Украина наш дом

Ми всі дуже схожі у горі: інтерв'ю з психологинею Наталією Підлісною

Наталія Підлісна. Фото: kanaldom.tv

Напевно, сьогодні не знайдеться українця, який би не втратив на війні когось чи щось — рідних, знайомих, дім, роботу або плани та мрії.

Скільки часу може знадобитися, аби пересумувати ці втрати, прийняти ситуацію. Чому одні люди швидко переживають горе та рухаються далі, а інші довго не можуть прийти до тями. Які є стадії переживання горя та як допомогти собі впоратися із ситуацією. Про це в ефірі "Ранку Вдома" говоримо з психологинею Наталією Підлісною.

— Чому у людей так схожі історії горювання за втратами?

— Ми взагалі всі дуже схожі, а у горі особливо. Просто горе — це реакція людини на втрату дуже важливого. Скажемо, втрата майна. Так, майно не можна порівнювати з людиною. Але майно для нас — це теж згадки про якихось людей, про щось приємне, пов'язане з коханими людьми. І тому втрата майна теж визиває горе.

Процес горювання у людей дуже схожій. Він може розрізнятися у різних людей за інтенсивністю і тривалістю.

От в мене є дві клієнтки, вони обидві втратили свої будинки в Київській області. Але одна і досі не прийняла цього. Вона й досі приїздить туди подивитися, чи точно її будинок повністю зруйнований. А друга вже відгорювала, купила собі землю в Тернопільській області та будує новий будинок. І здавалося б, це дуже схожі історії, але просто інтенсивність у людей різна. Вони обидві дуже горюють і обидві йдуть таким, знаєте, емоційним шляхом, який є єдиним для різних людей.

— З точки зору психології, що відбувається в нашому організм, коли ми переживаємо втрату?

— Є психологиня Елізабет Кюблер-Росс. Вона виділила чотири стадії процесу переживання горя.

Перша стадія — це заперечення, шок. Коли щось зруйновано, якщо чогось нема, то людина не хоче сприйняти це, і робить все те, що вона робила кожний день. Наприклад, ось за інерцією йдуть в кафе з ноутбуком, як вони ходили раніше під час роботи. А зараз і роботи немає, і вони живуть в іншому місті, але все одно вони йдуть до кафе. І ця стадія може тривати від 10 днів до місяця і більше.

Друга стадія — гнів. Ми гніваємося на долю, на себе, на винних, на Бога, на когось. Бо це несправедливо, що зі мною таке сталося.

Потім — торг. Це така стадія, коли той, хто горює, укладає так званий контракт зі світобудовою. Ну, наприклад, якщо я арендую житло в центрі нового міста, то я буду знову успішним. Щось таке.

І ще є стадія депресії. Вона не в всіх буває.

Але буває і стадія прийняття, коли людина розуміє, що життя змінилося. Що так, як було раніше, вже не буде, і треба пристосовуватися.

— Що людина може зробити, щоби припинити зациклюватися на втратах? Як можна самому собі допомогти в цьому?

— Це важко. Для багатьох весь діапазон емоцій зводиться тільки до горя. Але треба розуміти, що все нове прийде в життя — нові люди будуть, нові завдання, нові емоції. І щоб не зациклюватися, треба постійно розширювати свій погляд взагалі на прив'язку до речей, до минулого.

І треба думати про те, що завжди життя змінюється, весь час — з війною чи без війни.

— Якщо говорити про втрату когось із рідних. На жаль, це зараз дуже поширена тема. Як підтримувати людей, які втратили не дай боже, дитину? Які слова підтримки взагалі можуть бути дійсно корисними та хоча б трішечки дієвими?

— Треба говорити людині, що ви поруч, що ви можете допомогти. Що не можна блокувати роботу горя, що треба пережити сильні почуття, і казати їй, що переживати сильну печаль чи провину, чи все що людина переживає — це нормально.

Треба допомагати людині через деякий час налагоджувати нове оточення, ходити з нею кудись, просто гуляти та просто бути поруч. І інколи слова не потрібні, інколи з людиною просто треба бути поруч.

А ще я своїм клієнтам раджу робити нову міфологію. Тобто ми разом з ними придумаємо різні історії про те, що чи кого вони втратили. І це теж дуже допомагає.

— Як, наприклад, мама Сашка — 4-річного хлопчика, який загинув під час евакуації з Вишгорода. Пам'ятаєте цю історію, коли всі шукали цього хлопчика. Вона мені розповіла, що вона відчуває. Вона переконана, що це була його така місія — прийти в це життя на 4 рочки. І він став таким амбасадором миру. Я коли почула ці слова… А я ж теж мати двох діточок, так само 4-річна дитина. Але те що вона в це вірить, каже — він дав мені 26 днів для того, щоби звикнути до думки, що його немає. Тому що 26 днів була надія на те, що він живий. І звичайно це не залишає байдужим. Ти розумієш, що людина настільки сильна, настільки вона здатна відчути усю якусь місію своєї ж дитини й говорити, що це амбасадор миру — це просто вражаюча історія. Це і є той новий міф, про котрий ви говорите?

— Так. Це терапевтичний процес, коли ми складаємо цю міфологію. І це не просто міф, який ні на чому не базується. Це базується на житті людини. І це ніби створення такого, знаєте, віртуального архіву, архіву в голові, коли ти все запам'ятовуєш, і все складається з історій.

Прямий ефір