Малюю війну: художниця Леся Бабляк у програмі "Точка опори"

Чим довше триває війна, тим важче нам жити в цих реаліях. Кожного дня щоденний стрес, біль, страх, руйнування, кардинальна зміна нашого життя. Війна абсолютно змінила наші плани і наше майбутнє. Вона залишила нам тільки сьогодні та віру в нашу перемогу. Ми щоденно шукаємо свою точку опори. Ми не здаємося. Ми боремося. Хто як може.

Сьогоднішня гостя авторського проєкту Світлани Леонтьєвої "Точка опори" — українська художниця Леся Бабляк.

Леся Бабляк — художниця, членкиня Спілки українських образотворчих митців Австралії та Української фундації жінок художниць W 'Art. Займається живописом на полотні, шовку, шкірі, дереві. Бабляк — майстриня з іконопису, її іконами декорована церква Святого Іллі у польському місті Слупськ.

Після 24 лютого 2022 року Леся Бабляк почала малювати війну. Вже в квітні у Львові відбулася велика персональна виставка художниці "Жовто-синій альбом". А у липні вона презентувала експозицію своїх картин "Слова з України" у Франції.

Одружена, виховує трьох доньок. Чоловік — відомий кардіохірург Олександр Бабляк. З початком війни родина евакуювалася з селища Бузова Бучанського району Київщині, у їхній будинок поцілив російський снаряд.

"Я відчувала свою провину"

— Війна триває понад сім місяців. До 24 лютого в тебе було передчуття небезпеки?

— Ні. І хоча навколо всі вже давно говорили про це, у мене до останнього моменту була віра, що ніколи цього не станеться. І я була дуже оптимістично налаштована, та навіть не уявляла, що взагалі у XXI столітті таке можливо.

— Де застала війна тебе та твою родину?

— Ми 24 лютого спали у своєму будинку під Києвом, а старша донька Катя була у Києві. Пролунав дзвінок, вона телефонувала. І вже в трубці було чути звуки вибухів. Це Оболонь. В неї була істерика, вона почала кричати:"Мамо, почалася війна". Я спросоння навіть не зрозуміла, що робиться. На інстинкті прямо на піжаму наділа пальто, сіла у авто і поїхала до Києва забирати доньку.

Я їхала, ще було зовсім темно, бо це десь було о пів шостій ранку. І я побачила картину, як по проспекту Перемоги по Житомирській трасі вже навіть в цей час сотні машин їдуть мені назустріч, а до Києва їдуть тільки декілька авто. І мене ця картина так вразила, що я зателефонувала чоловікові та почала кричати: "Сашо, дійсно війна, всі їдуть з Києва". Я такого ще не бачила.

Забрала Катю на Оболоні, повертаємось, і на виїзді з Києва бачу таку апокаліптичну картину: сотні, тисячі машин намагаються виїхати зі столиці, а хто не має авто — з дітьми, зі своїми собаками, родичами йдуть пішки.

Це була така картина, яку я могла уявити тільки в якомусь фільмі.

І коли ми приїхали додому, мені здалося, що ми у відносній безпеці, бо всі разом. В мене було відчуття, що це все закінчиться через годину, що зранку цього вже не буде.

— Як ви ухвалили рішення, що повинні виїхати?

— Наш підвал знаходиться під гаражем і є абсолютно непридатний для перебування там людей. Але ми почали зносити туди теплі речі. Потім пішла інформація, що по Житомирській трасі з'явилася перша колона російських танків і їх почала артилерія знищувати. Все одно думаю, що зараз їх переможуть, і завтра буде все одно краще і світліше. На жаль так не ставалося.

Ми тиждень перебували в таких умовах. З чату свого села ми зрозуміли, що в Мотижині вже російські військові, а це поруч з нами. Ми зрозуміли, що великі шанси опинитися в оточенні, і це було найстрашніше для мене. Тоді ми буквально за 10 хвилин ухвалили рішення, що поки в нас ще є можливість, виїхати через поле. Ми живемо на краю села, і вже по центральній дорозі їхати не можна було. Ми сіли в авто, закрили будинок і поїхали.

— А як ви дізналися що у ваш будинок потрапив снаряд?

— В перші дні, коли ми були у Львові, ми ще спостерігали за будинком за камерами зовнішнього спостереження, бо ми не знали, де наш собака. Ми постійно хотіли побачити, що він на території. Але потім вже не було електропостачання, і ми нічого не знали, аж поки село не звільнили українські військові. Тому що ні сусідів, нікого вже не було, у кого можна було б запитати.

Після звільнення села повертатися туди ще не можна було. Приїжджали лише люди з гуманітарною місією. І священник отець Богдан Тимошенко нам сфотографував собаку, кота, що вони живі, і зовні — руйнування. Так ми перший раз побачили.

— А коли ви повернулися додому?.

— У квітні. А в протоколі сільради зазначено, що 28 березня було потрапляння снаряда в наш будинок.

— Перше враження від того, що ти тут побачила при поверненні?

— Перше враження, що на фотографіях виглядало все краще, і ми навіть зраділи, що малі руйнування. А так — не було стіни, дверей, все відчинено. Але моїм першим полегшенням було, що у будинку все залишилося так, як ми залишили. У нас не було ніякого мародерства.

А ввечері підійшов мужчина, місцевий житель. І каже: як ви могли поїхати та залишили свою собаку і навіть не залишили їй води? Дійсно, це моя провина, але ми не розуміли, були у паніці й не подумали. Він каже, що собака вив, чоловік зайшов на територію і відкрив йому воду, вона у нас була в контейнерах.

Також чоловік розповів, що замок на дверях на терасі він зламав, бо побачив холодильник, взяв там їжу. І він у руках тримав щось замотане, і каже: оце напевно з вашої хати. Це були дві ікони ще з батькової церкви з Житомирщини. Чоловік каже: напевне, це вам було цінне, тому я забрав їх до себе додому і приніс вам їх повернути.

Ми плакали. І це нам дало сили повернутися додому, бо коли я вперше побачила це очима, у мене взагалі не було бажання повертатися сюди жити, і взагалі навіть бути на цій території.

— Про що найбільше хвилювалася у від'їзді?

— Про собаку. Я відчувала свою провину. А по-друге — переживала за твори мистецтва. В мене багато картин, скульптури, я дуже переживали за них. Але всі роботи, скульптури вистояли, не постраждали. І ось осколки снарядів проходили крізь стіни дуже близько до картин, але жодний твір не постраждав.

Живопис війни

— Коли почалася твоя живописна війна?

— Коли ми приїхали до Львова. Я перший раз вийшла до центру міста і відчула панічну атаку, я не могла себе заспокоїти ніяк. Я зрозуміла, що мені потрібно малювати. От я просто фізично це відчувала. І крім того — що хочу малювати саме руками. Мені хотілося просто взяти цю фарбу руками та відчувати, як вона розтирається, як вона в цей папір входить.

Але все для малювання у мене залишилося вдома. А на той час у Львові спеціалізовані магазини всі були закриті. Ми приїхали до "Ашану", там абсолютно не було вибору ні паперу, ні фарби — якісь дуже базові залишки. А мені треба кольори.

І от тоді інтуїтивно прийшло до мене, що я буду малювати лише жовтими та синіми барвами, бо це кольори нашої гордості, нашої стійкості. Це ті кольори, які ненавидять наші вороги.

Я пам'ятаю, що тоді забрала з полиці всі відтінки блакитного та жовтого, які там були. Але не було паперу. І перші роботи я малювала на вже використаних паперах, на перекидних календарях тощо.

Перша робота з цієї серії: зруйнована багатоповерхівка, залишився лише каркас, і жінка стоїть у цій дірі, де колись була її квартира. І на ній немає лиця. Тобто я це обличчя не могла намалювати. Я спеціально залишила пусте місце, бо я себе асоціювала з нею, що це я стою. І я — це не я. Тобто все, ким я була до цього моменту, до 24 числа, стало неактуальним, непотрібним. Ми змінилися зовсім.

Так почалася ця серія. Спочатку лише сині та жовті кольори. Але коли в Маріуполі снаряди потрапили у лікарню, я побачила цю фотографію з лікарні — вже з кров'ю людей, яких вбили в Маріуполі. Я тоді купила ще червоний колір.

І ще така різниця. До цього я ніколи не зображала людей, мені здавалося що природа така самодостатня, красива, що достатньо малювати гарні пейзажі, натюрморти, квіти і це абсолютно не потребує людини.

Але коли почалася ця серія, для мене людина стала ключовою. Бо війна — вона про людину, про її горе, про її подвиги, про її втрати й навпаки — про її стійкість.

Цю серію я починала як терапію для себе. І я просто відчувала, як в мене через пальці виходить цей страх, що він залишається на папері. Досі оці роботи мені емоційно дуже важко даються. Остання робота — це після подій в Оленівці (теракт російської армії у ніч на 29 липня  на території колишньої виправної колонії в окупованій Оленівці Донецької області, через який загинули понад 50 українських захисників, що були там у полоні, — ред.).

— Як з'явилася перша виставка під час війни?

— Спочатку я ці роботи публікувала на своїй сторінці в соцмережі. І люди почали відгукуватися. І власниця галереї у Львові Олеся Домарадзька побачила ці роботи. На той час галереї почали відкриватися на декілька годин на день, тому що потік людей у Львові був дуже великий. І почалася дуже гарна ініціатива "Львів запрошує" — для всіх бажаючих робили безкоштовні різні концерти, екскурсії, щоб люди трошки відволіклися, бо мистецтво все ж таки рятує, допомагає. І ось Олеся мені запропонувала — давай зробимо виставку. І ми це зробили, і прийшло дуже багато людей.

І потім в межах ініціативи "Львів запрошує " була зустріч з відвідувачами. Я розповідала. І побачила, як люди тягнуться, бо люди були дуже розгублені. Вони жили в школах, жили в спортзалах, кожного дня прибували ці поїзди, наповнені людьми, які втратили все.

На виставці було близько 30 робіт, і кожна людина шукала своє місто. Вони питали: а де тут Харків? А де тут Маріуполь? А ви намалювали Бучу? Їм так було важливо, щоб показали їхнє місто, їхній біль.

— Як народилася ідея виставки у Франції?

— Це також завдяки мережам. Мені написала Уляна Власюк. Вона з подругами є організаторкою українсько-французької асоціації "Писанка". Ці дівчата вже давно живуть у Франції. І коли в їхньому містечку Суассон (це 90 км на північ від Парижу) з'явились біженці з України, вони всіляко їм допомагали. Вони побачили мої роботи й запропонували зробити виставку. Мерія Суассону підтримала цю ідею і дуже допомагала. І виставку назвали "Слова з України".

— Чи вдалося все на цій виставці привернути увагу до України?

— Вважаю, що вдалося. Люди приходили, вони дуже хотіли не тільки побачити, а й почути. Вони попросили розповісти, що зображено, що це за сюжет. А всі сюжети моїх робіт були з реальності. Наприклад, бабуся сидить і чекає, поки витягнуть її внуків з-під завалів в Бородянці.

Чи це жінка, яка в Ірпені в останній раз грає на фортепіано перед тим, як залишити свій будинок.

Людям це було дуже важливо і вони настільки щиро, зі сльозами висловлювали свою підтримку Україні, що мене це дуже сильно надихнуло.

Я зрозуміла, що ми насправді абсолютно не одні. Вони не вірять якійсь пропаганді. Вони бачать, що робиться.

— Кожна твоя картина — це конкретна якась історія?

— Так. Сюжети для робіт я беру з фотографій у соцмережах, чи з видань, вибираю, які мене найбільше чіпляють. В моїх творах дуже часто зображені діти, бо дитина — це найцінніше, що може бути в родині. І мене дуже вразили кадри, як батьки відводять та садять своїх дітей на поїзди, дуже часто ці діти їхали без супроводу.

І тут жінка з дитиною, але зі зброєю на плечі. Тобто вона залишається в Києві, а дитина їде, вона її відправляє разом з волонтерами, разом з чужими людьми. Це для мене було не просто. Я навіть не могла малювати цю роботу.

Чи, наприклад, родина, у якій батько залишається, а сім'я їде за кордон евакуаційним поїздом. Багато сімей роз'єднані. А це також така трагедія.

— Є в цих роботах історія твоєї сім'ї?

— Так, у мене є картина, яка зараз в Лондоні. Це коли ми приїхали додому, коли Бузову звільнили українські війська. У мене, звичайно, був такий стрес, але й була радість, тому що я побачила, що наш собака живий. Він себе навіть дуже добре почував. І мало того, що він живий, так він ще собі привів подругу. А оскільки не було ні стіни у дома, ні вікон, ні дверей, то вони собі жили тут і добре себе почували.

І я намалювала картину, як вони двоє виглядають у розбите вікно.

Це моя вдячність , бо в мене дійсно було дуже велике почуття провини, що ми залишили тварин.

— Володарка "Греммі" піаністка і композиторка Надія Шпаченко. Вона використала для свого альбому на підтримку України одну з твоїх робіт. Це також сила соцмереж чи ви були знайомі?

— Абсолютно випадково, в соцмережі. На мій сором, я до того не знала, хто така Надія Шпаченко. Мені написала людина, запитала, чи я можу зараз говорити телефоном. І вона мені передзвонила і тоді ми вже з нею познайомилися. Вона родом з Харкова, але ще в дитинстві виїхала до Америки, й у 2010 році завоювала "Греммі". Вона піаністка, записувала альбом, який називається "Вторгнення: Музика і Мистецтво для України" (Invasion: Music and Art for Ukraine). Це власне саме на цих емоціях вторгнення Росії в Україну. Восени у неї розпочинається тур Сполученими Штатами з цим альбом на підтримку України.

— Ти ж почала розписувати ще й тарілки.

— Є українська художниця-керамістка Ганна Друль. Я дуже люблю її твори, в моїй колекції багато її скульптур. І вона запросила мене до себе, у свою керамічну майстерню. Це було в березні. Вона на мене подивилася і сказала: Лесю, це моя майстерня, тут мої правила  — війну не малюємо, малюємо квіти перемоги. І я почала розписувати ці тарілки.

І після моїх емоційних робіт, це мені було дуже потрібно. Я дуже їй вдячна, що в мене була така можливість, це стало моїм захопленням і дуже мені подобається.

— В цій війні багато стресів, багато чогось такого, що ми самі в собі відкриваємо, переосмислюємо. Які відкриття Леся Бабляк зробила в собі?

— Перше відкриття в мене було негативне. Я просто була налякана від того, що я можу так боятися. От тваринний страх. В мене він був просто якийсь нереальний.

А друге відкриття — що попри цей страх все одне є така стійкість і є просто непохитна віра в те, що ми переможемо.

Навіть коли люди приходять і дивляться на мої роботи, я не хочу, щоб вони бачили там цю трагедію. Я говорю про те, що я хочу показати, яким стійким є наш народ. От як люди відкриваються, як вони вірять, як вони хочуть зберегти свободу, незалежність, і наскільки вони люблять свою країну.

Читайте також:

• Про культурний спротив Херсона та життя в окупації: Олександр Книга у програмі "Точка опори"
• Про допомогу ЗСУ, серцевий напад та акторство під час війни: герой програми "Точка опори" — Олексій Вертинський
• Біль, сльози та радощі: про порятунок дітей під час війни говоримо з гендиректором "Охматдиту" Володимиром Жовніром
• "Комендантка бомбосховища", або Баба Наташа: Віталіна Біблів у програмі "Точка опори"
• Нам треба навчитися жити з війною: "Точка опори" з Риммою Зюбіною