Від аварії до паралімпійського п’єдесталу: "Утро Дома" з легкоатлеткою Оксаною Ботурчук

У 2021 році на Паралімпіаді в Пекіні 36-річна Оксана Бутурчук виграла десяту медаль у кар’єрі. Легкоатлетка здобула "срібло" в бігу на 200 м серед спортсменів із вадами зору. Напередодні змагань історію спортсменки побачили сотні українців — у кінотеатрах показали фільм "Пульс".

Хто привів призерку Паралімпійських ігор у спорт, як ДТП вплинула на спортивну кар’єру Оксани й чому спортсменці не вдається завоювати "золото" — розповіла легкоатлетка, призерка Паралімпіади в Токіо Оксана Ботурчук в ефірі програми "Утро Дома".

Ведучий — Дмитро Слівний.

— Вас у спорт привели батьки. Як це було?

— Так, дійсно. Коли ми вже підросли, це була початкова школа, виникло питання, в яку секцію віддати. Папа запропонував самбо (вид спортивного єдиноборства, — ред.), тому що він був майстром спорту СРСР із самбо, мама займалася легкою атлетикою. Вона категорично варіант самбо закинула, тому я навіть не пробувала цей вид спорту. Але, прийшовши в легку атлетику, я відразу полюбила біг, полюбила все, що з ним пов’язано. Тренування мені дуже зайшли, і у мене не було бажання спробувати якийсь ще вид спорту. Це прямо відразу стало моє-моє.

— Тобто ваше життя, по суті, — це спорт?

— Так. Скільки я себе пам’ятаю. Ми часом оновлюємо анкети в паралімпійському спорті, й там є питання: "Скільки ти займаєшся спортом?" У мене це вже так довго, що починаю рахувати й думаю: "Ну, напишу 20 років". Тому що дійсно вже дуже довго в спорті.

— Ви пам’ятаєте свої перші великі змагання?

— Я пам’ятаю перші міські. Там була, напевно, якась першість міста Нікополя. У нас відкрили тоді манеж. Він круглий, але він був нестандартний все одно. І ми там бігли чи то 30, чи то 60 м. Але запам’яталося тим, що ми стартували з сестрою разом. Там ще дві дівчинки були в забігу або в фіналі.

Я вигравала цей забіг. Пам’ятаю, що сестра зрозуміла, що вона програє, і відразу з доріжки повернулася до мами в обійми плакати, що вона програла. А ми фінішували, але мою грамоту на п’єдесталі подарували сестрі, щоб вона, на рік менша, не сумувала, тому воно так запам’яталося.

— Але бігали з усіма разом, незважаючи на те, що зір був гірший, ніж у інших?

— Але ж у мене це сталося в 13 років, сама аварія. Тому я спочатку займалася, як всі діти. Але в легку атлетику віддають, як правило, після 10 років. Прийшовши в групу, ми були молодші, але тренер погодилася нас узяти, і я відразу тягнулася до старших товаришів по команді, намагалася до їхніх результатів дотягнутися, була спортсменкою, що подає надії.

— Вам було страшно після аварії?

— Ні, страшно не було. Близько року ми проходили всілякі лікування в лікарнях. Нас виписували ненадовго, 2-3 тижні вдома — і знову в стаціонари. Потім тренер запропонувала поїхати в спортивний табір влітку, і занурившись знову в цю атмосферу — ранкові зарядки, тренування, плюс тренера я дуже добре знала — я повернулася і зрозуміла, що все-таки це моє життя, моя любов. І почала проситися у мами повернутися на тренування.

— У вас великий запас золотих, срібних і бронзових медалей. Скільки Паралімпіад було у вашому житті?

— Чотири Паралімпіади.

— Чому так багато "срібла" і мало "золота"? Що заважало взяти золоту медаль?

— На останній Паралімпіаді в Токіо і передостанній в Ріо-де Жанейро заважала настільки сильна суперниця — Мара Дюран. Вона незмінний лідер у моєму класі. На всіх чемпіонатах світу з 2015 року.

Була перекласифікація із зору, вона виступала в категорії з більш легким порушенням зору, в 13-му класі. Потім її перевели до нас. Відтоді, на жаль... Я кажу чоловікові: "Вона, напевно, як Болт". Хоча Болта (найшвидшу людину в світі, — ред.) теж, на щастя, змогли обігнати. Можливо, і Мару мені або моїм суперницям вдасться обігнати. Але поки дуже складно з нею змагатися.

— Паралімпійська збірна України виступила краще за наших олімпійців. Як думаєте, з чим це пов’язано?

— По-перше, в олімпійців набагато складніша конкуренція. Наприклад, у мене немає суперниць із Америки або з Ямайки. Не у всіх країнах є паралімпійський спорт, хоча, на щастя, в нашій країні — це державна програма, тобто нас фінансує держава, відкриті ДЮСШ інваспорту, куди діти з інвалідністю можуть звернутися і тренуватися. У деяких країнах це або на рівні спонсорства, або взагалі ці люди нікому не цікаві, забуті. Тому трохи нижча конкуренція.

І все-таки ці медалі так само цінні, і так само важко завойовуються. Але все-таки це більше реабілітація та соціалізація людей із інвалідністю. І я б хотіла, щоб не тільки через спорт в нашій країні це відбувалося, а через усі сфери. Щоб куди б ми не прийшли, ми могли бачити людину з інвалідністю — за касою, викладачем, де завгодно. Але, на жаль, це поки неможливо.

Зараз багато програм, спрямованих на це, і я вірю, що доживу до тих днів, коли спокійно буде вчитель з інвалідністю викладати, і дітки будуть в школах і садках із інвалідністю, і це не буде якесь ноу-хау.

— Що вам ще цікаво, крім спорту? Чим плануєте займатися, коли закінчите спортивну кар’єру?

— Я все більше про це замислююся. У мене дві вищі освіти. Перша — психолог. Я там по-чесному вчилася, добре все здавала, знання є. Бракує, можливо, практики, тому що після університету відразу потрапила в збірну і пов’язала своє життя зі спортом.

Друга освіта — тренер із легкої атлетики. Тут більше практичних знань, просто я знаю, як потрібно. Але теорії не вистачає.

Тому або з психологією, або зі спортивною діяльністю я буду своє подальше життя пов’язувати. Але я вже є викладачем фізичної культури в Дніпропетровському державному університеті внутрішніх справ, і у мене є досвід викладання. Можливо, повернуся на кафедру і буду продовжувати викладати.

— Коли ви їдете, хто за вас вболіває вдома?

— Це, звичайно, батьки, які ще в ті далекі роки мене підтримали, незважаючи на всі погрози лікарів, побоювання. Я їх розумію, я вже сама мама. Розумію, наскільки було важко прийняти моє рішення повернутися в спорт, підтримати, відпустити на змагання, щоб там здоров’я не погіршилося, зір і так далі. Тому вони продовжують вболівати. Папа після Токіо мені написав: "Постарів на 10 років". Але я йому, звичайно, бажаю міцного здоров’я.

Мама — це взагалі окрема підтримка, опора у всьому, і після пологів допомагала відновлюватися. Сестра та її сім’я, мама і сестра чоловіка. Ну і, звичайно, чоловік і мої діти. Синові 4 роки, доньці 11 років, вона шалено переживає. І перший фінал навіть не дивилася. Ну, і чоловік. Це, звичайно, людина, завдяки якій, напевно, такий тривалий період тривав. Тому що він підтримував. Часом, як у будь-якого спортсмена, є "не хочу", "втомилася", травми, якісь злети-падіння, "кину", "напевно, пора закінчувати". Він говорив: "Ще не час, шкодуватимеш, потерпи, зберися". Він сам майстер спорту міжнародного класу з самбо і з дзюдо, йому це все близько. Тому це така підтримка.

— Коли почнете готується до Паралімпійських ігор в Парижі? Які від них очікування?

— Це, напевно, питання, на яке у мене поки немає відповіді. Всього лише три роки, це не п’ять років. Але невідомо, як розпорядиться доля, адже в Токіо змагання теж мали відбутися в минулому році.

Зараз дуже хочу відпочити, підлікувати травми. Тому що вже в силу віку була отримана дуже серйозна травма. У мене було пошкодження меніска й лікарі мені говорили, що потрібно 3 місяці для відновлення. А у мене на це часу не було. Я три тижні перебувала в нерухомому стані, але продовжувала тренування. Як могло, воно там приросло-зажило, але повністю не пройшло. Зараз, звичайно, мета — відновити здоров’я. І подивитися, чи дасть воно далі продовжити підготовку, тому що підготовка серйозна.

— Як звати ваших дітей?

— Сина звати Михайло, доньку звати Софія.

— Софія бігає?

— Ні, Софія з 10 місяців перебувала з мамою на зборах, і, мабуть, їй не сподобалося. Коли прийшов час, вона ходила на фігурне катання для себе. Коли заговорили про спорт, вона сказала: "Мама, біг — це не моє", і вибрала дзюдо, за напрямом чоловіка пішла. У ДЮСШ тренується, чекаємо від неї перших результатів.