Націоналістичні міфи стали причиною російсько-української та вірменсько-азербайджанської воєн

Автор: Тарас Кузьо

16 лютого 2021 року

Міфи та стереотипи — це не безневинні твердження, які можна знайти тільки в академічних колах і журналістиці.

На перший погляд, між тривалою російсько-української війною і Другою карабахською війною між Вірменією і Азербайджаном мало спільного. Однак в обох випадках Росія і Вірменія керувалися подібними міфами та стереотипами про своїх супротивників, які їх недооцінювали і потім приводили до поразок.

І російські, і вірменські націоналісти дотримуються шовіністичних поглядів щодо сусідніх українців та азербайджанців. Витоки цих поглядів лежать в історичних міфах про стародавні історії Росії та Вірменії, їхніх сусідів, створених "іноземними змовниками" (тобто українцями), що живуть на "російських землях", або "загарбниками" (тобто азербайджанцями), які прибули до регіону.

В очах росіян і вірмен немає ні українців, ні азербайджанців. Президент Володимир Путін і російські націоналісти неодноразово заявляли, що росіяни й українці — "один народ", повертаючись до міфу про всеукраїнський народ, що складається з трьох представників східних слов'ян — росіян, українців і білорусів. Так само вірмени бачать азербайджанців: не як окремий народ зі своєю культурою, а як "турків". Нездатність побачити Україну й Азербайджан у ролі самостійних націй стала вирішальним фактором у провалі військової агресії як Росії, так і Вірменії.

Услід за тимчасовою окупацією Росією Кримського регіону України Путін і російські націоналісти почали "російську весну", яка прагнула "покарати Україну" за повалення проросійського президента Віктора Януковича. Метою "російської весни" було розділити східні і південні регіони України, які Путін назвав "Новою Росією". Без цього регіону уламок того, що залишилося б від України, став би неспроможною державою.

Вірменія підтримувала відокремлення Нагірного Карабаху від Азербайджану з кінця 1980-х і на початку 1990-х років, що призвело до війни між обома країнами. Перемога Вірменії в цій війні закінчилася окупацією семи азербайджанських районів, що оточують Нагірний Карабах.

І російські, і вірменські націоналісти вірили у "велику" Росію і "велику" Вірменію, поглинаючи сусідні території. Крим і "Новоросія" стануть частиною "русского мира". Тим часом вірменську експансію на схід виправдовували як "возз'єднання" Нагірного Карабаху з батьківщиною. Після "Кольорової революції" 2018 року у Вірменії військові лідери обговорювали "нову війну за нові території", а не перемовини. Деякі вірменські націоналісти навіть дивилися на Захід, щоб знову спричинити запекле занепокоєння з приводу Карського мирного договору 1921 року, за яким Туреччині передали "історичні" вірменські землі.

Російські та вірменські націоналісти звинувачували інших у поразках, перешкоджаючи інтроспективному аналізу реальних причин цих військових невдач. Путін пояснює невдачу "Нової Росії" втручанням Заходу і змовами, що підтримують українців з метою обмежити вплив Росії в "русском мире" і Євразії. Російські націоналісти звинувачують Путіна в тому, що він після тимчасової окупації Криму не анексував "Новоросію".

Путін і російські націоналісти не можуть сприйняти саме поняття патріотичних російськомовних українців і їх вірність Україні. Вірність російськомовних ніколи не викликала сумнівів, і в 2014 році вони приєдналися до українських сил безпеки і добровільних батальйонів, які боролися з російським "спецназом", націоналістичними найманцями та місцевими маріонетками. Проросійські мітинги були дуже невеликими і швидко зійшли нанівець. До серпня 2014 року проросійські довірені особи були на межі поразки, і Путіну довелося вторгнутися до України, щоб врятувати їх.

Вірмени звинувачують військову підтримку Туреччини, "арабських найманців" та ізраїльські безпілотники у своїй поразці у Другій карабаській війні. Насправді Вірменія зазнала поразки, тому що покладалася на застарілу російську військову техніку, яка підходить для ведення війни ХХ століття, тоді як Азербайджан використовував сучасну військову техніку і тактику для ведення війни ХХІ століття.

Російські націоналісти чекали, що Україна, яку вони розглядають як "штучну" державу, яку підтримує Захід, швидко розпадеться, коли вона зіткнеться із втручанням Росії та проросійськими протестами. Російські міфи розглядають Україну як нібито дуже розділену країну, а російськомовних українців — як тих, хто прагне жити в "русском мире".

Міфи діаспори посилили націоналізм у Росії та Вірменії. Після розпаду СРСР у 1991 році націоналізм в Російській Федерації відродив і заново поглинув погляди царської Росії на українців, які підтримуються білої російською діаспорою та емігрантською Російською православною церквою. Російські націоналісти-емігранти завжди заперечували існування українців і вважають, що Україна була продуктом західних інтриг з метою послабити Росію.

Лобі вірменської діаспори особливо сильне у Франції і США, і в останні три десятиліття воно відігравало важливу роль у вірменській політиці. Вся діаспора живе минулим. Вірменська діаспора вивчала сучасні відносини з сусідами Вірменії через історичні несправедливості, нанесені вірменському народові, як-от геноцид під час Першої світової війни. Це зі свого боку завадило примиренню Вірменії з Туреччиною, заохотило вірменську непримиренність у перемовинах з Азербайджаном щодо питання про мир у Нагірному Карабасі, а також підштовхнуло Вірменію до економічного альянсу з Росією.

Російські націоналісти ніколи не вважали, що Україна — це серйозна країна, і тому її громадяни не повинні були, ймовірно, за неї боротися. У 2020 році вірмени досі жили ілюзіями, що їхня армія непереможна, а азербайджанці хаотичні і не можуть серйозно загрожувати. В обох випадках росіяни і вірмени дивилися зверхньо на українців і азербайджанців, як на менші народи, які не бажають захищати свої країни. Почуття непереможності росіян і вірменів виявилися міфами.

Відчуття шовіністичної переваги росіян і вірмен доповнювали одне одного. Ці почуття так само підтримувалися Заходом, який упереджено ставився до Росії через Крим і Східну України і до Вірменії через Нагірний Карабах. Багато хто на Заході давно вважає Крим "завжди російським", і немає міжнародних форумів, де серйозно обговорюють питання його окупації.

Сполучені Штати і особливо Франція, два голови Мінської групи, створеної для перемовин за мирною угодою щодо Нагірного Карабаху, ніколи не приховували своєї упередженості у ставленні до Вірменії. Західні звіти про Першу карабаську війну переважно показують, що вірмени постраждали найбільше, тоді як насправді 1 млн азербайджанців піддано етнічним чисткам, а азербайджанська меншість здобула найбільшу кількість загиблих у погромах.

Міфи і стереотипи — це не безневинні твердження, які можна знайти тільки в академічних колах і журналістиці. Як показали Росія і Вірменія, вони є рушійними силами національної ідентичності, зовнішньої політики, військової агресії та сприйняття сусідів як тих, що не становлять рівних і є нереальними націями.

Довідка. Тарас Кузьо, доктор філософії, професор кафедри політології Національного університету "Києво-Могилянська академія" та науковий працівник Інституту зовнішньої політики Університету Джона Гопкінса.

За матеріалами The National Interest