Нам треба навчитися жити з війною: "Точка опори" з Риммою Зюбіною

Римма Зюбіна — акторка, громадська діячка, волонтерка.

Лауреатка та володарка премій, серед яких:

• премія "Золота дзиґа" в номінації "Найкраща жіноча роль" за втілення Дарини у фільмі "Гніздо горлиці";
• дворазова лауреатка премії "Київська пектораль";
• найкраща актриса 2016-2019 років рейтингу "Знято в Україні";
• увійшла до топ-100 обраних жінок всеукраїнського журналу "Гордість та краса України" у 2019 році.

У березні 2014 році Римма Зюбіна відмовилася працювати в Росії та почала займатися волонтерством.

У програмі "Точка опори" телеканалу "Дом" Римма Зюбіна розповіла про те, як для неї почалася війна, чому не припускалася думки поїхати з Києва. Крім того, гостя випуску додала, що знайшла спасіння на війні у читаннях поезії, поділилася, як налаштовується на свої вистави та як змінився театральний глядач із початком війни, а також поінформувала про зйомки у воєнній короткометражці.

Ведуча програми — Світлана Леонтьєва.

Театр Римми Зюбіної

— Я тебе знаю давно, і знаю що для тебе війна починалася ще у 2014 році, у тебе серце завжди боліло за те, що відбувається. Середина лютого цього року. Що ти відчувала?

— У мене було передчуття війни, такої глобальної. Я готувалася до наступу, за експертними оцінками, ще з 16 лютого.

— А як ти готувалася?

— 15 лютого я їхала до Ужгорода. Збираюся, а син (йому 23 роки) каже: "Мам, ти кинь на всяк випадок з собою закордонний паспорт". А я ходила, збирала цю валізу і думала(я, не дай боже, нікого не засуджую, хто поїхав), що якщо я кину цей закордонний паспорт у свою валізу, тоді дозволю собі думати, що можу поїхати.

— Чому ти знала, що ти нікуди з Києва не поїдеш?

— Я не знаю, як на це відповісти, щоб це не було пафосно. Я дуже часто про це думала, і я могла поїхати навіть з Києва. Бо в Ужгороді сестра, мати, там у мене є квартира…

І якось так собі таку придумала відповідь. От ти живеш з дуже близькою людиною. Ця людина тебе прийняла, полюбила, допомогла тобі стати на ноги, щодня тобі дає натхнення. От тобі кажуть, ця людина в небезпеці, вона може померти. Вона може померти та заразити тебе — тоді ви помрете разом. Вона може з цієї хвороби вийти, але ти заразився від неї, ти можеш померти. Або ви переживете дуже важкий період і разом одужаєте. От у мене було таке відчуття щодо Києва. Я вирішила, що я залишусь як би не було з цією людиною, тому що то вже стільки любові, скільки мені дав Київ…

— А не було страшно?

— Ні, це не страх. Це як у військових, коли вони летять чи йдуть на бойове завдання. Думаю, що ще лікарі та психологи не знайшли визначення цим поняттям. Особливо перші тижні був якийсь адреналін, не страх. У тому ж бомбосховищі була відповідальність за інших людей. А ще в бомбосховищі тобі говорять: "Боже, я так мріяла потрапити на ваші вистави. Два роки ніяк не дійду, а тут ви переді мною". То там взагалі не могла дозволити собі страх, тому що на тебе дивляться, ти повинен підтримувати інших.

— Я коли сама була у бомбосховищі, почула твої стрім-пости у Фейсбуці. Для мене це — Театр Римми Зюбіної, ти дуже ретельно підбирала тексти.. Коли ти почала це, як це народилося?

— Абсолютно спонтанно народилася. З якихось хвилинних виходів у Фейсбук-ефір… Тоді була довга комендантська година, тоді всі говорили про інформаційну гігієну, як правильно сприймати інформацію, як її відбирати, правило перевірки у трьох джерелах…  І я оце цього наслухались, і десь вдень якраз між завиваннями сирен я вийшла в ефір, просто сказавши: "Привіт, я Римма Зюбіна, актриса…".

А потім коли я в ванній ночувала (ховалась від обстрілів, — ред.), прокидаюсь, а у мене з Ужгорода від моєї подружки SMS: "А сьогодні буде стрім "Привіт, я Римма Зюбіна, актриса"?"

Я подумала, якщо в Ужгороді це потрібно, значить, це потрібно. А саме читання поезії виникли спонтанно. Почалося пекло в Харкові... І я подумала про те, що в мене є казка, написана мною для збірки на підтримку харківських онкохворих дітей. І я сказала, що дуже хочу підтримати Харків, що я не знаю, де зараз ці дітки, і що відбувається з ними, от я хоч оце. Й розповила цю казку. Потім почався Херсон — я взяла вірш поета Анатолія Кичинського…

В цьому я знайшла для себе навіть якесь спасіння, окрім свого волонтерства. Кіно я дивитися не можу досі, музику слухати досі не можу, романи я читати не можу… А поезія — так. І я ще взяла тему, що це буде поезія про кохання, і тільки про кохання.

— Коли я слухала тебе, для мене це була така хвилинка спокою на ніч, як вечірня казка для дорослих.

— У мене на сторінці підписники навіть жартували: є три заспокійливих — це Кім, Арестович і Зюбіна.

І ось так до 1 травня, поки у мами не сталися проблеми зі здоров'ям, я виходила в ефір кожного вечора. Кожного. Іноді був такий розпач, особливо після всієї інформації Буча, Ірпінь, Бородянка — про яке кохання можна було читати? Я знайшла поезію Маріанни Кіяновської про Бабин Яр, і читала це. І це настільки співзвучно, і настільки це боляче. І ти ставиш собі запитання — ось як історія повторюється, чому вона повторюється?

#ЦеВсеВона

— #ЦеВсеВона — твоя вистава, про що вона для тебе? І взагалі, ти налаштовується на виставу, є ритуали, обряди?

— Ритуалу перед виставою у мене нема. Але бажано, щоб у цей день не було зйомок. Бо бувають дні, що ти з 5 години ранку на зйомках, потім якась озвучка, до театру приходиш о 18-й і вже там збираєш себе по частинах до 19-ї, до вистави. Але енергетики ледве вистачає, щоб дограти цю виставу.

Тому ми завжди приходимо за кілька годин до вистави. От якщо в 18 годину початок, ми в 14-й вже всі в театрі.

А вистава #ЦеВсеВона, якщо сказати просто, — це про стосунки мами та сина. Тобто батьки та діти — вічна тема. Автор Андрій Іванов колись написав цю п'єсу за три дні на драматургічному майстер-класі, тема якого була батьки та діти.

— Тобі близька тема.

— Гадаю, що вона близька всім, у кого є діти. Всім, у кого є соцмережі. Бо це пов'язано з тим, що мама не може пробитися до сина.

В цій сім'ї помер батько. Мама була за ним як за кам'яною стіною, для сина-підлітка це теж був авторитет. І от зникає ця людина. І мама розгублена, вона змінюється, і син змінюється. І їхні стосунки — це просто такі два антагоністи, люди, які ненавидять один одного. І мама починає в соцмережі спілкуватися зі своїм власним сином. Ну, звісно під іншою фотокарткою.

— Але ж війна. Глядач. Ти відчуваєш, він якось змінився до і після війни? І що змінилося?

— Жодного разу не дзвонив мобільний телефон. Це для мене така ознака того, що в театр іде глядач, який розуміє, що він іде в театр, не дивлячись на те, що у всіх зараз сирени в застосунках.

Дуже реагує і глядач, і ми на те, що відбувається. От у нас, приміром, була вистава два тижні тому в вівторок, а в неділю були прильоти в Київ. Глядач був настільки тривожним. І ми були такі самі. І це ти відчуваєш. А за два тижні до того була вистава, сидів один глядач, який дуже реагував на іронію, йому було смішно і він заводив весь зал. І це було стільки сміху, скільки не було за всі роки вистави.

Треба, щоб минув час

—З приводу культурної війни з Росією. Як гадаєш, як повинен змінитися український театр?

— Український театр має інтегруватися в європейський театральний процес. Тому що ми тішимося перемогами режисури останніх років. Але якщо придивитися до європейського театру, то там подібні зміни були років 30 тому.

Ми відірвані від них за неможливості їздити на міжнародні фестивалі. Дуже мало акторів і режисерів дивляться вистави європейських визнаних майстрів наживо. А вистава по телевізору — це зовсім інше.

Наша кіноспільнота більш інтегрована, особливо документалісти їздять. І кіно можна подивитися. Я собі виписую, які стрічки перемогли на Канському кінофестивалі за останні 10 років, і дивлюсь їх. І розумію — де я, а де те, що нагороджується Канською кіногілкою.

— Що робити с "великой русской"? Чи будуть в Україні грати і ставити Чехова, Достоєвського?

— Я не буду приховувати своєї любові до Чехова. Я люблю Чехова. Я зіграла Соню в "Дяді Вані", вважаю її однією з найкращих ролей. А коли була вагітна, я прочитала повне зібрання Достоєвського. Я грала Достоєвського.

Напевне, треба, щоб минув час. Можливо це буде 70 років. Ось Вагнера досі в Ізраїлі не виконують.

А зараз ми бачимо ці звірства та розуміємо, що це один ланцюжок з російської культури. В мене весь час, коли я дивлюсь якісь жахливі новини, згадується ця чеховська фраза " В человеке все должно быть прекрасно: и лицо, и одежда, и душа, и мысли". А як воно з цим це поєднується?

— А що ти зараз сама дивишся?

— Нічого. Я подивилась один фільм Діми Томашпольського. Він знімав його під час карантину. Це був експеримент, він просто написав у Фейсбуці: "Актори, хто хоче знятися…", і давав всім завдання, а потім це змонтував. Це вийшло талановито. А так нічого не можу дивитися.

От сьогодні перший день, коли я прокинулась і подумала, що я хотіла би включити музику, як я зазвичай до війни — прокидалася і одразу музику вмикала.

Може цих людей немає, але ростуть їхні квіти

— Ви у ледь ні у квітні в Бородянці кіно знімали. Що це було?

— Є кінорежисер Юра Леута. І прийшов Юра до мене десь в кінці березня, і каже: Риммочко, я придумав кіно. Кажу: яке кіно, яке зараз кіно? Короткометражна історія мами, яка їде з валізою, в неї ламається колесо, всюди сирени, всі тікають, а вона іде з валізою кудись собі. І коли журналісти підбігають до неї та кажуть: жінко, що з вами, чого ви не ховаєтеся, вона розповідає історію, що я його колись врятувала від Чорнобиля, я тоді вагітна була і тікала, тоді я його врятувала, а зараз не врятувала. І от, а чого ж у мене валіза зламалась, а тому, що у нього ж 45 розмір, тут же все таке важке. І це вона їде переодягти свого сина.

Ми приїхали знімати в Бородянку в середині квітня.

— Перші твої враження.

— Твоє око бачить це все, а твоя свідомість не може це сприйняти як реальність.

От таке відчуття, що це все зафактурено, що це все неправда, це все декорації. Що це якесь кіно.

Ти заходиш у квартиру на першому поверсі. Годинник який зупинився о 5 ранку, барометр, який не працює, фортепіано "Україна", воно відкрите, і листівки розкидані з Днем перемоги від Ющенка, від Януковича. Якесь посвідчення пенсійне. Це людина, яка прожила тут все життя, яка пережила ту війну. І от свідчення цього всього.

Стоїть будинок, хрущовка, я розуміла, що його будуть зносити. Я дозволила собі викопати квіти. І видно, що подвір'я колись було дуже гарне, засаджене.

Врятували котика одного. Було написано телефон, але жінка нікому не відповідала. А я написала, що я Римма Зюбіна, і вона тоді мені передзвонила, каже: "Ми за кордоном, загубилися наша кішечка Ліза, і я не відповідала на незнайомі номери". Кажу: "Це ж вам про котика вашого дзвонили". І згодом отримала фотографію сидячого вже перегодованого котяри Лізи.

Я повернулася з Бородянки з обвітреною душею.

Я не могла сісти вдома і відпочивати, мені треба було щось робити. Пішла копати й о восьмій вечора саджати ці квіти біля свого будинку. І вони у мене тепер, як квіти пам'яті. Може цих людей немає, але ростуть їхні квіти.

— Коли закінчиться війна, як ти думаєш?

— Для мене закінчення війни — це повернення усіх територій і Криму. Гаряча війна, не рік, півтора, напевне, точно.

Нам треба навчитися жити з війною. Нам треба навчитися, інакше ми всі повмираємо.

Просто буде так, що одних знищать фізично, а інших — морально. І ми будемо в цій депресії безкінечно жити.

Бліци

— На прощання маленький бліц, буквально одним-двома реченнями. Улюблений фільм?

— Не може бути один фільм на все життя. Якщо один, назву "Холодна війна" Павліковського.

— Улюблена роль?

— Дарина, "Гніздо горлиці".

— Якби прийшлося обирати театр чи кіно?

— Це неправильне запитання… Відповім: там, де цікавіше.

— Що для тебе щастя?

— Мить.

— Яка людська риса для тебе нестерпна?

— Брехня.

— Що робиш, коли страшно, про що думаєш?

— Про страх, коли страшно.

— Що б ти зараз хотіла сказати російським колегам? Однією фразою.

— Думайте.

— А українським військовим?

— Люблю.

— А що б ти перше зробила після нашої перемоги?

— Написала б пост у Фейсбуці.