Особливості навчання дітей із синдромом Дауна: що важливо знати

Наталія Вавілова, Іванна Віхтинська та Юлія Головата. Фото: kanaldom.tv

Організація "Даун Синдром" існує в Україні з 2003 року. Вона об’єднує понад 500 сімей, де є діти із синдромом Дауна.

У чому особливість таких дітей і які потреби мають — розповіли корекційний педагог Наталія Вавілова, керівниця молодіжного напряму ВБО "Даун Синдром" Іванна Віхтинська та психолог Юлія Головата в ефірі програми "Утро Дома".

Ведучі — Анастасія Касілова та Костянтин Октябрський.

— Які особливі потреби існують у дітей із синдромом Дауна? Які вони мають слабкі та сильні сторони?

Наталія Вавілова: Їхньою сильною стороною є те, що вони дуже відкриті до контакту та охоче взаємодіють з оточенням. Вони чудово відчувають насамперед своїх батьків і тих, хто поруч. Тому досить часто мами кажуть, що вони точно знають, з ким їм хочеться привітатися, а з ким не хочеться привітатися.

Їх слабкою стороною є те, що вони мають труднощі у навчанні. Їм дуже важко сприймати інформацію на слух, але вони сприймають її візуально. Тому добре, коли навчання складають таким чином, що все репрезентують у вигляді карток, написів, візуального розкладу, візуального підкріплення, і коли менше говорять. Якщо таким чином будують освіту в садочку чи в школі, то діти набагато краще навчаються. Зі слабких сторін — що в них дуже погана тривала пам’ять. Тобто їм важко пам’ятати довго та оперувати тим, що вони вивчили. Водночас мами розповідають, що, наприклад, дитина була у бабусі минулого літа, приїхала звідти й за рік пам’ятає про це. Тобто дитина може пам’ятати якісь такі речі, які були рік тому, і не може згадати, що вона вивчила на початку уроку.

Діти із синдромом Дауна — це діти з інтелектуальною недостатністю, у них мислення працює не так, як у нас. Тобто ми можемо адаптуватися, ми можемо пристосуватися. Вони сприймають буквально. У них ускладнене перенесення. Вони пізніше вчаться мислити образами, а хтось не може навчитися. Тобто вони мислять конкретними ситуаціями, вивчають, як діяти у конкретній ситуації, та зазвичай діють.

— Які потреби мають такі діти? Що їм потрібно, щоб вони почували себе комфортно?

Наталія Вавілова: Якщо говорити про навчання, то це спрощена програма. Це програма, яка побудована на візуальному підкріпленні. Це програма, де для того, щоб зробити розумовий висновок, потрібно спробувати його зробити. Не образами оперувати, а діями. Вони досить довго мислять, використовують практичне мислення.

Ще така особливість, про яку я забула сказати, — це час на реакцію. Тобто вони довше сприймають. Їм більше часу потрібно, щоб обміркувати, й більше, щоб видати цю інформацію. Ще особливість, про яку знає оточення, вони її бачать насамперед — це те, що діти затримуються у фізичному розвитку, ну до року так точно. Вони починають ходити приблизно у два роки, хтось навіть у три роки. І наступна затримка — це затримка мовного розвитку. Говорять вони по-різному, тому батьки лякаються, що говорять погано. Маленький словниковий запас або навіть інтонація інша.

Вони дуже схожі на нас, бо вони такі самі діти та люди. Раніше люди думали, що вони зовсім інші, просто кардинально. Ось ми ніби з однієї планети, а вони — з іншої. Ні, вони такі самі, як і ми. Знаєте, я це називаю особливостями навчального процесу. Тобто, вони по-своєму навчаються, розмовляти зокрема. 

Тому якщо говорити про те, що їх точно відрізняє, — це те, як вони можуть висловитися вербально і наскільки вони зможуть. Ось я зараз будую розгорнуту розмову, у голові планую щось собі, говорю вам. А для них це складно. Тобто вони чітко відповідатимуть на запитання, але складну розмову більшості зазвичай важко вести.

— Наскільки складно, наприклад, навчатися дітям із синдромом Дауна та дітям без цього синдрому?

Наталія Вавілова: Дітям із синдромом Дауна складніше навчатися. Їм краще йти до школи не у 6-7, а у 8-9 років. Їм справді потрібна допомога. Найкраще, якщо це буде помічник вчителя. Найкраще, якщо це буде спрощена програма. Потрібно робити її більш візуальною — такою, яку можна використовувати у житті.

— Також є інформація, що на розвиток дітей із синдромом Дауна позитивно впливає їхнє спілкування з дітьми без такого синдрому. Тому що, спілкуючись із різними дітьми, вони швидше розвиваються. Це правда?

Наталія Вавілова: Вони наслідують.

Іванна Віхтинська: Ми нещодавно робили такі дослідження на запит одного державного органу. Тенденція нова, тому ми можемо спостерігати, що відбувається у початкових класах. Одиниці, які вже пройшли повністю цей шлях. Це були індивідуальні рішення, коли ще не була загальнодержавна тенденція. Більшість мають певні труднощі на цьому шляху, тому що у когось немає асистента, у когось недостатньо спеціальних корекційних занять, десь взагалі немає програми. У нас бувають досить часто такі запити: "Ось нам іти до школи, а з нами взагалі не розуміють, що робити, за якими підручниками з нами вчитися, допоможіть". І тому зараз ми повинні констатувати, що ця тенденція тільки-но запускається і тільки себе пробує.

Важливо, що це має бути робота з учителями, навчання вчителів, підтримка дуже важлива для тих, хто працює з цими дітьми, щоб це не лягало на їхні плечі, щоб вони не залишалися без підтримки самі по собі. Тому що за правилами фахівці, які працюють із людьми з особливостями інтелектуального розвитку, самі повинні мати супервізорів, які ще й допомагають їм, з якими вони можуть порадитися.

Про початкову школу сказала Наталя дуже правильно, що тут ще всі більш-менш ще притираються. А вже в середніх класах проявляються розбіжності. Тому що в середніх класах у звичайних дітей уже більше предметів, у них з’являються складніші предмети — фізика, хімія. А дітям із синдромом Дауна потрібно приділити більше часу для здобуття практичних навичок, це має бути десь 50% часу. Це початкова профорієнтація, тобто для цього мають бути відповідні класи. А у звичайних школах сьогодні саме відходять від цього. Вже немає спеціальних класів.

— Юлія, ви психолог і працюєте з батьками, у яких діти із синдромом Дауна. З якими проблемами стикаються ці батьки у нашій країні?

Юлія Головата: Основна проблема — це ставлення суспільства, тому що народження дитини з особливостями — це шок для кожного з батьків. Вони так чи інакше можуть впоратися з цим, приймають свою дитину. Але зіштовхуючись на майданчиках, у магазинах, у садках з реакцією оточення, вони досить часто набувають негативного досвіду спілкування. Хоча, звісно, зміни є.

— Ваша організація допомагає не лише дітям, а й батькам, правильно? Що ви для них робите?

Іванна Віхтинська: Ми робимо ставку саме на програми розвитку для дітей та згодом молоді у різних вікових діапазонах. Крім цього, звичайно, даємо майданчик для спілкування й батькам, щоб вони отримували досвід одне одного. Це дуже важливо, бо що далі рухаємося за віком, то менше книжок на цю тему написано. Плюс, звичайно, це поради фахівців про те, як упоратися з такими речами, як негативні емоції, статеве виховання — важлива історія. Далі, сім’я, пари тощо. Це дуже багато різних питань, які батьки можуть поставити в нашому середовищі один одному та фахівцям.

Наталія Вавілова: Ми надаємо допомогу сім’ї. Мама працює з Юлею, з психологом. Усі ті переживання, які є у мами, мама може опрацювати зі спеціалістом. Я, як педагог, розповідаю, як займатися, що робити, як розвивати сильні сторони, що робити зі слабкими сторонами.

Діти зараз набагато краще розвиваються та показують кращі результати, ніж їхні однолітки п’ять років тому. Тому я вірю, що наші діти, які зараз отримують послуги раннього супроводу, зростатимуть. Вже наші діти йдуть не до спеціалізованих шкіл, а йдуть до інклюзивних класів. Так, з помічниками, зі спеціальною програмою, але більшість із них іде в інклюзію. Тобто вони вже більш готовими виявляються. Частина дітей, яких я починала вести колись давно, коли починала працювати, зараз вони займаються своїм працевлаштуванням. Тому я вірю, що у майбутньому у дітей, які народжуються зараз, буде зовсім інше майбутнє. Єдине — що ми цього не можемо на 100% передбачати.

Прямий ефір