Історія перемоги над обставинами: "Утро Дома" з плавцем Антоном Колем

Антон Коль. Фото: kanaldom.tv

Український плавець Антон Коль виборов срібну медаль на дистанції 100 м на спині та став призером Паралімпійських ігор-2020 в Токіо.

Яким був його шлях до великого спорту, які труднощі доводилося долати в боротьбі за перемогу і хто підтримував плавця на Паралімпіаді — Антон Коль розповів в ефірі програми "Утро Дома".

Ведучий — Дмитро Слівний.

— Яким був ваш шлях до спорту? Як і хто його відкрив для вас?

— Шлях був нелегким. Я вихованець дитячого будинку в Дніпрі. Власне кажучи, звідти у мене все починалося. Плавання для мене відкрилося з 12 років. Починав я зі звичайних річок, озер, позаяк у басейн мене, напевно, вже років із 10 брали в групи, возили з інтернату.

Спочатку у мене не виходило просто навіть спливти, триматися на воді. Після цього перестали возити мене до басейну. Я в цьому дуже сильно розчарувався, був взагалі ображений. Потім я все-таки поставив собі за мету навчитися плавати в річці. Згодом я покинув дитячий будинок, вступив до вишу, отримав освіту будівельника-кошторисника.

Крім цього, я ходив до басейну, але так, тільки для себе, зрідка. Але потім мене помітив тренер мій, за сумісництвом головний тренер збірної України — Геннадій Вдовиченко, за що йому величезне спасибі. Він, власне кажучи, і відкрив мені очі на те, що можна жити гідно та ні в чому собі не відмовляти.

Мені вдалося і світ побачити, і країну представляти на п'єдесталі не раз. Я цим пишаюся.

В принципі, кар'єра почалася з 2013 року — це перші мої міжнародні змагання були — Чемпіонат світу в Канаді в Монреалі, де мені вдалося виграти срібну медаль. Із року в рік я тримав "срібло" і "бронзу" на всіх попередніх змаганнях і також прийдешніх — чемпіонат Європи, Чемпіонат світу. І в Ріо я став двократним бронзовим призером Паралімпійських ігор, після чого йшов далі етап комплексних підготовок вже до змагань у Токіо.

Були Чемпіонати світу, де у мене з'явилися суперники досить сильні. Це був італієць, з яким я конкурував і ділив "срібло". Але на Паралімпіаді в Токіо мені вдалося його обійти та перемогти, взяти два "срібла". Я цьому дуже радий. Найперше, хотів би подякувати своїй родині, яка мене підтримувала, друзям, тренерові безумовно. Я дуже радий і задоволений результатом.

— Хто ваш тренер? Чи можна назвати його в чомусь батьком?

— Так, мій тренер велика людина. Він багато мені дав. Так, я можу сказати, що він замінив мені й наставника, й десь батька. За це я дуже вдячний долі, Богу. До цього дня ми працюємо пліч-о-пліч. У нас хороші людські відносини, дуже високий взаємний зв'язок. Тому поганого і взагалі негативного не те, що сказати не можу, і гадки не мав такої.

— Вас можна привітати, у вас пів року тому народився син? Розкажіть трохи про свою кохану, про малюка.

— Дружина моя живе в Дніпрі, зі мною. Вона — чудова людина. Нещодавно у нас народився син Мирон. Я не знаю, як пояснити свої почуття. Кожен його момент я спостерігаю і тішуся з того, що у мене є родина, своя родина. Раніше у мене її не було. Сьогодні я можу сказати, що маю уявлення, що таке сім'я, і я шалено цьому вдячний, і Богу, і взагалі всесвіту за те, що отримав такий подарунок.

— А як ви познайомилися?

— Ми дружили. Познайомилися в Дніпрі, у нас були спільні знайомі. Ми знайомі вже з 15 років. Спілкувалися, дружили довгий час. Потім якось закрутилося все і створили родину. Пишемо свою долю, свою історію.

— Яку роль взагалі спорт зіграв у вашому житті?

— Спорт для мене — самореалізація, шлях до успіху. Тому що, в принципі, в нашій державі людині з інвалідністю складно. Це й інфраструктура, передовсім, і навчання, освіта. Все це є, все це дається, але в плані доступності — дуже складно всього досягати. Тому що, наприклад, я навчався у семиповерховій будівлі, аудиторії були розташовані на різних поверхах. Одногрупники мені допомагали, транспортували мене сходами. Тобто тільки завдяки цьому я і здобув освіту.

— Наступні змагання коли? Які плани?

— Наступні змагання будуть на Мадейрі, в Португалії. Зараз відпочиваємо, а з листопада вже новий етап починається — підготовка, чемпіонат України і там, на Мадейрі, відбудеться відбір на ЧС.

— Скажіть, а як держава підтримує спортсменів, що організовує? Що ви отримали за свої медалі? Чи змінилося щось в політиці держави щодо Паралімпійських, Олімпійських ігор?

— Так, безумовно, держава велику роботу виконала по відношенню до паралімпійців і в цілому в цьому напрямі. Ми повинні бути нагороджені за наші медалі та досягнення. Тому всі поки в очікуванні.

— Скільки у вас вже медалей і які?

— О, я так одразу і не скажу. Я вже плаваю за збірну дев'ятий рік, з 2013-го. У мене, в принципі, з кожних змагань, якщо порахувати, по дві-три медалі.

— Тобто ви один із найефективніших спортсменів України, якщо порахувати нагороди?

— Ну, на щастя, так. Це завдяки моєму тренеру і складу нашому тренерському, менеджерам, які багато працюють над цим. За це їм — велика подяка.

— А де ви тренуєтеся?

— Це таке питання дещо складне. Тренуюся я в Дніпрі, в спортивному училищі — ДУФК. Скажімо, за доброю згодою директора закладу Михайла Наумовича Лельчицького. За це йому величезне спасибі. Він дає можливість підготуватися і тренуватися на доріжках. Підготовка йде гідним чином.

— Дозвольте запитати. Ви бачилися зі своїми батьками? Вони знають, що ви успішний спортсмен?

— З батьками я не бачився, але вони знають про мої досягнення. Не бачився з однієї причини: вони не хочуть цього. Але це їхні проблеми, в принципі. Мене це не хвилює. Я вдячний тим людям, які вклали в мене сили, віддавали мені знання, виховували. Я ні про що не шкодую взагалі. Тому всім спасибі.

— Які у вас мрії, бажання, цілі?

— Плани прості: буду виховувати свого сина і поки виходить — давати результати країні, виступати за неї. У цьому напрямку і буду рухатися. Також я займаюся активною діяльністю в Дніпрі, зокрема, щодо безбар'єрності та інклюзії інфраструктури. Для того, щоб було простіше пересуватися людям із інвалідністю.

Читайте також: Від аварії до паралімпійського п’єдесталу: "Утро Дома" з легкоатлеткою Оксаною Ботурчук

Прямий ефір