Фотопроєкт "Людина перш за все": про його мету розповів ветеран АТО Сергій Калитюк

"Людина перш за все" — це соціальний фотопроєкт, який порушує проблеми людей з інвалідністю. Рідні вулиці часто зустрічають їх бар’єрами, а люди — відсутністю розуміння та співчуття. На власному прикладі це показав ветеран АТО Сергій Калитюк. Після отриманої у 2014 році травми він користується кріслом колісним. Щодня йому доводиться боротися з багатьма викликами, розповіла його дружина, авторка проєкту "Людина перш за все" Софія Калитюк, йдеться у матеріалі "Ранку Вдома".

"Людина перш за все" — це документальний соціальний проєкт подружжя Калитюків. Сергій Калитюк — ветеран АТО, який отримав поранення у 2014 році на Донеччині. Після цього він пересів у візок. Сьогодні він вправно володіє технікою, але досі стикається з багатьма бар'єрами — інфраструктурними та соціальними.

"Часто доводиться балансувати на візку. Поза "баланс" — підняті передні колеса крісла колісного і стоїть, або йде, буквально, балансуючи на великих колесах. Не всі користувачі крісла колісного через страх чи специфіку травми володіють балансом. Не кожне крісло колісне дозволяє власнику стати у цю позу. Але це єдиний спосіб пройтись центром Львова та інших міст, встелених бруківкою. Інакше маленькі передні колеса крісла колісного стопоряться об виступи бруківки, що лише сильно втомлює", — пояснив Сергій Калитюк.

Зазвичай, стара австрійська бруківка вкладена на проїжджій частині, тоді як тротуари, порівняно, більш сучасні та доступні. Але в теплу пору року на тротуарах розгортають літні тераси, і людині у візку доводиться об'їжджати їх.

"Людина з інвалідністю змушена обходити добудови і знов повертається до незручного їй руху бруківкою у позі "баланс" До того ж це великі ризики, бо часто доводиться рухатися проїжджою частиною", — пояснила Софія Калитюк.

Параліч нижніх кінцівок не заважає Сергію Калитюку вправно водити авто. А от проїхатися поїздом — ще той виклик. Для користувачів крісла колісного, відносно, доступними в Україні є лише поїзди "Інтерсіті+", які курсують не за всіма маршрутами та в обмежений час.

"Замовляти спеціальні місця в них потрібно заздалегідь. Звичайні вагони, навіть ті, які називаються "спеціальними", не пристосовані для крісла колісного. Щоб дійти до свого пасажирського місця людина мусить просити, щоб у вагон її підіймали на руках. В тамбурі колеса з візка знімаються через недостатню ширину коридора. Тим часом хтось мусить підтримувати візок і штовхати його вперед до пасажирського місця. Наступного разу людина з інвалідністю встає лише на кінцевій, адже інші опції, в тому числі вбиральня, для неї недоступні", — пояснила Софія Калитюк.

Користування міським транспортом в Україні також є ускладненим для людей з інвалідністю. По-перше, не у всіх містах є автобуси, тролейбуси та трамваї з низьким рівнем підлоги, пандусами чи звуковим супроводом. По-друге, навіть там, де є такий транспорт, стан самої зупинки може завадити людині з інвалідністю потрапити до автобуса. Ще одна перешкода — негативна манера спілкування водіїв та пасажирів з людьми з інвалідністю.

Попри бар'єри, які доводиться долати протягом останніх років, Сергій живе повноцінним життям. Він продовжує водити машину, активно займається спортом. Настільний теніс, стрільба з лука, баскетбол, хендбайк — далеко не повний перелік досягнень ветерана. Тепер він ще й стане тренером. А торік йому, як стрілку з лука, вдалося вибороти "срібло" на Іграх Нескорених.

Історія Сергія Калитюка доводить, що з травмою можна жити. Усіх інших бар'єрів можна позбутися, якщо людина для суспільства буде на першому місці.

Читайте також: "Ми маємо зробити міста дружніми до героїв": інтерв'ю з авторами Альбому безбар’єрних рішень