Фіксує та переосмислює все, що відбувається з нами: про культуру під час війни говоримо з Олександром Ткаченком

Українці демонструють винятковий рівень єднання у протидії російському агресору. І доки воїни борються з окупантами на фронті, гуртується й тил. Не виняток у цьому плані і культурна галузь. Багато артистів безкоштовно виступають у різних містах світу, проводять благодійні концерти, щоб зібрати гроші на підтримку і армії, і людей, які опинилися через війну у тяжкій ситуації.

Наскільки важливим для України сьогодні є культурний фронт, як розвивається кіно, над якими проєктами працює Мінкульт і чому підтримка російської культури сьогодні дорівнює участі у війні — в ефірі телемарафону "Говорить Україна" телеканалів "Дом" та UA розповів міністр культури та інформаційної політики Олександр Ткаченко.

— Як змінилися напрями роботи Міністерства культури після вторгнення РФ 24 лютого, і на чому зараз зосереджені основні акценти?

— У нас три основні напрямки. Перше — це, безумовно, робота у сфері медіа, з погляду контрпропаганди та розповіді про те, що, насправді, відбувається в Україні, просування наших проєктів, зокрема й проєкту "FreeДОМ".

Другий напрямок — збереження культурної спадщини від варварських атак росіян. І третє — підтримка українських артистів насамперед не лише державних, а й незалежного сектору. Три основні напрямки, над якими ми працюємо зараз.

— Європейський порядок денний в українській культурі насамперед у чому він проявляється?

— У тому, що ми сприймаємо різноманітність як даність. Ми не нав'язуємо свою точку зору, типу, "победоносия" всього населення країни. Ми толерантне суспільство, яке має перевагу — бути єдиними, незважаючи на те, що ми різні. І це класична європейська цінність. Те, що відбувається за "поребриком", навпаки, називається одна точка зору, це тоталітарний підхід до культури.

— Ми бачимо, як розвивається українська культура: щось даємо Європі, щось переймаємо від них. І водночас спостерігаємо тотальну пропаганду всередині культури РФ. Поділ такого мислення, проєвропейського, і російського, антиєвропейського вже назавжди? Як ви це бачите?

— Росіяни поставили культуру та пропаганду на чолі своїх військ. Багато їхніх артистів їздили до Європи просувати російські наративи так само, як і їхні пропагандисти. Я дуже сподіваюся, що завтра буде приємна новина, після оголошення санкцій щодо пропагандистів та їхніх інструментів у Росії.

Тому наше завдання — пояснювати європейцям, що співпраця у галузі культури з Росією, бо це переважно офіційна культура, яку підтримує російська держава, — це участь у війні.

І я радий, що десятки, якщо не сотні організацій, театрів, фестивалів зараз припинили співпрацю з російськими представниками так званої культури, натомість ми пропонуємо європейцям просування нашої української культури, нашої спадщини, достатньо великої, якій тисячі років. Я радий, що багато колективів з успіхом зараз виступають у Європі, так само, як і наші артисти на Бієнале, художники.

Нам є, що запропонувати, і це зараз має попит. Нам важливо на момент війни відкривати і другий фронт, який називається культурним.

— Як зараз розвивається українське кіно? Чи продовжується підтримка державою виробництва фільмів?

— Тут є такий момент, що фінансування на культуру, на жаль, під час війни було призупинено, і завдання Міністерства зараз — знайти джерела для того, щоб підтримувати і представників культури загалом, і кіновиробників, зокрема.

Я спілкувався з декількома продюсерами з приводу ідей, які вони могли б здійснити найближчим часом для того, щоб зафіксувати, з художнього погляду, те, що відбувається, але це процес, кіно не створюється просто так.

— А як вважаєте, військова, фронтова культура Україні нині потрібна?

— Безумовно, тому що культура під час війни здатна працювати не лише як психотерапевт, вона фіксує та переосмислює все те, що відбувається з нами. Той факт, що виконання Андрієм Хливнюком "Червоної калини" спонукало гурт Pink Floyd зібратися — це вже багато означає.

Я був на концерті U2 у київському метро, ​​де він виступав разом із Тарасом Тополею — це також фіксація історії, унікальних моментів, яка показує, що нас багато поєднує з цивілізованим світом. Я прямо говорю: ви захищаєте не лише Україну, ви захищаєте всю Європу.

Ми створили платформу "Культура під час війни" і на ній намагаємось поєднати всі прояви наших творців під час війни, їх багато. Я радий, що багато артистів безкоштовно виступають зараз у різних містах Європи, щоб зібрати гроші на підтримку і нашої армії, і гуманітарних потреб. Роблять вони це щиро та дуже успішно.

— Розкажіть про держзамовлення, на які теми в культурі вони є, про перспективи, можливо, який запит є від держави у галузі культури?

— До нас звертаються багато представників галузі культури для того, щоб відновити фінансування. Зараз ми маємо позитивні відгуки від багатьох наших європейських партнерів, які готові безпосередньо допомагати своїми грошима і українському культурному фонду, і українському Інституту книги, а це весь незалежний сектор.

Всі державні установи ми продовжуємо підтримувати, та практично, у постійному режимі спілкування з нашими колективами та установами. Я наполегливо їм рекомендую продовжувати працювати там, де це безпечно.

З усіма правилами театри відновили свою роботу, деякі заповідники відновили свою роботу. Сьогодні (8 травня — ред.) відкривається виставка у музеї Другої світової війни, присвячена подіям, які у нас зараз відбуваються.

Я наполягаю на тому, щоб здійснювалися якісні гастролі в Європі, щоб наші артисти виступали і перед нашими воїнами, і у шпиталях. Я бачив кілька таких виступів. Важко уявити собі те, наскільки вдячні очі були у глядачів, які розуміють, що наша культура разом із ними під час війни. Це дуже важливо.

— У чому сьогодні полягає державна політика України щодо оцінки подій 9 травня 1945 року?

— Це загальний наратив — ми перемогли тоді, переможемо і зараз. У принципі, та парадигма, яку нам нав'язували під час Радянського Союзу та після його розпаду, полягала в тому, що ми дивилися у минуле. Це про перемогу, яка була тоді.

У Європі давно день 8 Травня — це не лише День матері, це й пам'ять, бо війна несе, як ми тепер розуміємо, не лише перемогу нашої майбутньої, а й величезні жертви. І тому зміна мислення, яке було для нас важливим після 2014 року, зараз набула, я думаю, всеосяжного характеру.

Те, що мене виховували, коли 9 травня потрібно нести червоні прапори і згадувати про подвиги батьків і дідів, наштовхувалося дуже сильно на розповіді моїх дідусів і бабусь, які описували цю війну зовсім інакше, з жертвами, зі смертями, зі спробами вигнати, так би мовити, до Німеччини працювати, з партизанськими загонами. У мене картина життя, якось, не клеїлася з розповідей дідусів та бабусь і того, чого мене навчали у школі. І ось тепер якось усе складається.

— Російська Федерація, за фактом, намагається "приватизувати" перемогу у Другій світовій війні. Але боролися із нацизмом у всьому світі. РФ не те, що прагне переписати історію, а намагається її знищити і створити заново за своїми домислами. А особисто у вас як змінилося ставлення до 9 травня?

— Той факт, що в Європі говорять "ніколи знову", хоча це знову сталося, а в Росії говорять "повторимо знову", або "можемо повторити", говорить про колосальну прірву між розумінням того, що несе з собою війна, між росіянами сьогоднішніми, які загалом підтримують свого вождя, і цивілізованою Європою.

І ці два маркери, вочевидь, стають невід'ємною частиною й українського сьогодення. Ця різниця буде чим далі, тим більшою, бо мають пройти роки для того, щоб те втовкмачення "перемоги", яке вони намагаються навалити на голову своїм громадянам, минулося і забулося.

Там комічні історії відбуваються, як вони надягають на дітей пілотки, виступи роблять, ось це все перетворюється на фарс і абсурд.

Ніхто їм не дасть "приватизувати" цю перемогу. Усі цивілізовані країни чудово розуміють, про що йдеться.

І, звичайно, у кожного, у мене, зокрема, це переосмислення відбувається, починаючи з 2014 року. І воно особливо актуальне сьогодні, тому що в нас війна, конкретна війна з "рашистами". Але перемогли нацизм, переможемо і "рашизм".