Україні ПДЧ.

Я глибоко вдячний генеральному секретареві НАТО Єнсу Столтенбергу за його чітке нагадування про те, що "жодна зовнішня країна не має права вето, і час сфер впливу минувв".

Під час пресконференції у штабквартирі НАТО на початку лютого з прем'єрміністром Денисом Шмигалем генеральний секретар Столтенберг зазначив, що "двері до НАТО залишаються відкритими". Він нагадав, що ще в 2008 році альянс ухвалив рішення про членство України, і наголосив, що НАТО продовжує дотримуватися цього рішення. Це важливо, але, схоже, всім членам НАТО час зробити довгоочікуваний крок вперед і надати ПДЧ як Україні, так і Грузії.

Не вважаймо це рішення заручником міфів і страхів, які затьмарюють наше стратегічне мислення і спотворюють наші міркування.

Довіра між альянсом, Україною і Грузією неухильно зростає. Останнім прикладом була моя участь разом з моїм грузинським колегою Давидом Залкаліані в недавньому закритому міністерському засіданні НАТО з безпеки на Чорному морі.

Варто зауважити, що Україна також недавно прискорила свої внутрішні євроатлантичні реформи. Зокрема минулого місяця український парламент ухвалив у першому читанні довгоочікувану реформу Служби безпеки України відповідно до рекомендацій НАТО. Щораз більша довіра між спецслужбами України та країнами-членами НАТО водночас із підвищенням оперативної сумісності між збройними силами має життєво важливе значення. Вважаємо, що настав час для додаткових кроків у цьому напрямку.

Українці розуміють, що план дій щодо членства — це не те ж саме, що членство, однак це було б чітким сигналом про те, що ідея майбутнього членства в НАТО — це не просто декларація. Цей крок доведе, що альянс виконує власні зобов'язання, взяті в Бухаресті в 2008 році. Він стане чітким сигналом того, що НАТО прихильне до захисту цінностей демократії і свободи, для яких право націй обирати власне майбутнє є основоположним. Крім того, успіх України і Грузії продемонструє іншим, що за свободу і демократію варто боротися.

Україна і Грузія мають значення для НАТО. Навіть у своєму нинішньому статусі партнерів, а не членів, вони вже де-факто захищають східний фланг альянсу і відіграють вирішальну роль у безпеці Чорноморського регіону.

Україна вносить свій вклад у місії під керівництвом НАТО протягом десятиліть. Зовсім недавно криза COVID-19 показала переваги синергії між Україною та НАТО. НАТО надало Україні медичне обладнання, необхідне для боротьби з пандемією, а унікальний парк вантажних літаків "Антонов" дозволив членам альянсу терміново отримувати медикаменти.

Я схвалюю підвищену увагу до прагнень України потрапити до НАТО після недавніх коментарів Володимира Зеленського. Наступного разу, коли ви почуєте, як хтось запитає: "Чому Україна досі не в НАТО?", Постарайтеся обійти всі міфи і розглянути питання раціонально. У кінцевому підсумку єдина розумна відповідь полягає в тому, що Україні дійсно варто надати ПДЧ і в підсумку вона приєднається до альянсу. Це не нейробіологія.

За матеріалами The Atlantic Council