Украина наш дом

"Насамперед — одружуся": про війну, туризм, блогінг і плани говоримо з режисером Євгеном Синельниковим

Євген Синельников. Фото: Instagram

Український режисер, телеведучий та блогер Євген Синельников під час окупації Київської області застряг у Гостомелі, й лише дивом йому з родиною вдалося виїхати. Що він відчуває до росіян, які відкриття йому принесла війна, про свій новий проєкт, що з'явився під час повномасштабного вторгнення РФ до України, і про те, чи є місце блогінгу та гумору зараз, дивіться в інтерв'ю Євгена у програмі "Ранок Вдома".

Ведучі — Юрій Критенко та Анна Кузіна.

— Знаємо, що вам дивом вдалося вибратися з окупованого Гостомелю, де ви були із родиною та друзями. Розкажіть, як взагалі вдалося морально це пережити?

— Я не впевнений, що ми вже пережили це морально. Тому що і в дітей, і в нас, дорослих, все одно є реакція на вибухи, я умовно кажу, на якісь гучні звуки, на військову техніку, на літаки. Тобто все одно до кінця ще не пережили. Але загалом, я думаю, що все гаразд. Ми з числа везунчиків. У нас усі залишилися живими. Тобто ми зазнали лише фінансових витрат, скажу так.

Непросте питання, але все ж таки. Чи відчуваєте ви ненависть до росіян?

— Ні, імовірніше, жалість, аніж ненависть. Тобто ненависть, звичайно, теж є, але мені їх більше шкода, як якихось наркоманів, які вже не можуть зістрибнути з голки і самі розуміють, що себе руйнують. Але нічого вже з цим вдіяти не можуть. Коли дивишся на Бучу, на Гостомель, на рідні місця, на те, на що вони перетворилися, є ненависть, звичайно. Це ідіотизм просто прийти і все зруйнувати, повбивати людей, заради чого — незрозуміло. Але переважає жалість.

— А ось всупереч усьому жаху, який пережили, ви якісь зробили для себе відкриття?

— Звісно. Все життя змінилося на до та після. Далеко не важливі нині всі дорогі цяцьки, якісь годинники, PlayStation, комп'ютери. Все це стало зовсім непотрібним. iPhone 13 у тебе, чи дешевий. Ні, важливо, що вся родина тут, що дитина посміхається, що батьки живі, що плани на майбутнє є, сонце світить. Все — життя прекрасне.

— На вашому Youtube-каналі зараз виходять спеціальні випуски про українські міста під час війни — "УкрЮтюбПроєкт". Ви їздите до людей, яких знімали для своїх проєктів до війни. Наскільки все змінилося зараз?

— Я практично кожне інтерв'ю починаю із цього питання. Тобто ми зараз і знімаємо про те, як змінилося життя. І здебільшого всі навіть не можуть підібрати слова, аби пояснити, що змінилося. Позаяк змінилося все, докорінно, і у всіх.

У всіх, на мою думку, з'явилося відчуття того, що ми різні, і в цьому є наша сила. Знаєте, як кажуть, якщо в коробці олівці всі одного кольору, то гарної картини не намалюєш. Саме ось те, що ми різні, що Ужгород — одне місто, з однією культурою, Запоріжжя — зовсім інше місто, зовсім не схоже на Ужгород. Але всередині все одно Україна в усіх. І те, що ми всі різні олівці в одній великій коробці зараз, розуміють усі. І це дуже прикольно, як на мене.

— Наскільки взагалі важко було повернутися до travel-блогінгу в такий час, як зараз? Як ви мотивували себе?

— Це все ж таки не travel-блогінг. Ми не розповідаємо про ресторани, готелі, про туристичні місця. Ми більше розповідаємо про людей, які мешкають у різних містах країни. Це, можна сказати, таке патріотично мотивуюче соціальне відео, яке підштовхує робити щось, а не безцільно сидіти в соціальних мережах або в якихось пабліках переписуватися, а робити щось.

Адже лише справами ми просуваємо, наближаємо нашу перемогу. Тому головний меседж наших випусків — немає маленьких робіт, немає маленьких перемог. Ми їхали з Бучі тоді через "зелений коридор", і десь під Білою Церквою зупинилися у першому магазині купити води, дітям щось. І розговорився я з бабусею, яка проходила повз, яка питає: "Звідки ви, у вас машина в білих ганчірках, що відбувається? Ми відповідаємо, що з Бучі. "Боже, діти, як так, що діється?" Ми пішли в магазин, виходимо, а вона зустрічає мене і каже: "Ось я напекла пиріжки, візьміть, дітям дайте". І стало настільки тепло всередині. Не в пиріжках справа, не в пиріжках, а саме в цій доброті, у цьому теплі, яке вона передала нам.

Кожен на своєму місці повинен робити хоч потроху, хоч щось заради нашої спільної перемоги. І якщо ми всі робитимемо потроху, то нас ніхто не переможе.

— Зараз багато людей не розуміють, особливо ті, які перебувають у тилу, чи є моральне право ходити до ресторанів, подорожувати. Що ви думаєте щодо цього?

— От нещодавно ми завершили знімати цілий випуск на цю тему. Ну, на схожу тему. Називається "Гумор під час війни". І так, тут така спірна тематика, чи можна жартувати, ходити на комедійні виступи, сміятися.

Але всі, з ким ми розмовляли, кажуть, що життя має тривати — це раз. По-друге, наші хлопці там гинуть не для того, щоб ми тут сиділи всі заплакані та боялися, і тряслися. Нам потрібно жити, це наш фронт. Вони захищають на своєму фронті нас, ми захищаємо на своєму. На економічному, соціальному, матеріальному, духовному. Кожен має свій фронт. І гумор, і travel, і ресторани — це також певний фронт.

Той самий ресторан — це зарплати офіціантам, податки в державу. А ці податки потім перетворюються на військовий потенціал. Звичайно, тут має бути золота середина у всьому. Етично неправильно влаштовувати зараз якісь розкішні заходи, гуляння. Але мені здається, що зараз особливо ніхто їх і не влаштовує.

— А що відбувається зараз із внутрішнім туризмом, і що з ним буде, як вважаєте?

— Як такий внутрішній туризм на паузі. Немає офіційних поїздок, переїздів, готелі не рекламують себе. Тобто в принципі все стоїть на паузі. Але люди все одно їдуть. Навіть в Одесі купаються на морі.

У зв'язку з цим хочеться сказати, що туризм — добре, похід у ресторан — це добре, звичайне життя — це добре, але люди, друзі, не забувайте — триває війна. Не можна зараз просто піти в Київській області за грибами. Це дурниця. Нерозумно зараз поїхати на море і п'яним піти купатися, щоб нарватися на якусь міну. Не робіть дурниць. Подорожувати треба, але завжди пам'ятайте, що зараз скрізь підвищена небезпека. Так, треба бути напоготові, однозначно.

— Насамкінець наше традиційне вже питання: що насамперед зробите після нашої перемоги?

— Ой, нап'юся. Ні, якщо щиро, перше, що я зроблю — це весілля. Мене наречена чекає. Це перше. Знову ж таки, про вечірки. Ми чекаємо, щоб можна було влаштувати гулянку, бенкет на весь світ, щоб можна було, не боячись, викладати фотки в соцмережі, включити діджея на всю. Ну, це буде перше, що буде зроблено.

— Клас! Ми вам бажаємо, щоб це сталося якнайшвидше!

Прямий ефір